"Кофе идешь пить?", або трохи штрихів до скандалу з KFC

Відразу зауважу, що відкриття кав’ярні в Будинку профспілок належить до дискусійних питань

Відразу зауважу, що відкриття кав’ярні в Будинку профспілок належить до дискусійних питань. У Києві повно будівель, з якими пов’язані найтрагічніші події. В Жовтневому палаці колись була катівня НКВС (згодом – гестапо), а нині там – культурний центр, де люди розважаються, сміються, а також і їдять. Страти та катування періоду сталінських репресій відбувалися й у Лук’янівському СІЗО, а нині, як подейкують, найвідомішу в’язницю Києва планують знести та побудувати на її місці чи то черговий ТРЦ, чи то житловий комплекс. У Бабиному Яру немає ресторанів, проте це місце стало в тому числі й прогулянковою зоною, і ніхто не впадає в розпач через те, що по великій братській могилі топчуться пішоходи.

           Жорстоко? Цинічно? Скажімо так – реалістично. Можна стигматизувати певні точки на мапі міста, а можна поєднати пам'ять та вдячність із продовженням буденного життя. Будинок профспілок нам болить більше, ніж Жовтневий палац чи Бабин Яр, бо в його випадку минуло лише 5 років. По-людськи це зрозуміло, але справа не в часі.

           В Америці Всесвітній торговий центр почали відновлювати вже за рік після теракту 11.09.2001. Орендар цієї ділянки – мільярдер Ларрі Сільверстайн – зробив копію нижчою, компактнішою та більш надійною. А на тій площі, котра звільнилася – на куті вулиці Грінвіч-стріт та Вест Бродвей – розбив парк, присвячений подіям 11 вересня.

           Можливо, це є ідеальним варіантом того, як жити далі після великого горя: віддати данину жертвам і все ж рухатися уперед. Але Київ – не Нью-Йорк, і в цьому, власне, вся проблема.

           У зв’язку з останнім скандалом в мене питання номер один: чому не було проведено обіцяне киянам обговорення того, що краще розмістити в Будинку профспілок? Якщо таке обговорення ніхто й не планував проводити (бо, власне, будинок не є комунальною власністю), то влада не мала жодного морального права розкидатися подібними обіцянками.

           Хоча тут слід визнати, що київська влада не те, що не контролює процес відновлення Будинку профспілок – вона взагалі має досить приблизне уявлення про те, що там відбувається. Нагадую, що спроби несанкціоновано «вселитися» у «профспілки» мали місце ще у 2014-му, бо до KFC був інцидент із L'Kafa. Ця кав’ярня припинила своє існування на Майдані, навіть не відкрившись. У приміщення встигли завезти обладнання і меблі, розіслати запрошення на відкриття, однак під тиском громадської думки урочистості було скасовано. Вивіску L'Kafa з будівлі демонтували. Пригадую, як Кличко прокоментував, що заклад відкрився самовільно, і жодна з муніципальних служб дозволів на це не давала.

           Цікавий у нас градоначальник, чи не так?

           Однак повернуся до своїх запитань. Отже, на черзі – друге, складніше. Ми всі, гадаю, прогнемо увічнення пам’яті Героїв Майдану. Але чи існує єдина концепція того, як має відбуватися це увічнення? Як зробити трикутник «Хрещатик – Майдан – вулиця Інститутська» візуально цілісним та естетично значим? Як вписати у цей концепт все, що вже є у наявності або постане невдовзі, як-от, наприклад, оновлений Будинок профспілок з його невеличким музеєм Революції, з його кав’ярнями (або без них) й з іншим начинням? Хтось в цьому місті вміє мислити стратегічно й тактично одночасно? Чи відповідь на це питання – категоричне «ні», мислити не вміють, прораховувати репутаційні втрати – теж, тому й не дивно, що ініціатива зробити вулицю Інститутську суто пішохідною канула в Лету, як і багато інших слушних пропозицій?

           В столиці України відсутність генплану розвитку та детального плану території дається взнаки на кожному кроці. Вона (ця відсутність) просто таки волає ультразвуком. Але все залишається без змін.

           І останнє, третє питання. Воно стосується російського коріння KFC. Точніше, не так коріння, як того, що української франшизою цієї мережі керують з Росії. В принципі, в тому, що в світі великі мережі розподілено на зони, немає нічого дивного, але так само немає нічого дивного й у тому, що в постреволюційному Києві сама згадка про РФ викликає максимальне неприйняття. Російський бізнес, котрий так чи інакше пролазить в усі сфери нашого буття, остогидів усім притомним громадянам, крім хіба що тих прошарків, які мають з нього певний зиск. Коли породіллі знаходять у гройсманівських бебі-боксах підгузки з Раші, не слід дивуватися тому, що й в чергової кав’ярня виявляється російський менеджмент.

           Подвійне накладання чинників роздратування – бізнесовий заклад у місці, де недавно помирали люди, плюс ворожий присмак цього бізнесу – спрацювало як детонатор суспільного гніву. І це також не можна не враховувати, попри банальне «життя триває».

           Гадаю, що єдиним розумним, етичним, порядним рішенням міг бути правильно вибудований порядок дій: спочатку – шана полеглим (відкриття музею / меморіалу / алеї / оновленої й, можливо, перейменованої вулиці), а вже потім – розваги, караоке, курячі крильця й тому подібні фієста з сієстою. Якщо Україні потрібна національна ідея, то ось вона – етика у всьому: у стосунках живих з живими і живих з мертвими. У взаєминах бізнесу зі споживачами, мерії – з громадою, уряду – з соціумом. Суспільна глухота й сліпота надто дорого обходиться – власники KFC це, безперечно, підтвердять.

           Час прозрівати й думати не тільки шлунком та кишенею?..