Чи заслуговують довічники право на надію?

Держава не дотримується зобов'язань за міжнародними договорами та не поспішає вносити зміни до чинного КПК, які урівняють у правах осіб, що мають строкові та довічні ув'язнення

Серед численних правових проблем в Україні, що виникають перед засудженими та правозахисниками, є неможливість заміни довічного ув’язнення більш м'яким покаранням.

Тому що це не передбачено чинним кримінальним процесуальним законодавством. Але ж законодавство не містить і прямої заборони це робити.

Проблеми довічників не є актуальними для політиків та не стоять на порядку денному у державних інституцій, які повинні перейматися цими проблемами.

Це цікавить лише самих засуджених, їх рідних та близьких і вузьке коло правозахисників.

Зі слів Міністра юстиції України Дениса Малюськи в інтерв’ю Радіо Свобода, станом на кінець 2020 року в Україні довічне покарання відбувають півтори тисячі осіб.

Цей відсоток менший, ніж у демократичних країнах Західного світу, наприклад, у США.

Хоча система правосуддя США має більше інструментів, наприклад, інститут присяжних, що дозволяють говорити про вищу якість правосуддя, але за даними сайту statista.com на 2016 рік в США більш як 200 тис. осіб засуджені до довічного позбавлення волі, з них понад чверть - без права на дострокове звільнення.

Це свідчить про те, що у США один довічно засуджений на 7 тис. населення. Для України цей показник майже в 4 рази нижче, однак це може обумовлюватись як відмінністю форм правління, так і особливостями правосуддя.

Згадана вище проблема набула нового змісту після ухвалення ЄСПЛ у 2019 році рішення у справі «Петухов проти України № 2».

ЄСПЛ у цій справі трактує довічне ув'язнення без права заміни більш м’яким покаранням, як порушення ст. 3 ЄКПЛ, що забороняє катування.

Національні суди відмовляються застосовувати практику ЄСПЛ, пояснюючи це, по-перше, наявністю інституту президентського помилування. При цьому суди не звертають увагу на позицію ЄСПЛ, який не вважає цю процедуру дієвою та ефективною.

По-друге, хоча законні підстави для заміни покарання більш м'яким прямо не забороняють це робити, але зміст ст. 82 КПК передбачає таку можливість лише для засуджених, які мають строкові ув’язнення.

Така позиція національних судів спричиняє ряд інших проблем, що стосуються міжнародних зобов’язань Україною, зокрема, невиконання міжнародних договорів - Віденської конвенції та ЄКПЛ.

Під останнім розуміється неможливість застосування на національному рівні норм міжнародних каталогів прав людини та джерела права, яким є практика ЄСПЛ.

Звертаю увагу, що положення статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23.05.1969 визначають, що учасник не може посилатися на положення внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору.

Ймовірно, серед причин відмови судів від заміни найвищої міри покарання не останнє місце посідає неготовність суспільства, що своєю чергою визначає кволу реакцію політиків на цю проблему.

Для виправлення ситуації з довічно засудженими вбачаю два можливі варіанти.

Перший - правозастосовчий, який полягає в дотриманні зобов’язань за міжнародними договорами та застосуванні практики ЄСПЛ як джерела права. І крапку у цій проблемі може поставити Велика Палата Верховного Суду.

Другий - законодавчий, вимагає внесення змін до чинного КПК в частині права довічно ув’язнених на заміну невідбутої частини покарання більш м’яким.