Хіба ревуть донецькі воли, як ясла повні?

Чи зможе донбаський ополченець розгледіти внутрішнього ворога - так звану стару «донбаську еліту» і справжнього зовнішнього ворога - Путіна, які маніпулюючи розсварили українців, чи залишиться «тварью дрожащей»?

Для того, аби зрозуміти причини  сьогоднішніх подій на Донбасі,  слід  подивитисяна історію освоєння цих територій  здругої половини XIX-го століття.  Якщо у сільськогосподарськихрайонах  регіону продовжували житипереважно українці,  у промислову частинуДонбасу європейські та російські промисловці заохочували переселятися більш дешеву рабсилу з центральної та східноїРосії.

 До середини 1920-хроків, за свідченнями українських антропологів  І.Раковського та С.Руденка, на цих теренах вжепроживали представники більш, ніж 35 націй. В той час, коли в середині XIX-гостоліття тут мешкали репрезентанти не більше, ніж дванадцяти  національностей. Попереду ще були роки активногоосвоєння Донбасу,  під час яких у гримучусуміш громадян,  що проживали тут,додалася кров десятків інших народностей СРСР.

З дев’яностих років минулого сторіччя принаймні 1/3донецьких хлопців різного віку захоплювались усім відомою місцевою «елітою»,  і мріяли стати бандитами. Наразі їхня мрія  майже здійснилася, але природній страх навітьзараз, після «набуття  ДНР незалежності»,дається взнаки. Раби уминулому, а нині сепаратисти-ополченці,  продовжують шанобливо ставитися до  своїх колишніх «хазяїв Донбасу»,  прискіпливо виконують усі Їхні забаганки,старанно, як вірні пси, охороняють Їх власність. В якій частині тіла ополченця можеперебувати у ці моменти його честь та гідність, антропологи достоменновідповісти не можуть.

 Завдяки місцевій «еліті» наДонбасі виросла ціла резервація  такихсобі Чіпок Варениченків. В свій час Панас Мирний у романі «Хіба ревуть воли, якясла повні?»  так описував головногогероя твору - Чіпку Варениченка: «Таких парубків часто й густо можна зустрітипо наших хуторах і селах. Одне тільки в нього неабияке — дуже палкийпогляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливістьі  міць, разом з якоюсь хижоютугою». Поміж з цим головний герой роману представ перед читачами як мстива, немаюча жодних цінностей людина, яка, не дивлячись на роки, так і не позбуласякомплексу байстрюка і кріпака… Чи  ненагадує цей образ  когось із героїв новин «Новоросії»? Чи вдасться  ополченцю  розгледіти внутрішнього ворога, так звану «донбаську еліту», і  справжнього зовнішнього ворога - Путіна, який, маніпулюючи, розсварив  українців, чи залишиться він «тварьюдрожащей»? Слід зазначити, що ПанасМирний серед інших героїв роману особливо виділяв людину на прізвище Порох ікозака на прізвище Бородай. Останньому головний герой роману підпалив хату імабуть завершив би задум, аби  місцевілюди не допомогли погасити вогонь. Є у романі і ще декілька співпадінь зсучасністю, у тому  числі й місцерозгортання подій – село Піски.

На останок не зайвим буде додати, що засновник Донецька(Юзівки) та місцевого металургійного заводу британець Джон  Юз, у одному зі щоденників описував  свогосередньостатистичного робітника як: «працьовиту і чесну людину». Намагаючись окультуритимісцеве населення, Юз та його родичі заснували у місті народний театр, школу, училище і т.д.  В Юзівці британці створили перший натериторії Малоросії гольф-клуб, збудували Свято-Преображенский  собор та інші культові споруди. Окремо Юзпіклувалися про титульну націю цих територій – українців(малоросів).

 Частина раритетнихфотографійтогочасної Юзівки, Маріуполя та інших населених пунктів Донбасу, а також  те,чим жили юзівці, можна подивитися тут.

Чи є майбутнє у створених«республік» без України або Росії? Навіть за умови найталановитіших інайчесніших лідерів-організаторів це питання із категорії риторичних. 

Сподіваюсь, щоколись ополченці Донбасу та  військовіЗСУ потиснуть один одному руки, як це у свій час зробили українські ветераниВВВ та вояки УПА. Вірю, що разом вони ще не раз піднімуть чарку за деньСоборності України. Не виключаю, що це станеться на залишках фортифікаційнихспоруд Кремля.