Націоналізм

В статті розкривається сутність націоналізму та його роль в державотворчому процесі

Самопізнання нації не є самоціллю, а засобом розвитку нації від найперших її кроків до формування національних держав. Тому національне питання було, є і ще довго буде одним з найскладніших питань  суспільного   розвитку   незалежно   від   того,   на   якому  рівні розвитку це суспільство на даний час  знаходиться.    Особливо   гостро  це  питання   постає у наші дні на  сучасному  пострадянському   просторі,   де   десятиліттями вважалося, що в Радянському Союзі національне питання вирішене раз і назавжди в процесі формування нової історичної спільноти людей – «радянський народ».  Це була офіційна позиція влади і іншою вона бути не могла, бо саме визнання права націоналізму на існування ставить під питання закономірність існування імперій. Наскільки  теорія і практика «нової спільноти людей»  була адекватною до самого природно-історичного процесу показало реальне життя. Достатньо було розвалити систему  тотальної русифікації, як по всьому пострадянському просторі розгорнулися кровопролитні міжнаціональні конфлікти.

В Україні на даний час склалася парадоксальна ситуація, суть якої полягає в тому, що ті, хто десятиліттями боровся проти «українського буржуазного націоналізму», сьогодні претендують на роль вождів українського народу і української національної держави, а ті, кого десятиліттями цькували і гноїли за гратами  і сьогодні позбавлені законного офіційного визнання статусу борців за свободу і незалежність України та її народу. Новоспечені «вожді» української нації збираються розбудовувати Українську державу  без українського націоналізму і української національної ідеї так само, як колись розбудовували радянську імперію. Тобто, в основу знову береться модифікований міф про євразійський, слов’янський чи православний інтернаціоналізм.       

Парадокс полягає і в тому, що, прикриваючись гаслом права націй на самовизначення, включно до утворення власної держави, більшовики на підвалинах царської імперії створили ще більш жорстоку тоталітарно-кастову більшовицьку імперію. Прагнення народів неросійських окраїн до самостійного державного життя, до національного самовідродження наткнулося на більшовицькі багнети і нещадний державний терор ЧК. Уникнути цієї участі повністю удалося тільки народам Фінляндії та Польщі і частково народам Прибалтики. Цим народам  внаслідок  краху Російської імперії вдалося створити власні національні держави. Більшовицькі органи ЧК – ГПУ – НКВД, взявши на себе функції усюдисущого, за словами професора В.С.Коваля, міністерства у справах «дружби народів» та «морально-психологічної єдності радянського суспільства» вишукували та винищували на місцях усіх, хто виявляв ознаки або міг стати носієм чи виразником національної політичної свідомості поневолених народів. Це практично унеможливлювало боротьбу за суверенну Україну в межах УРСР. Репресивні фізичні дії більшовицького режиму проти масової суспільної свідомості і тоталітарна ідеологія стали основними факторами формування міфу про нову історичну спільноту людей – «радянський народ».

Суттєвою перешкодою на шляху адекватного розуміння сутності українського націоналізму те, що у свідомості багатьох українців ще живе більшовицький стереотип абсолютного протиставлення націоналізму та інтернаціоналізму. Ленінське гасло про те, що націоналізм – ідея буржуазна, а інтернаціоналізм – пролетарська і, відповідно, перша ідея – «чужа, ворожа», а друга – «наша, рідна» сформувало психологічну ненависть до самого поняття «націоналізм».

Насправді проблему треба ставити по іншому: інтернаціоналізм – є ідея імперська, а націоналізм – національно-державницька. Сьогодні ні у кого нема сумніву в тому, що Ленін і його прибічники думали не стільки про повалення імперії, скільки про її збереження, але при  своїй новоімперській владі. Імперська сутність Радянського Союзу не змінилася і тому впродовж десятиліть велася жорстока боротьба проти націоналізму. Це закономірність функціонування будь-якої імперії.  Яким був насправді пролетарський інтернаціоналізм радянського ґатунку сьогодні відомо всім.

Щоб розпрощатися з міфом про зло націоналізму спробуємо розібратися і усвідомити в чому його сутність. Для цього ми не будемо винаходити якісь нові дефініції, а звернемося до загальновизнаного і перевіреного часом визначення сутності націоналізму, яке запропонував Ентоні Д. Сміт. В праці „Національна ідентичність”, переклад якої українською мовою вийшов у 1994 році,  Сміт пише, що поняття „націоналізм” може означати:

1)          увесь процес формування та утворення націй та національних держав;

2)      свідомість належності до нації разом з почуванням і прагненням , спрямованим на її безпеку і процвітання;

3)          мову та символізм «нації» та їх роль;

4)          ідеологію, зокрема і культурну ідеологію нації і волю нації, а також пропоновані способи здійснення національних прагнень і волі;

5)          соціальний і політичний рух задля досягнення цілей нації і утвердження національної волі.

Розкриваючи кожне з цих значень  поняття «націоналізм», Сміт зауважує, що у першому випадку ми маємо справу з націоналізмом у найширшому розумінні. Напевно, можна припустити, що таке розуміння націоналізму за своїм обсягом, але не за суттю, збігається з національною ідеєю. Наведені Ентоні Смітом  варіанти (або аспекти) розуміння поняття «націоналізм» мають об’єктивні підстави в самому процесі розвитку націй і є загальновизнаними в європейській та світовій соціально-політичній науці.  Думаю, що таке розуміння націоналізму може бути сприйнятим не тільки спеціалістами з національного питання, а й усіма нормально мислячими людьми.

Якщо в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, до 90-х років минулого століття наукового дослідження проблем націоналізму не було: все зводилися до  брутального його шельмування з позицій, так званого, наукового комунізму,  то на Заході цій проблемі присвячено велику кількість фундаментальних праць. Це твори таких дослідників як Карл Дойч, Ганс Кон, Сетон-Вотсон,  Бойд Шейфер, Луї Снайдер, Джон Армстронг, Ернест Гелнер і багато інших. Їх позиції в основному і головному, незважаючи на різноманіття підходів, збігаються з наведеними уже поглядами Е.Сміта.

Синтезуючи запропоновані Е.Смітом варіанти розуміння поняття «націоналізм», його сутність можна визначити як стан свідомості і тяжіння особистості (суспільної групи і суспільства в цілому) до тих чи інших етнокультурних цінностей та спрямування власної волі й енергії на їх збереження, розвиток та примноження.

Якщо погодитися з таким визначенням сутності націоналізму, то він не несе в собі ніякого зла для когось іншого і ніяким чином не суперечить інтернаціоналізмові, який за своєю суттю є не що інше, як взаємне визнання націоналізму всіх націй. У такому розумінні і в реальному житті націоналізм і інтернаціоналізм – це дві сторони єдиної етносоціокультурної  людської сутності. Тільки свідомий націоналіст може бути інтернаціоналістом, бо не поважаючи себе не можна поважати інших. Це повною мірою відноситься як до окремих людей, так і до цілих народів.  Наочним прикладом такої єдності націоналізму та інтернаціоналізму можуть слугувати народи Західної Європи,  котрі саме через націоналізм, як самоповагу, самозбереження та зміцнення своїх власних національних цінностей, без «старших» і «молодших» створили справжнє інтернаціональне співтовариство, основу якого складає пріоритет національних, а не інтернаціональних пріоритетних цінностей і ціннісних орієнтацій. Красномовним свідченням саме таких пріоритетів є процес функціонування і розвитку Європейського Союзу.

Але, якщо все так просто з визначенням націоналізму, то звідки береться такий страх у широкого загалу людей перед його втіленням в життя. Адже не секрет, що і в сучасних виборчих кампаніях, особливо в східних регіонах України, надзвичайно активно використовується антинаціоналістична риторика і дуже багато виборців щиро вірять в зло націоналізму. Звільнитися від страху неможливо не відповівши на питання: кому цей страх потрібний? Як уже відзначалося, у найбільш загальному плані не викликає сумнівів той факт, що націоналізм є найбільшим ворогом  імперських режимів, що ґрунтуються на ідеології великодержавного шовінізму.

Тобто, рукотворний міф про зло націоналізму ґрунтується на підміні змісту понять: в парі неантагоністичного протиріччя націоналізм – інтернаціоналізм в поняття націоналізм шляхом різних маніпуляцій  «вводиться» зміст поняття «нацизм», «фашизм» і  «шовінізм», які і являється базовою ідеологією імперського панування. Навіть нинішні українські  «інтернаціоналісти», свідомо чи з нерозуміння суті проблеми, і ведучи запеклу боротьбу проти українських націоналістів, дають їм характеристики, які є властивими для нацизму, а не для націоналізму.

Викликає занепокоєння той факт, що навіть на найвищому державному рівні в Україні не розуміють принципової відмінності між націоналізмом і нацизмом. Так  27 січня 2011 року, за повідомленням УНІАН,  прем`єр-міністр Микола Азаров вважає, що всі націоналістичні та фашистські теорії повинні викорчовуватися державою. «Ці націоналістичні, фашистські теорії не тільки не мають права на існування, а й повинні державою викорчовуватися усіма прийнятими в державі цивілізованими методами і засобами», - сказав він. Для пана Азарова поняття «націоналізм» і «фашизм», якщо не тотожні, то, щонайменше, однопорядкові. Робить це пан Азаров навмисне чи з нерозуміння сутності понять є однозначно шкідливим для реального життя і розвитку України.

Подібні маніпуляції проводили більшовики і для оправдання масового терору проти опонентів режиму, іменуючи їх ворогами народу. Варто тільки задуматися і кожному стане зрозуміло, що «ворог режиму» і «ворог народу» – поняття далеко не тотожні так само, як і поняття «націоналізм» і «нацизм». Тобто, у цьому випадку ми маємо справу з ситуацією, яку по відношенню до «інтернаціоналістів», котрі паплюжать націоналізм, фальсифікують  і накидають йому властивості нацизму і шовінізму, можна визначити словами: у цей момент, шановне панство, ви схожі на хапугу, що сам украв і сам кричить «Держіть, ловіть злодюгу!».    

Задля кращого розуміння реальної сутності націоналізму і уникнення невизначеності понять доцільно розрізняти два значення самого поняття „націоналізм”:

а) широке розуміння – коли цим поняттям позначають будь-яку ідеологію, що є обґрунтуванням формування націй і національних держав;

б) вузьке розуміння - коли цим поняттям позначають особливу політичну ідеологію, яка перебуває у стані діалогу з іншими політичними ідеологіями. У нашому аналізі мова йде про націоналізм в широкому розумінні, як ідеологію формування націй, їх самоусвідомлення і розбудови національних держав. Коли йдеться про націоналізм у вузькому розумінні, то це означає не тільки пристосування ідей націоналізму до конкретного місця і часу, а й вироблення певної суспільно-політичної та економічної програми, яку обстоює політична партія, що іменує себе націоналістичною.

В широкому побуті поряд з поняттям «націоналізм» часто використовується  поняття «патріотизм» і друге іноді розглядається як похідне від першого. Але при цьому не враховується, що патріотизм є органічним складником будь-якої  політичної  ідеології, в тому числі ліберальної, консервативної, соціал-демократичної та інших. В національних державах в основному і головному націоналізм і патріотизм співпадають, в багатонаціональних державах перевага віддається поняттю «патріотизм», оскільки тут Батьківщина не пов’язана з поняттям нація. В таких державах домінуючим є поняття «політична нація» і для її характеристики більш прийнятним є поняття «патріотизм». 

Досить часто в контексті понять «націоналізм» і «патріотизм» використовується поняття «шовінізм». В радянських словниках навіть офіційно проголошувалося, що шовінізм – це крайній вияв націоналізму. При цьому ніхто не звертав увагу на то, що ці поняття означають явища різних аспектів і сфер суспільного життя: націоналізм – сфера соціокультурного саморозвитку нації від зародження до державного оформлення; патріотизм – сфера наявного державного життя і захисту його основ; шовінізм – сфера зовнішньої експансії одних держав по відношенню до інших. Націоналізм і патріотизм за своєю природою є внутрішньо орієнтовані, а головна ціль націоналістів і патріотів – забезпечення внутрішнього розвитку. Шовінізм, так би мовити, явище із зовсім іншої опери – він орієнтований на домінування над іншими народами і державами. Крім цього, націоналізм і патріотизм є властивими як для великих, так і для малих націй і держав, а шовінізм і нацизм – це ідеологія і політика великих держав, переважно  тоталітарних, котрі мають достатній ресурс для поневолення інших народів.

Тобто, шовінізм і нацизм завжди є великодержавними як з точки зору того, що реалізувати цю політику можуть тільки великі держави, так і з точки зору того, що вони орієнтовані на поневолення малих держав і народів.  Характерним для великодержавного шовінізму і нацизму є і то, що вони ніколи не виступають під власним іменем і ніколи відкрито не проголошують своїх істинних намірів і цілей.

Звичайно, націоналізм і патріотизм при  певних умовах можуть переродитися в шовінізм. Першою ознакою такого переродження є спроба заперечувати націоналізм і патріотизм інших націй. Чому російська влада так негативно ставиться до українського націоналізму? Відповідь елементарно проста: бо український націоналізм  стоїть на захисті українських національних інтересів, визнає їх пріоритетність, а тільки після цього спільні інтереси з іншими народами і державами та інтереси окремих держав.  Це є нома життя будь-якої цивілізованої країни.

Якщо звернутися до нашої багатостраждальної історії, то можна легко переконатися, що імперська система заборони націоналізму впродовж століть діяла в межах Російської і Радянської імперій. Різниця була тільки в тому, що російська імперська влада була відверто великодержавно-шовіністичною, радянська – свою великодержавну і шовіністичну сутність маскувала гаслами інтернаціоналізму; російська імперська влада владними рішеннями  обмежувала розвиток національних культур і національної самобутності народів (заборона мови, книгодрукування тощо), а радянська – русифікувала їх. В нищенні всього національного апологети радянського імперіалізму в пошуках оправдання великодержавного шовінізму дійшли до того, що, як уже відмічалося, в офіційних радянських словниках великодержавний шовінізм тлумачився як вищий прояв націоналізму, при цьому не зверталося увагу на той незаперечний факт, що це поняття, які означають явища різних сфер суспільного життя: націоналізм – соціокультурної, а шовінізм  і нацизм – політичної.

Напевне нікого не треба переконувати, що ні Петра Першого, ні Катерину Другу, ні Леніна, ні Сталіна, ні Гітлера  ні інших володарів великих імперій не цікавили соціокультурні проблеми їхніх підданих і серед усіх цінностей вони визнавали одну – великодержавне панування над своїм і чужими народами. Про який захист національних культур могла йти мова  в політиці імператриці Катерини, яка навіть не знала російської мови, Гітлера чи Сталіна, котрі фізично винищувалися кращих представників підлеглих їм народів, в тому числі і свого власного, а їх твори були під забороною?! Тому в державі, що проводить великодержавну шовіністичну політику, націоналізм набуває специфічних характеристик.

Характеризуючи російський націоналізм, П.Б.Струве в праці  «Два национализма», визначав його як парадоксальне, спотворене явище. Відгороджуючись від інших націй, претендуючи на свою винятковість і охороняючи себе від них державним щитом, російська національність не зміцнює, а ослаблює себе, не збагачує, а збіднює.

Суттєвою вадою російського державного націоналізму П.Струве вважав його принциповий антинародний характер, що позбавляє живильних соків, які може давати лише широке демократичне середовище. «Такий націоналізм не здатен закликати народи до історичного творення, бо він їх боїться. Він вічно тремтить від зовнішньої небезпеки, та це аж ніяк не зміцнює великодержавного становища Росії». По-різному можна ставитися до поглядів вічного опонента Леніна і радянської влади, але вони варті того, щоб над ними замислитися.

Російський варіант офіційного державного націоналізму, а точніше, великодержавного шовінізму, сьогодні функціонує в ідеології євразійства, яка потребує окремого аналізу. В цьому контексті тільки зауважимо, що одне з провідних місць у розробці теорії та в практиці євразійства посідають ті, хто проголошує себе найпослідовнішими інтернаціоналістами. В статті «Російська національна ідея: нарис у контексті сучасності»  І. Кресіна наголошує, що в національному питанні сучасні  російські комуністи виявилися ще реакційнішими, ніж їхні попередники – більшовики. Українців і білорусів, продовжує Кресіна, вони визнають не окремими народами чи націями, а «частиною єдиного мононаціонального ядра».

Керуючись логікою сучасного євразійства, місця для  української і білоруської національних ідей, відповідно і національних держав взагалі нема і бути не може. Натомість домінантою всього цього «могутнього національного ядра» визнається євразійство. Тобто, на місце  «пролетарського інтернаціоналізму» вводиться  «євразійство» з його  «могутнім національним ядром» і таким чином здійснюється нова спроба назавжди покінчити з ненависним національним питанням взагалі і націоналізмом  зокрема.

Ідеї євразійства досить поширені і в Україні, а їх носіями виступають як спадкоємці  інтернаціоналістів-більшовиків, незалежно від їх національності, так і російські нацисти-великодержавники, що є громадянами України. Що стосується спадкоємців більшовизму, котрі стоять на позиціях євразійства, то з ними все зрозуміло: не вийшла світова пролетарська революція і світове кастове панування, то треба утримати хоч би щось. З другою категорією українських прихильників євразійства ситуація складніша, бо їхня свідомість важко покалічена міфами про єдність трьох слов’янських націй (незрозуміло, чому тільки три нації, невже поляки, чехи чи словаки «менше» слов’яни, ніж росіяни, білоруси чи українці?), про єдність православ’я, про історичне возз’єднання України з Росією та іншими.

В цьому контексті хочеться привернути увагу читача до одного з аспектів історичного розвитку Російської імперії в 20-му столітті. Йдеться про дію двох тенденцій: збереження і зміцнення імперської великодержавності та національно-визвольних змагань. З одного боку, заради збереження імперіалістичних режимів ними була розв’язана  Перша світова війна, яка не змогла спасти  дві найпотужніші європейські материкові імперії: Російську і Австро-Угорську, а з другого – національно-визвольні змагання привели до національного самовизначення тільки народам Австро-Угорської імперії. А що сталося з Російською імперією? Принципового нічого. Більшовики, задурманивши свідомість простолюду міфом про комуністичний рай і використовуючи ті ж, що і царизм матеріальні і людські ресурси,, спасли  трансформовану в радянську російську імперію. Через століття ситуація  на просторі колишньої Російської імперії за деякими ознаками повторюється і необільшовики за формою та великодержавні шовіністи за змістом конструюють нові міфи у формі концепцій євразійства, православної і слов’янської єдності та інших міфів заради спасіння імперії і знову на щит піднімається гасло боротьби з націоналізмом.

Який вихід з полону міфологізованих поглядів на націоналізм?

По-перше, необхідно хоча б на якийсь час свідомо просто відмовитися від міфів і перейти на позиції науки і реального життя.

По-друге, тим, хто іменується в Україні національними меншинами і зневажливо ставиться до українського націоналізму самим собі дати чесну відповідь на питання про те, чому їх нації (російська, єврейська, грецька та інші) мають право на свою власну національну державність, а українська нація – ні. Не зайве замислитися над цим питанням і деяким українцям, котрі схильні служити кому завгодно, тільки не своїй нації. Стратегічна мета кожного націоналізму – реалізація національної ідеї і  побудова власної національної держави.

Для визначення сутності національної ідеї як наукової абстракції звернемося до праці уже згадуваного Ентоні Д.Сміта «Теорія націоналізму», в якій він обґрунтовує сім основоположних постулатів націоналізму:

                      переконання, що людство природним чином поділяється на нації;

                      нації мають свій особливий, тільки їм притаманний характер;

                      уся політична влада походить від націй;

                      людина, аби досягти свободи й самореалізації, повинна ідентифікувати себе з певною нацією;

                      нації потребують свого втілення у власних державах;

                      людина мусить у кінцевому підсумку зберігати вірність інтересам своєї національної держави;

                      національна держава є необхідною умовою світової свободи і гармонії.  

Послідовно аналізуючи ці постулати доходимо висновку, що національна ідея, яка виникла як теоретична самосвідомість  національного руху, на заключній його стадії знову етатизується, перетікає в державну і зрощується з націоналізмом як процес „формування та утворення націй та національних держав”. Тобто, національна ідея у найширшому розумінні – це ідея закономірності становлення націй  від  їх найпростіших форм до державного самовизначення і державної самореалізації.

С. Дністрянський  визначав національну ідею як чинник, який об’єднує всіх членів даного народу, без огляду на державні кордони, на основі усвідомлення ними спільної культури, традицій, звичаїв, мови і виявляє себе у змаганні народів до самовизначення і невід’ємному праві кожного народу „самостійно про себе рішати, самостійно собою правити та мати у своїй хаті свою силу й правду й волю. Цей закон розвитку націй С.Дністрянський сформулював  у праці „Загальна наука права і політики”. Нині, як і понад 80 років тому, актуально звучить  закон розвитку націй, суть якого полягає в тому, що „нація, маючи своїх людей і свою територію, змагає до того, щоб своїй питомій культурі відкрити шлях до „цивілізації”, значить до того, щоб на своїй національній території вибудувати питому державну організацію”. Тобто, джерелом і першоосновою національної ідеї є не погляди, навіть видатних, людей, а об’єктивний розвиток націй від їх найпростіших самовиявів до національно-державного самовизначення і самореалізації через державу в системі світового співтовариства народів.

Логічний висновок з визначення і аналізу сутності національної ідеї  може бути такий: без державного оформлення нація, як самостійна сутність, залишається самою в собі і не існує для інших націй. Про це свідчить і той факт, що в часи Радянського Союзу для світового співтовариства не існувало ні українців, ні білорусів, ні узбеків, ні, тим більше, чеченців чи інгушів, а всі сприймалися як ”русские” або „советские”. Тільки здобуття національної державності представляє світові націю як  самостійну і самодостатню сутність.  Навіть відома на весь світ національно-визвольна боротьба чеченської нації за свою державність ще не представила світові чеченців як націю.

Якщо навіть побіжно проаналізувати етносоціополітичні процеси наших днів, то неважко переконатися, що однією з глибинних причин сучасних конфліктів є спротив певних сил об’єктивному закону розвитку націй до їх державного самовизначення та самореалізації. Адже чеченська, югославська, палестинська та інші сучасні трагедії розпочиналися в боротьбі проти реалізації саме цього закону. Ні один з націоналізмів нікому ніколи не ніс зло, окрім великодержавному шовінізму, котрий, ховаючись за гасла інтернаціоналізму, в усі часи подавляв національну гідність і національну самобутність народів.

У природно-історичному процесі національна ідея набуває реального змісту в життєдіяльності окремих націй. Тому українська національна ідея – це ідея органічної єдності української нації, української землі та української держави в їх історичному становленні і розвитку, усвідомлення вдячності попереднім поколінням та відповідальності за майбутнє української нації, землі та держави.

Переходячи від теоретичних  міркувань до практичних висновків, що застережуть нас від  полону нових міфів, можна узагальнити, що українська національна ідея у безпосередньо людському вимірі є органічним елементом духовного світу кожної людини, котра:

- усвідомила і визнає закономірність та історичну необхідність розбудови української національної держави на своїй власній етнічній території зусиллями української нації, що є свідченням високого рівня її розвитку і здатності до самореалізації в національній державі та в системі світового співтовариства націй

- усвідомлює здобутки і відчуває вдячність минулим поколінням за їх внесок у культурну і державотворчу скарбницю;

- усвідомлює відповідальність за здобутки старших поколінь у національному державотворенні, готовність волі і енергії  до продовження та удосконалення державотворчого процесу і забезпечення Українській державі гідного місця   в світовій спільноті націй.

Такий основний зміст українського націоналізму і української національної ідеї на індивідуальному рівні, який повинен бути засвоєний кожним свідомим українцем. Але реальне життя переконує, що те, що повинно бути не завжди є.  Це повною мірою стосується і української національної ідеї, котра як віддзеркалення українського національного державотворення існує, але не як здобуток свідомості, якщо не всіх, то хоча б переважної більшості українців. Тому закономірно постає питання, що необхідно робити, аби українська національна ідея  стала органічною складовою свідомості кожного громадянина України і не перетворилася в черговий привабливий міф.

Світовий досвід переконує, що ідеї втілюються в масову свідомість і через неї в реальне життя людей відповідним ідеологічним процесом (роботою) тієї частини суспільства, для котрої ті чи інші ідеї стали аксіомами і законами повсякденного життя, її непорушними переконаннями. Так би мовити, самі собою ідеї не приходять до широкого загалу людей, бо вони не скільки віддзеркалюють минуле або вже дійсне, скільки майбутнє. Тобто, ідеї – це то, чого ще нема, але чого варто добиватися, за що варто боротися.