Таємні сторінки української історії

Хто такі українці: скіфи чи половці, трипільці або словʼяни?

Завдяки Інтернету кожен користувач може отримати величезну кількість інформації. Серед зображень на історичну тематику виділяється картина Віктора Васнєцова «Битва скіфів зі словʼянами», яка була написана в 1881 році. На передньому плані автором відтворено двобій двох вершників — словʼянського на вороному коні і скіфського на гнідом. Насправді, як зазначають історики і мистецтвознавці така подія не відображає реальність бо словʼяни в Наддніпрянщині зявились через декілька століть після занепаду Скіфського царства. Однак під 6415 [907] роком у вітчизняному літописі сказано:

«Пішов Олег на Греків, Ігоря зоставивши в Києві. Узяв же він множество варягів, і словен, і чуді, і кривичів, і мері, і полян, і сіверян, і деревлян, і радимичив, і хорватів, і дулібів, і тиверців, котрі є пособниками. ЦІ ВСІ НАЗИВАЛИСЯ «ВЕЛИКА СКІФІЯ». І з цими усіма вирушив Олег на конях і в кораблях, і було кораблів числом дві тисячі.»

Нестор Літописець «Повість минулих літ».

Коли навів цю цитату одному відомому скіфологу, він зробив круглі очі і підняв брови. А потім почав викладати роздуми про літературну спадковість грецьких, ромейських та вітчизняних літописців. Але так і не надав зрозумілої відповіді на питання: куди поділись скіфи і звідки прийшли словʼяни. Бо насправді якщо словʼяни звідкись переселялись до Чорноморʼя, то вони неодмінно мали зустрітись тут з нащадками великих степових імперій.

Отже для того щоб розібратись хоча б в деяких питаннях повʼязаних з добою, коли наші предки виборювали і торували власний шлях, вибудовували власну долю і державу слід ще раз повернутись до аналізу джерел та вичення артефактів. Запитання і відповіді, загадки і розгадки... – спробуємо розплутати клубок таємниць повʼязаних з походженням словʼянського етносу і державності у словʼян. Здійснімо подорож в минуле вітчизни, народу, свого роду. У своє минуле. Спробуємо розвінчати усталені догми імперсько-радянської історіографії щодо ключового періоду в етнодержавотворенні Європи.

Центральна Європа – частина європейського континенту. Європа – частина світу, розташована в Північній півкулі. Вона омивається Північним Льодовитим океаном на півночі, Атлантичним океаном на заході та Середземним морем на півдні. На сході та південному сході відокремлена від Азії Уральськими та Кавказькими горами, річкою Урал, Каспійським та Чорним морями. Площа Європи — становить 2% площі Землі або майже 7% суходолу. Європа – третя за кількістю населення частина світу після Азії та Африки, в якій мешкає більш як 700 мільйонів осіб, це 11% населення Землі. За територіальною приналежністю та етнодержавними ознаками Європа поділяється на пʼять частин: Західну, Північну, Центральну, Південну та Східну. Західні кордони Німеччини, Австрії та Італії відділяють Західну Європу від Центральної. У Північній Європі розташовані скандинавські країни, Данія й країни Прибалтики. Кордони України й Білорусі розділяють Центральну Європу, де сконцентровані головним чином держави словʼян від Східної Європи. Південна Європа представлена Грецією, Кіпром та європейською частиною Туреччини. У Східній Європі розташована європейська частина Російської Федерації. Серед європейських країн Україна є найбільшою за площею, не враховуючи європейську частину Російської Федерації, що є європейсько-азійською країною, а Ватикан — найменшою.

В науці прийнято на початку дослідження висувати певну думку, тезу, формулу яка в подальшому аналізується і перевіряється за допомогою різних методів та методик. Така стисла думка-ідея або твердження фактично є припущенням щодо проблематики майбутнього дослідження – науковою гіпотезою. Підтвердження формули, її доказ або спростування за допомогою науково-обґрунтованих підходів, що допомагають доведення або спростування кожного елементу, дозволяє розробити певну теоретичну концепцію або певний алгоритм пошуку який має вагу як для теорії так і для практики. Наукова гіпотеза є вектором еволюції думки, певним дороговказом для використання сталих знань і знаннями майбутнього.

Такою гіпотезою в цьому збірнику історичних нарисів є твердження про те, що давніх-давен на теренах європейського континенту проживали народи, які з огляду на природно-кліматичні умови мали особливості в суспільному і економічному розвитку. Головним чином саме цим обумовлені відмінності етнодержавного розвитку Центральної Європи. В Середземноморських регіонах із більш сприятливим кліматом перші державні утворення виникли у найдавніші часи. Поступово державотворчі процеси охопили більшу частину континенту. Зокрема, говорячи про Центральну Європу, відомо про існування у Північному Чорноморʼї держав арійських народів: скіфів, сарматів, алан та інших. На берегах Чорного та Азовського морів свої колонії розбудовували: фінікійці, греки, а пізніше римляни. Вражає, що навіть найпотужніша армія Персидської імперії, очолювана царем Дарієм І, не змогла підкорити незалежних скіфів.

З плином часу центральноєвропейські народи утворили власні держави, що конкурували за домінування з державами Античної цивілізації. Під тиском римських легіонів частина словʼянського населення, що мешкали на теренах Татр, відступила на північ. Нині це чехи, морави і поляки. З ослабленням Римської імперії словʼянські дружини все частіше перетинали кордони імперії. Поступово вони зайняли Балканський півострів де змішались з місцевим населенням. Західні полабські пізніше були словʼяни асимільовані германцями, однак вони значно вплинули на формування державності народів Балтії.

На теренах лісостепового порубіжжя словʼяни межували з арійськими народами. І саме в цей час на степових просторах Євразії все більшої політичної ваги набирають очільники тюркомовних народів. У європейських підручниках з історії майже немає інформації про могутні каганати, які конкрували за світове домінування з Давніми Китаєм, Індією і Персією. Правитель Гунської імперії Аттіла з роду Дуло очолив експансію представників народів Північного Чорноморʼя на південь. В історії цей період відомий як Велике переселення народів. Апофеозом подій стала Битва народів на Каталунських полях, що відбулася 451 року під Труа (Сучасна провінція Шампань у Франції.).

Після розпаду Гунської імперії на просторах Європи утворилась низка держав, правителі яких намагались відтворити Римську імперію. Активну участь в етнодержавних процесах взяло як словʼянське, так і арійське населення Центральної Європи. На уламках Римської і Гунської імперій утворилось декілька держав, населення яких в майбутньому стали основою для формування сучасних європейських народів: англійців, французів, німців, італійців та інших. В центрі Європи постав Аварський каганат. Авари намагались закріпитись на землях Паннонії (Середнього Подунавʼя, з усіх боків оточеного горами.)– колишньої римської провінції у Подунавʼї.

Тиск з боку Франкського королівства та експлуатація місцевого населення правителями Аварського каганату призвела до повстання пригноблених і створення в центрі Європейського континенту першої словʼянської держави Моравії, заснованої легендарним правителем Само. В союзі з державою Стара Велика Булгарія, яку очолював балтавар Кубрат І Великий, словʼяни розгромили авар. Представники гунської династії Дуло стали засновниками держави Болгарія, яка виникла на землях, що раніше входили до складу Східно-римської імперії. Візантійські автори часто давали називали сучасні народи давніми назвами, що вимагає уточнень та пояснень. Відповідно тюркомовних степовиків будемо іменувати булгарами, а слов¢яно-мовних мешканців Балкан – болгарами. Також спільно з булгарами словʼяни створили на Балканах Болгарське царство, в якому вільно проповідували християнство і розвивали словʼянську писемність учні святих рівноапостольних братів Кирила та Мефодія.

Цей період в історії європейського континенту який вирізнявся ростом торгівлі з Аравією, Індією і Китаєм, був затьмарений хрестовими походами до Малої Азії і військовими походами арабів проти франків і візантійців. Однак і тут суцільні білі плями. Напрочуд мало ми знаємо про історію європейських мусульманських держав: Кордобського халіфату в Іспанії, Волзької Булгарії в Поволжі, мешканці яких внесли визначний внесок у становлення ремесел і культури сучасної цивілізації.

В арабських хроніках збереглись дані про словʼянські князівства, що утворились біля північних кордонів Візантійської імперії після розпаду першої словʼянської держави Моравії, які очолювали представники династії Само: 

 – Куявії в Наддніпрянщині (Полянська земля),

 – Артанії в Карпатах (Біла Хорватія) і

 – Славії в Паннонії (Великої Моравії).

Водночас посилюється тиск очільників Королівства франків на словʼянські обʼєднання Центральної Європи. Після розпаду Старої Великої Булгарії першість у Північному Чорноморʼї посідає Хозарський каганат. За допомогою візантійських архітекторів на важливому відрізку Великого шовкового шляху хозари засновують фортецю Саркел, за вітчизняними літописами – Білу Вежу на Дону.

У ІХ столітті західні словʼяни-варяги на територіях, заселених балтськими та племенами фіно-угрів, заснували низку князівств: Ізборське, Ладозьке, Білоозерське, Полоцьке, які представники династії Рюриковичів обʼєднали в державу Русь. В історіографії цей період, з 793-го по 1066 роки, називається «Доба вікінгів» – період Середньовіччя, ознаменований експансією вікінгів зі Скандинавії та Балтики на європейський континент. У Центральній Європі варяги контролювали торговельний шлях «з варяг у греки», що звʼязував Візантію, Китай та Індію зі Скандинавією і Англією.

Князь Олег І Віщий, який після смерті Рюрика І став регентом при малолітньому Ігорі І, за підтримки місцевих племен захопив Київ і зробив його столицею держави. Так само, як і його попередники, Олег І провадив агресивну зовнішню політику, здійснивши серію походів проти сусідніх держав, зокрема на Константинополь, на воротах якого «прибив» щит. За підтримки князя Олега І відбувається угорське вторгнення до Паннонії – території в Центральній Європі, де на противагу Франкському королівству і Східно-Римській або Візантійській імперії було засноване Угорське князівство.

За часів правління Ігоря І Рюриковича політика Русі була незмінною. В цей час відбувається християнізація держав Європи. Так, на теренах Центральної Європи, де християнські громади виникли у І столітті, відбувається протистояння між найбільшими християнськими церквами – Римською і Візантійською. Русь опинилась в епіцентрі цього протистояння. Свята рівноапостольна княгиня Ольга, яка очолила державу в середині Х століття, здійснила поїздку до Константинополя, і цим засвідчила візантійський вектор розвитку держави. А її онук – великий князь Володимир І Великий християнізував населення Русі.

Великий київський князь Святослав І Славний здійснив серію походів на сусідні держави. Він намагався закріпитись на берегах Чорного, Азовського та Каспійського морів. Столицю своєї держави князь переніс до Переяславця на Дунаї. Правитель України-Руси повністю контролював європейський відрізок Шовкового шляху, який проходив річками Волгою, Дніпром, Доном та Дунаєм. За його правління були закладені підвалини деяких сучасних європейських держав: Угорського королівства, Польського королівства та Чеського королівства. Нащадки Святослава І розділили Русь на удільні князівства, і лише за правління Данила І Галицького було утворено Руське королівство зі столицею у місті Львові. Середньовічні хроністи трансформували історичну реальність щодо існування трьох словʼянських держав в міф про трьох братів Чеха, Ляха і Руса – синів давнього правителя пана Слава.

Середньовіччя завершилось початком «Раннього нового періоду» складової історичного періоду Нового Часу. Характерними особливостями якого стало зростання політичної ваги європейських держав в світі, поступовий занепад традиційних цивілізацій Сходу і Доколумбової Америки. У Центральній Європі виникла Річ Посполита – східноєвропейська федеративна держава, що існувала протягом 1569–1795 років на теренах сучасних Польщі, України, Білорусі, Литви, Латвії, Молдови та Естонії. Річ Посполита утворилась 1569 року внаслідок Люблінської унії, що обʼєднала Королівство Польське та Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське. Частина Центральної Європи ввійшла до складу Габсбурзької імперії. У 1526 році австрійський ерцгерцог Фердинанд I приєднав до своїх володінь землі Чеської корони та Угорщину. Ще одна частина Центральної Європи наприкінці Середньовіччя опинилась у складі Османської імперії.

Ось така робоча гіпотеза досліджень. Начебто все зрозуміло і просто. Однак чому донині між елітами сучасних держав точаться суперечки щодо приналежності територій, часу заснування міст, правдивості важливих фактів, чинності укладених договорів…?

Під час створення офіційної історії було знищено або сховано велику кількість вітчизняних літописів і археологічних знахідок, що не вписувались у затверджену російськими імператорами, а потому – комуністичними лідерами, концепцію. Та правду знищити неможливо. Щоб зрозуміти, на якому ґрунті зростала державність на теренах Центральної і Східної Європи, варто по крихтам дослідити давні таємничі періоди історії. Історії дописемної, долегендарної, історії, яку вивчають з лупою і пінцетом, з киркою і лопатою, скальпелем і мікроскопом.

Це видання – підсумок дослідження фактичного матеріалу, якого немає в підручниках, сформоване на основі польових досліджень, спостережень під час поїздок, вивчення давніх хронік, інтервʼювання мешканців різних регіонів і країн. Нариси − внесок у розвінчання міфу про те, що історія Центральної і Східної Європи менш цікава, ніж історія Давнього Риму, Греції або Єгипту. У нарисах простежується взаємозвʼязок між етнодержавними процесами, що відбувалися в добу Середньовіччя на всій території Євразії. Зокрема, відстоюється ідея словʼянської єдності та необхідності збереження й розвитку словʼянської культури.