Як неякісні медіа змінюють суспільство

Журналістика – такий же елемент розвитку суспільства, як і армія, судочинство, політика чи наука.

У нас встигло з'явитися покоління людей, які зовсім не бачили нормальної журналістики. Її, власне, майже не було за винятком нетривалого часу від появи перших недержавних ЗМІ до їхнього поглинення олігархами. Але і цього періоду багато хто з нас не застав.

І тому багатьох дивує, що медіа — це не бізнес і не рекламна агенція власника, і що першочергова місія ЗМІ — інформувати, а не збирати лайки, розважати, заробляти гроші, "давати емоцію" чи займатися пропагандою влади чи будь-кого взагалі, як це десятиліттями складалося в Україні.

Звідси — запитання, які я багато разів чув по редакціях і від колег і друзів:

— Як, мені потрібно перевіряти достовірність допису у ФБ, навіть якщо він із синьою галочкою?!

— Що значить "може бути фейком" — це ж Президент/УНІАН/"Правда" написала?

— Він, може, гроші з бюджету краде — а я на своєму ресурсі маю його точку зору подавати?

— А чому це я повинен називати своє джерело інформації?

Відповіді на ці запитання мали б бути отримані ще в університетах, на журфаках — але там часто навчають чому завгодно, але не журналістиці. І це теж величезна проблема разом із залежністю ЗМІ та цензурою.

Звідси — міграція аудиторії у соцмережі, де ще гірше.

За результатами опитування USAID-Internews, у 2020-му році 62 відсотки опитаних використовували соцмережі саме для отримання НОВИН. Тобто для того, для чого соцмережі підходять найгірше.

Зайвим буде говорити, що це вже більше, ніж загальнонаціональне телебачення, хоча п'ять років тому було навпаки.

Також наслідок описаної на початку ситуації — падіння довіри до ЗМІ загалом. За даними опитування Центру Разумкова та "Демініціатив", у тому ж 2020-му не довіряли або частково не довіряли українським ЗМІ приблизно 42 відсотки респондентів. Рівень довіри (приблизно 50 відсотків) уже менший, ніж до деяких державних установ, наприклад, до Держприкордонслужби.

Розумію, що в це важко повірити, але за роки війни, пандемії та змін у країні наші ЗМІ і телебачення зокрема досягли аж такого рівня. Тоді як у Фінляндії, наприклад, рівень довіри вчергове зріс і становить тепер аж 65 відсотків, за даними опитування Reuters Institute.

Без нормальної інформації від ЗМІ виникає інформаційний вакуум. І коли потреба в інформації є — а якісної пропозиції немає, то цей вакуум заповнюється брехнею, фейками, напівправдою, пропагандою, фактоїдами, теоріями змов.

Це — одна з причин, чому, наприклад, Україна за рівнем вакцинації від COVID-19 є найгіршою в Європі. На 21 серпня, коли я писав цей текст, обидві дози вакцини отримали 7.54 відсотка жителів України, тоді як у Польщі — 48.71%, а в Зімбабве — 9.61%. Це дані minfin.com.ua.

Але це стосується не лише вакцинації — але й усього іншого, пов'язаного з повсякденним життям: політичних поглядів і голосувань, взаємодій із органами влади, ставлення до місцевих справ і знання про проблеми, медицини, економічної грамотності, освіти тощо.

Простіше кажучи, через неякісну роботу медіа українці лишаються непоінформованими про дійсно важливі речі, натомість — дуже "поінформованими" про те, що їм віщують зорі, про "золотий мільярд", про те, як "Пєтя продався Вові" чи навпаки та як помагає розведений спирт від "корони".

У цьому розумінні можна стверджувати, що розвинені, незалежні від власника та стабільні ЗМІ, що працюють з дотриманням загальноприйнятих світових стандартів та етики — один із чинників розвитку всього суспільства, а їхня відсутність — відповідно, одна з причин регресу та дезорганізації, зокрема, в умовах криз та пандемії.