Від президентських до парламентських: як конвертуються рейтинги

Уже на старті боротьби за головну посаду в державі було очевидно, що для більшості кандидатів цей забіг тренувальний.

Випробування президентською гонкою

Недарма в кампанії взяли участь понад 40 кандидатів, щоправда, до фінішу дійшло дещо менше. І хоча перемогу здобув політик, який лишався «табула раса», системні політики змогли протестувати свої програми, а новачки спробували свої сили.

Холодний душ, або Уроки президентських перегонів

Для багатьох політиків, чиї амбіції сягали небес і вони вже бачили себе на чолі держави, президентська гонка стала голодним душем. Реальні рейтинги й отримані голоси повернули до дійсності багатьох. Юлія Тимошенко, яка задовго до виборів роздавала посади губернаторів, зрозуміла, що національне лідерство їй уже навряд чи світить, і почала вести переговори з новою владою. Петро Порошенко усвідомив, що йому потрібно проводити ребрендинг власної політичної сили та перетворювати її на майданчик для зростання нових політиків. «Опозиційний блок» розколовся на дві політичні сили із глибоким конфліктом.

Для когось президентські перегони показали максимум мажоритарки, як то, наприклад, Геннадій Балашов, який, маючи власноруч створену політичну силу «5.10», фактично розірвав відносини з нею. Когось змусили шукати шляхи для прикриття свого тилу, а для когось стали стартом.

Гроші вирішують не все

Для багатьох кандидатів результат став не співвимірний ні з витратами на виборчу кампанію, ні зі статусом у політичній тусовці. Приміром, Сергій Тарута мав величезний бюджет і, отримавши 0,1%, вимушений був посеред перегонів заявляти про підтримку іншого кандидата. І тут важлива послідовність, Тарута втратив голоси не тому, що підтримав Тимошенко, а його кампанія була настільки провальна, що оголошення підтримки стало для нього спробою вийти, щоб хоч якось зберегти обличчя. Адже, вклавши колосальні кошти, він набрав таку ж кількість голосів, як малобюджетний Юрій Дерев’янко чи практично безбюджетні Володимир Петров або Роман Безсмертний. Власне, програма, яку запропонував Тарута — це класична програма кандидата від великого бізнесу, орієнтована на колишній електорат Партії регіонів. А схема «Схід – Захід» без потужної інформаційної підтримки не спрацювала. Головними тезами стали питання завершення війни (про яке тією чи іншою мірою писали всі кандидати) та входження України в топ-30 держав світу. Пригадується, як тему входження України до 20-ки найрозвинутіших країн експлуатували політтехнологи біглого Януковича.

Трендом став креатив

Власне переможець виборчих перегонів Зеленський, який отримав практично рівномірну електоральну підтримку по всій Україні, віртуозно обійшов практично всі гострі теми, традиційно порушувані на всіх виборах. І це спрацювало. Можливо, секрет у тому, що людям нецікаво читати програми, які написані як під копірку і нагадують переказ одних і тих же тез тільки іншими словами. Іноді здається, що більшість програм пише одна й та сама людина, лише перефразовуючи ті чи інші тези відповідно до запиту електорального поля конкретного кандидата, на якому політтехнологи збираються працювати.

Тому переміг несистемний політик зі своїм креативом і нестандартними політтехнологічними рішеннями. Йому вдалось дати адекватну з точки зору українських виборців відповідь на запит нових облич у політиці. Водночас ключовою для перемоги Зеленського стала стовідсоткова впізнаваність та екранізована у вигляді художнього телесеріалу програма кандидата «Слуга народу».

А в самих перегонах брали участь іще навіть більш несистемні кандидати. Чого лише варті обіцянки Володимира Петрова. На тлі клонованих програм його виділялася креативом. Візьміть хоча б його намір законодавчо закріпити право українців на безкоштовний хліб та інтернет. Також політик пропонує повернути «споконвічні території», які зараз належать Польщі, Білорусі, Росії, Румунії, Угорщині, про які йдеться в Гімні України — «від Сяну до Дону». Очевидно, із цими ж тезами, які дали можливість невідомому кандидату перебити «грошові мішки», він і поведе свою Право-консервативну партії України «Північний шлях» на парламентські вибори.

 Епатажем запам’яталася кампанія Ігоря Шевченка. Щоправда, «давоські шапки» та пошук нареченої для кандидата вдруге не повториш, а чогось креативного в програмі й ідеях кандидата, які можна було б перекласти на парламентську гонку, особливо не було.

Ще один кандидат, який «вистрілив» у президентській гонці — Ігор Смешко. Він набрав доволі великий відсоток, однак такий результат забезпечила не стільки програма «7 перемог для України» чи позиціонування себе військовим експертом, скільки активний піар телеведучим Дмитром Гордоном, який наразі очолив виборчий список партії Смешка «Сила і честь».

Зважаючи на швидкоплинність цієї парламентської кампанії, навряд чи вирішальною буде битва програм. Однак виборцям необхідно все ж серйозно ставитись до програм політичних сил. Хоча б з точки зору розуміння того, чи поважає політична сила свого виборця, чи ні.