"Проблемні мемуари" – новий жанр. Розвивати природний інтелект раніше штучного

Усвідомлюючи важливість інноваційної професійно-технічної освіти, розумію, що їй має передувати патріотичне виховання,

Ну ось знову завили сирени, спати вже не доведеться. Спробую зробити щось, що може стати цікавим, а може й корисним людям. Мій ерудований смартфонівський приятель, яких з кожним днем залишається все менше, каже, що моя наукова та педагогічна діяльність в університетах – це добре, але в мене багато іншої цікавої інформації, яку я даремно не передаю людям. Може, він і має рацію Гаразд, спробую розширити жанр блогерів, яких зараз витончені знавці та любителі часто ще називають лідерами думок, контент-мейкерами, самопіарниками, селебріті. Але блогером я став порівняно недавно, років п'ятнадцять тому. А починав свідоме життя зі статусу “дитя війни”, ні – ні, не нинішнього, а минулого, коли учасники знали, за що воюють одні та проти чого самовіддано воюють інші. Але про нинішню війну пізніше, а про минулу напишу, що її дітей залишилося мало, і вони дуже відрізняються від дітей нинішньої війни. Для дітей похилого віку війни напевно пам'ятний чорно-білий плакат, який висів у всіх тодішніх школах. Там було фото курносого хлопця з дуже сумними очима, що стояв на ящику біля старенького ДІП 200 або 300 (так називався тоді старенький токарний верстат) і виточував на ньому корпуси снарядів. І була біля верстата велика купа готових корпусів і було написано, що жоден дорослий токар стільки корпусів не виточить.

Настала інша війна. У ній свої кирпаті хлопчаки і тепер, коли з'явилася якась надія на закінчення кривавої бійні, всі дорослі раптом перейнялися відсутністю у них трудового виховання. Замість чорно-білого плаката з кирпатим хлопчиськом з'явилися в друку і в Інтернеті зовсім інші фото, на яких позують кольорові, яскраві, радісні хлопці, які не стоять на ящиках, а сидять за новенькими полірованими столами, які тримають в руках якісь, схожі на китайські. іграшки вузлики. Виявляється, Дніпро відвідали представники Комітету з питань освіти, науки та інновацій Верховної Ради України. Їх цікавив досвід нашого міста у напрямі розвитку технічної освіти та столичним гостям представили план розвитку навчальних маршрутів технічної освіти. У зв'язку з тим, що в нас сталася кадрова криза, яка є наслідком не лише війни, а й деіндустріалізації ще до її розгорання. А ящиків у нас мало, та й ДІПи переплавили. “Дніпро є неофіційною промисловою столицею України, – зазначив Дмитро Кисилевський. – У нас зосереджено значний промисловий потенціал. Він потребує кваліфікованих кадрів, які посилять нашу економіку (яку навіщось послабили). До того ж наші діти заслуговують на те, щоб мати сучасні освітні можливості саме там, де вони живуть. А не шукати їх у інших містах. Тому у співпраці Дніпровської міської ради та бізнесу, зокрема компанії «Інтерпайп», ми впроваджуємо у Дніпрі. Вона дає сучасні освітні можливості за технічними спеціальностями, які проведуть дитину від зацікавленості у певному предметі у школі (це уроки праці, фізики, математики) до професії, яка у дорослому житті зробить її щасливою”. У лапках фраза зі статті Юліанн  Кокошко ”Маштабуємо на всю країну: досвід Дніпра з технічної освіти“. Не зовсім зрозумів, що таке "екосистем а технічної освіти", та гаразд, адже, красиво. Читаємо далі. Виявляється зараз розроблені два навчальні маршрути. Це маршрут мехатроніком, що діє у кількох ліцеях Дніпра. Його забезпечують чотири лабораторії мехатроніки у школах та дві лабораторії у Дніпровській політехніці. За словами Дмитра Кисилевського, сьогодні інженери-мехатроніки користуються попитом у багатьох галузях. Вони обслуговують та налаштовують роботизовані системи, що існують на різних виробництвах. Другий маршрут допомагає дітям пройти шлях від шкільних уроків до професії кваліфікованого працівника з виробництва. Для цього в нашому місті реконструювали сім кабінетів праці у школі та майстерню верстатів у ПТУ”.

І, нарешті, найголовніше: “з сьогодні кваліфікований оператор верстатів заробляє більше, ніж юрист, – зазначає Дмитро Кисилевський. – Тому, якщо дитина ще в школі зрозуміла, що робота з обладнанням – це її, вона може рухатися від уроків в оновлених кабінетах праці до навчання у ПТУ на якісному устаткуванні (тут, зупиніться – виявляється у школах та обладнання неякісне, і у ПТУ будуть вивчати те саме, що у школі). А (тільки!) потім – до роботи на сучасних верстатах та якісному житті”. І ще, нас порадували тим, що “зараз кабінети мехатроніки працюють у ліцеях №№ 3, 129, 138, 139. З січня 2025 року планується відкрити їх у ліцеях №№ 57, 134. Сучасні майстерні трудового навчання функціонують у гімназіях №№ 24, 39, 61, 4 завершуються ремонтні роботи в гімназіях №№ 63, 131. Досвід дніпрян зацікавив киян. Вони одразу почали розмірковувати над тим, як його можна масштабувати на всю країну” (Чи потрібно?). Про це з колегами радився сам Сергій Бабак – голова Комітету з питань освіти, науки та інновацій у Верховній Раді України. Ідеї з кабінетами мехатроніки, оновленими кабінетами праці у Дніпрі – це дуже правильна траєкторія, – наголосив Сергій Бабак. – Також правильно, що до неї зі свого боку заходять роботодавці. Співпраця громади та бізнесу надзвичайно важлива. По можливості ми масштабуємо цей досвід на всю країну. Приємно здивувало, що в це вкладають кошти і бізнес, і місто. Так відбувається далеко не скрізь”.

У програмі столичних гостей у Дніпро заплановано візит до ліцею №139, гімназії №69, ПТУ №2, Дніпровського регіонального центру професійно-технічної освіти» та НТУ «Дніпровська політехніка». Думаю, що після цього все стане на своє місце. Школа поки не готова, а може, й не повинна займатися професійною підготовкою школярів. От хоч би вона допомогла визначитися у напрямку подальшого уточнення вибору майбутньої спеціальності. Мабуть, як я зрозумів, інвестори теж розуміють це, інакше ми побачили б на знімках більш сучасне обладнання лабораторій механотроніки і не тільки деталі з конструктора Лего в руках дітей. Можна перерахувати й інші моменти, що викликають великі сумніви щодо доцільності впровадження подібних освітніх реформ. Йде війна на виживання країни та нації. Вона потребує як людський капітал, а й величезні фінансові вкладення. А пропонується вкладати чималі гроші на будівництво чи реконструкцію спеціальних майстерень та класів профнавчання, меблі та спеціальне обладнання, оплату викладачів, яких в епозу деіндустріалізації ще знайти треба. Звертатися постійно до інвесторів також не можна.

А тут ще приблизно ті ж завдання збираються вирішувати так звані "мінібоси", в яких готувати промислових босів передбачається не пізніше ніж з 6-річного віку. А потім не можна, тому що не такі круті боси вийдуть. А ще стали як з-під землі виникати приватні інноваційні ліцеї типа “Синергія”, в які навіть Президента країни водять, щоб продемонструвати йому, як комфортно купаються, сплять та їдять діти крутих бізнесменів (а інших там немає, батьки не потягнуть оплату навчання). Та й у робочих програмах навчання у таких школах важко знайти хоч щось про майбутню професію дітей.

То навіщо цей черговий освітній дзвін активує владу Дніпра? Але ж, автор претендує на новий жанр літератури – “проблемні мемуари”. Спробуємо використати це, повернемося на моє життя приблизно на 60 років. Зріс я в сім'ї вчителів російської мови. Жили ми в Чечелівці – найнеблагополучнішому злочинному регіоні Дніпра, так вже намагалися облагородити такі райони, поселяючи в їхньому центрі вчителів – таких сімей там було багато. Нас не чіпали, але дісталося мені. Вирішив пройтися ввечері парком, який називали в народі “Парк живих і мертвих” – там колись був цвинтар. Зустріли мене на алеї три хлопці приблизно мого віку і чомусь мовчки полоснули ножем по руці біля плеча. Розрізали м'яз, потекла кров. Засміялися. Раптом один із них скрикнув: “Що ми наробили, це син Михайла Петровича!”. То були учні школи, де директором був мій батько. Перелякані вони якось зупинили кровотечу, схопили мене за руки - ноги і побігли на швидку допомогу. Зашили мене благополучно, тільки шрам досі лишився. Але я обіцяв читачам, що писатиму про себе лише, якщо це буде відповідати проблемі, яка обговорюється у статті.

Не обманюю, батько заспокоїв міліцію і вирішив раз і назавжди вирішити проблему , виводячи з вулиці малолітніх бандитів шляхом їхнього прилучення до праці. Мабуть, А.С.Макаренко начитався. Вирішив перетворити свою хуліганську школу на Першу українську політехнічну школу. Обладнання майстерень випросив на сусідніх заводах, їх було п'ять, а тоді якраз модернізували обладнання та стару техніку везли не на звалище, а до шкільних майстерень. Ще й допомогли змонтувати. І розпочалася робота школи у режимі політехнічної. Все було б добре, але грошей влада не дала, як батько скаржився, ані копійки. Врятували пенсіонери із відповідною професією. Тоді, після війни, вони ще не захоплювалися, як зараз, здобуттям другої освіти та розучуванням бальних танців 18 століття, як зараз, а із задоволенням поралися з хлопцями на уроках праці. Багато хлопців справді батько з вулиці тоді вирвав. Знову спогад. Після смерті батька через кілька років мені кілька разів дзвонили колишні хулігани, один з них той, що колись порізав мене, і просили повідомити місце могили батька, щоб віднести квіти і подякувати йому за їхнє благополучне життя. Школа як політехнічна працювала недовго, держава так і не знайшла грошей для оплати пенсіонерів. Але багато хлопців тату вдалося врятувати. Головне, що він зрозумів і потім проповідував, це те, що школа має займатися своєю справою – вчити жити правильно, виховувати та давати школяреві знання та напрямок діяльності у дорослому житті. Я теж погодився з ним, коли подорослішав.

А щодо механотроніки та інших інноваційних напрямів трудової діяльності, то теж хочу звернутися до нового мемуарного жанру. На початку війни мене запросили на одне передове підприємство середнього за розмірами бізнесу – меблеву фабрику. Прекрасні меблі вони робили й зараз, начебто, роблять металеві та всякі інші меблі. Побачив у кабінеті головного архітектора мого випускника в університеті. Запитав, чому пішов не за фахом працювати. Відповів, що помилився у виборі, хімія його мало цікавить, а ось у використанні нових полімерів та тканинних матеріалів на їхньому підприємстві його хімічні знання допомагають. І так буває. Так, ось, здивував мене верстатний цех, битком забитий верстатами з ЧПУ, переважно японського виробництва. Але чомусь працював лише один із них. Інші стояли. Запитав, чому так. Відповів директор – нам одного вистачає. Запитав у нього, навіщо купили. Відповів, що цікавиться розвитком інноваційної техніки, а грошей у нього, мовляв, кури не клюють. Запитав у нього, чому б не передати верстати з ЧПУ до шкіл чи техучилищ. Відповів, що якось не думали про це, та й не прийнято це поки що. Ще я запитав, а чи працюють у нього на підприємстві пенсіонери із гарною професійною підготовкою. Сказав що є, але мало. Вдома здебільшого відпочивають. Запитав у нього, а чи не захочуть відпочиваючі попрацювати у школах на волонтерських засадах. Відповів, навряд чи, у нас, каже, більше прийнято у вільний час вивчати старовинні книги релігійного змісту, а нових книг поки що не написали. Ось і вся розмова.

А тепер по суті проблеми та про можливість моєї участі у її вирішенні. Зважаючи на все, кінець виснажливої війни не за горами. Настає довгоочікувана пора відродження країни та її неухильного сталого розвитку у світлі всесвітньо визнаної Концепції сталого розвитку (КСР), чомусь проігнорованої нашою владою. Ні-ні. Було написано якісь варіанти КСР, навіть обговорювалися і навіть створили спеціальні Міжвідомчі робочі групи для їх моніторингу.

На той час влада навіть прийняла положення про те, що лише врівноважене одночасне комплексне вирішення всіх трьох завдань сталого розвитку – зростання економіки за одночасного покращення екологічної обстановки та вирішення соціальних проблем – дозволять реалізувати цю прогресивну стратегію розвитку країни. При цьому системний аналіз показав владі сильну взаємодію, прямий та зворотний зв'язок між згаданими трьома факторами сталого розвитку. Однак цього виявилося замало. На відміну від інших країн, влада ніяк не узаконила прийняту концепцію, досі не сформулювала національну ідею на базі цієї КСР. Не довела її до всього населення країни, незважаючи на спеціальну постанову ООН про десятиліття вивчення КУР у всіх навчальних закладах усіх країн світу і визнала, що ця КСР створена не для виконання народом країни, а лише для зведення влади. Тому обмежилася створенням міжвідомчих робочих груп для МОНІТОРИНГУ (вдумайтеся, тільки для моніторингу, а не виконання КУР!). Не було виконано основну функцію влади – організацію виконання КСР і натомість пропонувалося моніторити виконання, яким ніхто й не збирався займатися.

Наша освіта перебуває у стані реформування давно, з моменту набуття нашою країною статусу незалежності. Політична, соціальна, наукова, виробнича та інші сторони життя нашої країни з цього часу безперервно змінювалися, для цього і для забезпечення життєздатності потрібні компетентні фахівці. Діджиталізація, штучний інтелект, синергетика, інноваційний інжиніринг, синектика… Важко навіть перерахувати те нове, що необхідно врахувати сьогодні у вищій школі для підготовки сучасного фахівця. У недавньому документі Правительству України “Реформа освіти та науки” звертає на себе мабуть вперше зроблене відверте визнання нового Міністра МОН про те, що “…сьогодні українська освіта не відповідає ані сучасним запитам з боку особистості та суспільства, ані потребам економіки, ані світовим тенденціям” .

Ніяк не закінчується кровопролитна війна, але вже з'явилося кілька статей про те, як проводити майбутнє відродження, а потім забезпечити сталий розвиток України і як знову реформувати для цього вищу освіту для того, щоб готувати необхідні кваліфіковані кадри. А вимоги до них зростають з року в рік. У МОНУ не сховують, що мета реформи – інтеграція до європейської системи освіти. Але колишня міністерка Л.Гриневич проповідувала зовсім інше більш конкретне та сучасне завдання. Для нашої країни : потрібні фахівці, які не тільки вільно володіють державною мовою, математичною, загальнокультурною, екологічною та економічною компетентностями, але мають запобіжність, інноваційність, винахідливість, критичне та системне мислення, здатність до творческого підходу, ініціативність, вміння конструктивно емоціями, оцінювати ризики, приймати рішення, вирішувати.

Мені, спеціалісту з багаторічним досвідом роботи в промисловості (10 років у м.Теміртау на Карагандинському заводі синтетичного каучуку керівником служби Головного механіка), потім понад 50 років професором у єдиному в Україні Державному хіміко-технологічному університеті, та понад 5 років професором за сумісництвом у Регіональному Інституту державного управління, крім того, вдалося познайомитися з особливостями підготовки сучасних фахівців у багатьох країнах, працюючи близько 15 років позаштатним експертом у Наукових програмах НАТО з програм, пов'язаних з реалізацією концепцій “Наука в ім'я миру та безпеки” та “Концепції сталого розвитку” .

Ну, ось, нарешті дістався конструктивної частини цих мемуарів про мою участь у розвитку інтелектуальних здібностей молоді в нашій країні, яка незабаром перейде від дуже важкої та сумної стадії відродження до радісної стадії сталого розвитку. Мені доведеться чимось похвалитися, але далеко не все в мене вийшло і дещо не може бути рекомендовано використовувати навіть у такій мемуарній статті. І все ж навіть про помилки корисно дізнатися колегам до їх повторення ними.

У будь-якій статті такого штибу має бути щось принципово нове, якась невирішена раніше суперечність, якась виправдана авантюра, щось несподіване, інтригуюче тощо.

Щоб не бути голослівним, наведу хоча б кілька історій із робіт колишньої моєї кафедри, які кілька років тримала звання найкращої кафедри обладнання хімзаводів СРСР (нас тодішній Мінвуз збирав через рік у різних містах та займався рейтингом). Зараз натомість часто з'являється щось безлике та нецікаве.

Ну, та гаразд. Я не про це. Спробую перескочити через проблему. Дуже сподіваюся, що навіть серйозна редакція Ліги не побачить у тому, що написано, особисту рекламу з метою отримання мною незаконних прибутків. Запевняю читачів, що все зроблене на кафедрі ніяк не вплинуло на мій особистий бюджет і, тим більше, не завдало шкоди бюджету країни.

1. Кафедра обладнання хімзаводів (ОХЗ) Українського державного хіміко-технологічного університету (УДХТУ) була першою кафедрою в Спілці, де була РЕАЛІЗОВАНА ідея синергії в науці та освіті. Один із перших завідувачів кафедри проф. Ганз Семен Наумович проголосив ідею необхідності об'єднання механіків та технологів для технічного прогресу. Він казав, що той непридатний механік, який не знає технології, що провадиться в його обладнанні і навпаки. І мені вдалося зробити робочі плани і все інше для підготовки механо-технологів (до речі, у мене теж є обидва, щоправда, окремі, освіти, друге, ТООНС, отримав у Казахстані). Все життя використав і не безрезультатно.

2. Вперше на базі синергетичної єдності технології та обладнання у нас з'явилися дисципліни, лабораторні практикуми та, головне, наука на стику. Кафедра, а потім і Галузева лабораторія при ній, працювали за договорами з більшістю галузевих інститутів Мінхімпрому Союзу саме за такою об'єднаною тематикою і за всі роки не було жодного проекту, який ми провалили б.

3. Саме під час керівництва кафедрою мною написана монографія “ C інергія у хімічній інженерії”, яка була видана у Німеччині. Там же була видана і друга монографія з близької тематики з теорії та практики системного аналізу, в якому при оптимізації основною базою є та сама синергія.

4. Усі до єдиної дисертації, виконані на кафедрі моїми аспірантами, було зроблено на базу оптимізації реальних об'єктів та реалізовано чи апробовано у виробництві у вигляді РЕАЛЬНИХ установок.

5. Кафедра дійшла висновку, що необхідно розвивати природний інтелект раніше штучного. Синергетичний та системний підходи лягли в основу розробленої на кафедрі вперше у світі системно-синергетичної методики винахідництва та оптимізації технологічних установок з використанням якої на кафедрі створено понад п'ятсот патентів та винаходів СРСР, України, Латвії, Казахстану, Франції, Японії та Німеччини.

6. На базі системно-синергетичного підходу створено та два роки успішно працювала на волонтерських засадах експериментальна школа розвитку інтелекту та навчання винахідництву для старшокласників у 100 ліцеї м.Дніпро, школа розвитку креативного мислення у молодіжному клубі м.Дніпро.

7. Колективом кафедри розроблено стратегію та тактику, засоби та методи для реалізації Концепції сталого розвитку (КУР), запропонованої ООН, що дозволило мені 15 років співпрацювати з науковими програмами НАТО в галузі імплементації КУР у країнах Європи.

8. При кафедрі ОХЗ було створено та успішно функціонував близько року один із перших в Україні студентських бізнес-інкубаторів, який був закритий через відсутність коштів для стартового періоду роботи.

9. На базі синергії та системного аналізу колективом кафедри створено КІЛЬКА наукових шкіл, які здобули популярність у світі:

· Гнучка хіміко-технологічна тепло - масообмінна та реакційна техніка.

· Спецтехніка для видалення субмікронних частинок з газових та рідких фаз у виробництвах напівпровідників, волоконної оптики та ін.

· Високоефективна поєднана реакційно – розділова техніка підвищення ефективності поєднаних процесів і апаратів.

· Нестаціонарна хіміко-технологічна техніка та використанням коливань широкого спектру частот для управління та оптимізації технологій та обладнання.

· Композиційні матеріали високої щільності та в'язкості для створення захисного одягу від механічних пошкоджень.

· Створення універсальних блоків та модулів хімічного обладнання для уніфікації хіміко-технологічного обладнання різного призначення.

10. На кафедрі ОХЗ було створено науково-інформаційний центр для навчання новим технологічним та апаратурним методам оптимізації хімічної та спорідненої техніки, до якого входять:

1.Науково-технічна бібліотека 2-3 тис томів українською, російською та англійською мовами для навчання студентів та аспірантів винахідницькій творчості.

2. Виставковий зал із планшетами з робіт кафедри та Галузевої лабораторії.

3. Зал із мультимедійною технікою (проектор, екран, меблі) для проведення он-лайнових занять у студентській школі розвитку творчих здібностей.

Всі ці пункти можуть бути цікавими для продовження перспективних робіт з урахуванням можливостей сучасних університетів, наявності можливостей та бажання.

Зауважу наприкінці цієї статті, що всі згадані програми, у тому числі й програма винахідництва, жодної копійки не коштували державі. Крім того, зазначу, що усвідомлюючи важливість інноваційної професійно-технічної освіти, розумію, що їй має передувати патріотичне виховання, про яке, можливо, напишу в одній із наступних статей.