Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
12.12.2018 13:16

Будинок вчителя: межа цинізму

Голова фонду муніципальних реформ "Магдебурзьке право", народний депутат України 4-х скликань, професор, доктор технічних наук

Скандал довкола визначної столичної пам`ятки набирає обертів.

Найбільше, що вразило мене під час недавнього брифінгу істориків з приводу київського Будинку вчителя, так це порівняння нинішньої ситуації з часами Азарова-Табачника. Навіть тоді, казали спікери, наступ на Будинок (до якого протягав маслаки сумнівний бізнес) вдалося зупинити. Не відразу, але з часом – під тиском громадськості та преси – споруду лишили в спокої: на це, мовляв, була вказівка від тодішнього прем’єра.

Ось це «навіть» є остаточним вироком теперішній владі. І президенту, і прем’єру, і спікеру, і профільному міністру, і меру, і всьому чиновництву калібром поменше, до котрого дарма стукали захисники Будинку вчителя. Ще недавно Янукович з його Межигір’ям, страусами, втечею в Ростов і – головне! – кровопролиттям на Майдані був безумовним втіленням всього ницого, підлого, мерзенного. Він був гадиною, вартою того, аби її розтоптати.

Але несподівано обставини склалися так, що НАВІТЬ за часів Януковича були злочини, яких не скоювали. Були голоси громадськості, до яких дослухалися і були пам’ятники, які не чіпали. У юристів є термін minimum minimorum, який означає «менше меншого», і я, на жаль, не знаю, як сказати латиною «гірше гіршого», але якщо хтось зробить коректний переклад, то, перекажіть, будь ласка, Порошенку, що це віднині – визначення тієї системи, котру він побудував.

«Гірше гіршого».  

Повторю ще раз: навіть за Януковича нікому не спадало на думку нагидити на Будинок Центральної Ради, де приймалися історичні документи доби української революції. Причому нагидити і фігурально, і буквально: в кабінеті першого президента України Михайла Грушевського, кажуть джерела, заплановано зробити два туалети. А ще в тіло Будинку мають вмонтувати 4 ліфти та відкрити ресторан на даху. І все це названо словом «реставрація».

А за «реставрацією» (як, знову таки, стверджують поінформовані особи) виразно проглядається постать Віктора Пінчука. Дещо підзабутий олігарх (принаймні, на тлі свого колеги Ахметова, частота згадок про якого зашкалює) наклав оком не так навіть на Будинок вчителя, як на землю, на якій він стоїть і яка коштує чимало.

Подейкували, що свого часу (коли Кучму взяли було за зябра у справі про вбивство Гонгадзе в далекому 2010 році) родина Пінчуків відкупилася від «правосуддя» Януковича неймовірною сумою в один мільярд доларів. За старої влади Кучма відбувся легким переляком, а за нової – зміцнів та пішов на підвищення, представляючи Україну в «мінському процесі». Вочевидь, доба реваншу для зятя й тестя триває, і цей сімейний тандем заміряється «відбити» по-дурному витрачені кошти, заволодівши ласою ділянкою в самому серці Києва.

І плювати їм на Грушевського з його кабінетами, ідеалами, революціями і всім тим, що не вимірюється у вільно конвертованій валюті.

Офіційно влада Києва твердить про те, що будівлю лише піддадуть капітальному ремонту, а відтак повернуть освітянам та музейним працівникам. Неофіційно ж циркулюють чутки про перетворення Будинку вчителя чи то на елітний готель / бордель, чи на заклад харчування для VIP-персон. Поки що очевидно лише те, що довкола нього з якогось переляку виріс міцний та надійний металевий паркан, а з середини приміщення зосереджено доламують: за словами очевидців, у фойє, де колись були гардероб і кав'ярня – суцільні руїни, а що відбувається за давно зачиненими дверима зали засідань Центральної Ради, де ще рік тому почали зривати стільці, невідомо нікому – ці двері охороняються надійніше за військові склади.

Свого часу Будинок Центральної Ради був центром політичного життя УНР. У часи Другої світової йому дивом пощастило уникнути долі більшості історичних будівель Хрещатику – німці вчасно помітили вибухівку і винесли її з підвалів. Він пережив не одну владу, але спіткнувся об інтереси нинішнього олігархату. І це тоді, коли гряде 100-річчя української революції, що саме по собі є доволі символічним жестом: мали ми в носі, кажуть корумповані товстосуми, всі ваші революції та всі ваші майдани, бо циніки та пристосуванці завжди зжирають романтиків й ідеалістів. Зжеруть вони й Будинок вчителя, зжеруть і не вдавляться.

…Як розказує директор Музею української революції 1917-1921 рр. Олександр Кучерук, на одній з недавніх нарад мер Кличко бив себе в груди й казав, що місто відремонтує будівлю, а прем’єр Гройсман запропонував перевести будівлю з комунальної в державну власність. Що це дало б Будинку вчителя – цілковито незрозуміло, адже місто (як і його керманич) абсолютно не здатне впоратися з місією зберігача історичних цінностей, але й держава так само далека від виконання подібної функції. Недарма жоден можновладець не став на захист музею та тих цінностей (і матеріальних, і духовних), котрі містять його стіни.

Втім, стінам цим, ймовірно, стояти вже не довго. За діло «реставрації» береться вельми сумнівна фірма  «Дабл ю енд ейч інжиніринг», котра декларує статутний капітал у розмірі 700 доларів та спеціалізується на… водопостачанні. До речі, свої послуги «Дабл ю енд ейч інжиніринг» оцінює до смішного дешево: за весь капітальний ремонт водопостачальники просять менше 6 мільйонів гривень. Для порівняння зазначу, що тільки так зване кронування дерев обходиться столичному бюджету в двічі більшу суму.

Вочевидь, невдовзі після «освоєння» вище згаданих 6 мільйонів «Дабл ю» зникне з усіх радарів, а Будинок після усіх «ремонтів» і «реставрацій» буде доведено до стану повної руїни. Це улюблена та багаторазово відпрацьована схема київських забудовників, котрі зумисно нищать (часто з підпалами чи обвалами) історичну будівлю, а потім використовують звільнену землю для вигідного капіталовкладення. 

Не стверджую, що саме так все й відбуватиметься, але подібна небезпека має місце. Хіба що станеться диво і хтось з високопосадовців розбудить свого внутрішнього Азарова та заборонить знущання над історичними будівлями. Але надії на благополучне завершення цієї епопеї небагато: ті, хто перейшов межу цинізму, навряд чи зробить крок у зворотному напрямі. Ніхто не хоче бачити ту випалену землю, яку лишає позаду. Навіть українська влада…  

Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи