Кібербулінг: чи зможемо ми створити безпечний Інтернет?

Безпека дитини в Інтернет - це 28% звернень на Національну дитячу "гарячу лінію". Чи здатні ми протистояти онлайн-цькуванню?

Перше рішення суду щодо булінгу в Україні пов’язане саме з його онлайн-варіантом – кіберцькуванням. І з цього висновки щонайменше два. Перше. Каральна частина закону про булінг діє. А друге – масштаби кібербулінгу недооцінені.

За даними Української інтернет Асоціації, 100% дітей користуються інтернетом. Google каже, що 98% підлітків та молоді входять до нього щодня. Близько 10% підлітків мають абсолютну інтернет-залежність (понад 10 годин за добу), а 81% – помірну (від 6 до 10 годин щодня). Врахуйте те, що інколи діти сплять, і у вас вийде, що переважну частина підлітків значно або й більшу частини часу проводять в мережі. Не дивно, що питання безпеки в Інтернеті – це кожен четвертий (28%) дзвінок на дитячу «гарячу лінію» Ла Стради.

Чи здатні ми протидіяти кібербулінгу? Якщо подивитись на перший суд за онлайн-цькування, то ніби так. У нас навіть в законі прописано про те, що цькування може відбуватись «у тому числі й через застосування засобів масової комунікації». Щоправда, це єдине згадування кібербулінгу в його нормах. Бо є багато «але».

Перше, - це особливості самого кіберпростору. І насамперед, - анонімність. Притягнення до відповідальності відбувалось тих дітей, які цькували від свого імені. Анонімність підвищує жорстокість, формує відчуття безкарності. Простіше – «відпускає гальма» для агресії. Навряд чи навіть кіберполіція буде займатись анонімами, які просто ображають вашу дитину – без погроз її життю. Я не відкриваю шлях до цькування. Бо навіть до прийняття цього закону більшість підлітків мали по декілька акаунтів, у тому числі деперсоніфікованих. Тому навряд чи кривдників у соцммережах буде просто «вирахувати». Щонайменше – тих, хто кривдитиме цілеспрямовано.

Друге – соціальних хвороби, як і штами грипу, постійно модифікуються. І постійно «щит» відстає «меча». Так і інформаційний простір розвивається значно швидше, ніж ми здатні протидіяти загрозам, які він несе. Але ще більша проблема виникає тоді, коли протидія здійснюється неповоротким бюрократичним апаратом. У результаті – просто подивіться рекомендації Міносвіти щодо безпеки дитини в Інтернеті. Там написано, що один з трьох основних шляхів передачі контенту на телефон - інфрачервоні порти. Другий, до речі, – MMS. Серйозно? Тоді зараз запишу цю важливу інформацію на дискету. І таке відставання у нас тоді, коли в інших країнах цілі предмети присвячені безпеці дитини в Інтернет-мережі. Коли Україною, щонайменше, прокотились дві хвилі «груп смерті» в соцмережах – за останні три роки. І коли Інтернет стає авторитетнішим для дітей, ніж батьки.

Можна звичайно дописати ще пару речень у законі. Навіть створити кібервідділ в «дитячій поліції». Хоча там і так не вистачає людських ресурсів, щоб покрити всі дитячі питання. І врешті-решт, ми ж не Північна Корея, щоб «перекрити» весь інтернет та контролювати потік інформації, яку отримує дитина.

Але як на мене, важливіше навчити дітей безпеці, правилам поведінки, сформувати моральні обмеження, які б стримували їх і від цькувань і від того, щоб піддатись на провокації. Тут чіткі паралелі з електрикою. Так, вона може вбити, але без неї ми вже не проживемо. Більше того, ізоляція струму – важлива річ, але якщо не навчити що сунути пальці в розетку небезпечно, - діти постійно будуть в небезпеці.