Талант як головна парадигма розвитку цивілізації

Нині головною парадигмою розвитку стає талант як рушійна сила цивілізації, як ідеальний прояв духовної суті людини.

«Будь-який кризис – це нові можливості»

Вінстон Черчилль

Цивілізаційний розвиток людства, як відомо, характеризується поступовістю, циклічністю й одночасними спалахами технічної, наукової та мистецької активності на планеті. Такі явища обумовлені діяльністю певних осіб, які, окрім особистих компетентностей, що проявляються в розумових і творчих якостях, мали харизматичні та лідерські здібності.

Найбільш відомі особистості стали моральними лідерами, які визначили розвиток земної цивілізації: Будда і Конфуцій, Мойсей, Христос і Магомет. Розвиток філософської думки визначили Платон, Аристотель, Цицерон, Августин та інші видатні мислителі минулого й сучасності. У природничих та гуманітарних науках, мистецтві і культурі повсякчас спостерігаємо постаті, які вражають своїм творчим потенціалом,  відкриттями, що змінюють людське буття і свідомість.

Зауважимо, що цивілізаційний поступ неможливо відокремити від політичної діяльності лідерів, котрі опанували владний Олімп: Рама, Хаммурапі, Ехнатон, Цезар, Наполеон та інші видатні державні діячі. 

Вітчизняна історія також має плеяду визначних і непересічних правителів, чиї імена  відомі всесвітній історії: Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Данило Галицький, а їхня державницька діяльність невід’ємна від релігійної та культурної.

Насправді поруч із кожним видатним державником діяла велика кількість помічників, які здійснювали і втілювали в життя найсміливіші ідеї та проєкти. Зокрема, реформатору Юстиніану допомагала група юристів, очолювана правознавцем Трибоніаном; поряд із великим князем Ярославом бачимо не менш величну постать митрополита Київського та всієї Русі Іларіона.

Проте справжніми натхненницями видатних діячів, які змінили світ, були їхні жінки: дружини, матері, сестри. Матір Ісуса – Марія підтримувала сина й допомагала йому в місіонерській діяльності, а за нею на небокраї християнства спалахнуло яскраве сузір’я жінок, які несли світу слово Боже про любов і жертовність. Мати імператора Костянтина – свята рівноапостольна Єлена створила умови для визнання християнства як державної релігії. А візантійська принцеса Анна стала не лише дружиною великого київського князя Володимира, а й вірною супутницею та порадницею у просвітництві та розбудові держави.

Водночас у вітчизняній історії була жінка, чия діяльність перевершила велич владних мужів, котрі діяли поруч. Дружина князя Ігоря і мати князя Святослава Славного, княгиня Ольга-Олена, друга киянка, ім’я якої закарбувалося на скрижалях історії − та є уособленням перетворення Русі язичницької на Русь християнську. Її особистісний розвиток позначився на реформуванні держави. Концепція такої трансформації виражена в церковних славнях. Княгиня Ольга-язичниця, прийнявши хрещення, стає святою Оленою рівноапостольною. Через її осяйну постать як уособлення держави зростає і велич країни.

Так, саме жінка і тільки жінка може здійснити цей містичний акт – народження. Язичницька Русь – язичниця Ольга народила Святу Русь. З метою посилення цього ефекту церковні бібліографи не шкодували темних і яскравих фарб. Спочатку княгиня – уособлення жорстокості та мстивості, а надалі, після хрещення, вона перетворюється на овіяну благодаттю святу. Для місіонерів цей перехід з одного стану в інший вкрай потрібний, щоб зробити події максимально величними та осмисленими.

За глобальних змін, що відбуваються у світі, постає потреба іншого сприйняття та розуміння історії, яка раніше досліджувалась і розглядалась в часовому вимірі як зміна епох, формацій, династій та урядів. І мабуть безглуздо в третьому тисячолітті по Різдву Христовому, в епоху глобальної цифровізації дискутувати про приналежність тієї або іншої видатної особистості до певного етносу або роду. Більше того, головна помилка політиків, політологів і політтехнологів – переносити реалії сьогодення на історичні події і особистості. Історію трактувати повинні історики, а лікувати людей – лікарі, на жаль нині дилетанти в усіх сферах суспільно-економічного життя стали «законодавцями моди». Користуючись низьким рівнем обізнаності широких верств суспільства і аморфністю діячів інтелігенції – культури, мистецтва і науки невігласи прорвались на керівні посади в державі.

Наразі констатуємо, що деякі особистості в своєму світосприйнятті проривалися скрізь час і простір, та й донині їхні думки, підходи, концепції, аналітичні та образні твори впливають на свідомість мислячої людини.

Дослідження питань, пов’язаних зі становленням державності на теренах Наддніпрянщини і Північного Чорномор’я, вимагає під іншим кутом поглянути на періодизацію історії щодо становлення цивілізації. Підхід, за якого людство розвивалося від первісного, рабовласницького, феодального, а далі капіталістичного суспільства, втрачає актуальність, оскільки в сучасному світі ще існують групи людей і культивуються відносини, що відповідають характерним ознакам окреслених ідеалістичних формацій. Зокрема, в Російській імперії рабовласницький лад -- кріпацтво було скасовано лише у 1861 році. А станове суспільство з системою привілеїв, проти чого повстав французький народ під час Великої французької революції 1789 року, донині існує не лише в селищах азійських країн, а й у країнах пострадянського простору.

Отже, нині можемо стверджувати про певні етапи розвитку людства, які з часом видозмінювались і превалювали, або, навпаки, нівелювалися під дією інших чинників. Між ними складно провести чітке розмежування, але можна виділити головні ознаки. Спочатку формування суспільства чільне місце посідали рід і сім’я, які забезпечували існування індивіда та визначали місце і роль кожного в роді. Надалі діяли жерці, які були провідниками і тлумачами незрозумілих явищ. Поруч із релігійною владою починала формуватися світська влада, певні роди або династії, що ставали втіленням провидіння, водночас і суверенітету. Поступово вже правителі визначали вектори руху та розвитку країни. Формувались державні інституції, що все більше перебирали на себе владно-управлінські функції.

Самосвідомість і поширення освіченості та культури сприяли тому, що все більшої ваги і значення в державному управлінні набував народ, а як прояв народної волі – народовладдя як основний принцип державного будівництва. Сучасний етап розвитку цивілізації характеризується зростанням цінності індивідуальності кожної особистості, пріоритетом прав і свобод лцюдини над державними та суспільними інтересами. А надалі головною парадигмою розвитку стає талант як рушійна сила цивілізації, як ідеальний прояв духовної суті людини.