Я маю вельми серйозне сімейне завдання щодоби, мінімум двічі — вранці і ввечері виводити на прогулянку нашого чарівного пса — французького бульдога Арчі, якого знає вже замало не пів столиці через його просто таки не собаче, а віртуозно людське захопленням грою з м'ячем. Вправами, коли він може до п’яти-шести разів артистично ударяти гумовим м’ячиком над головою. Майстерно, як воротар карколомне сельфі, ловити його на льоту, високо вистрибуючи для цього. Приносячи кульку в руки чи під ноги тому, з ким він забавляється. Особливо від того мліють малі діти. Це ж треба, щоб справжній учений пес показував перед ними такі дивні піруети.
Учора ми граємо з Арчі в нашому парку під кремезними каштанами, які вже виколисують породисті плоди. Вже ось-ось вони застукають на брук – тук-тук! Наш чарівник Арчі уже зібрав довкруги себе цілу герелицю малечі і їхніх батьків. Дехто аж роти від здивування від того, що витворяє цей палевий красунчик з крислатими вухами, повідкривали.
Підходить ще одна юна й гарненька дівчинка. Чисте пестиве обличчя аж світиться ніжною прозорістю… На ньому особливо вирізняються, як художником намислені брівки. Запитує мене:
— А можна і я покидаю Арчі?
—Ти до якого класу перейшла? — запитую. — Бо Арчі грає лише з відмінниками…
—Так я і є відмінниця. — Нині вже другокласниця. — Вимова чітка, виразна. Відчувається, що українська її рідна сімейна мова.
Арчі слухає нашу розмову і вже носить м’ячика лише до рук нашої нової знайомої. А діалог під каштанами тим часом продовжується:
—А як же ж тебе звати? — мовлю.
Юна паняночка промовчала. Я здивувався:
—Ти не зрозуміла мого запитання? — тактовно, здається, уточняю.
—Мене зввати, як нинішню найгпрнішу спортсменку світу…
Чесно кажучи я розгубився. Маючи, напевне, найбільш спортивного пса в столиці, я, хай йому грець, їй-право, не знаю, хто нині найграційніша спортсменка світу. Втратив цю оціночну стезю чарівного жіноцтва планети. Схарактеризувавши мою несподівану розгубленість, моя нова знайома, сказати б, геть по-дорослому лукаво усміхаючись, і каже:
—Знайте, що найкращою спортсменкою в світі є німецька бігунка Аліца Шмідт. І я теж не просто Аліса, я — Аліца…
—Ого, вибачайте, будь ласка, мила панно, — кажу, напевне ж, дещо розгублено — їй-право, не знав. Дякую, що просвітили. Заодно й вельми приємно з вами познайомитись, чарівна Аліцо… А коли не таємниця, з ким ви прийшла сюди? — справляюся.
—Із мамою. Он вона сидить, — і показує Аліца на лавочку, що стоїть першою в ближньому боковому ряду до нашого кругу в центрі парку. Мені не видно обличчя милої молодої пані, тільки бачу гарну, показну фігуру. Доладні стрункі ноги в шортах. У бік дочки й не дивиться…
—А де твій тато, мама ж сидить одна? Мабуть, на роботі, — висловлюю припущення…
Відповіді знову немає. Аліца кидає м’ячик раз і вдруге. Арчі старається з усіх сил, проявляє перед дівчинкою особливу старанність. І тут наша нова знайома враз каже:
—Наш тато на фронті…
—Де саме? — несподівано виривається в мене…
—Під Херсоном…
—Гарний у тебе тато, — кажу через паузу...
—Дуже гарний і розумний, сміливий, — погоджується моя співрозмовниця.
Я відчуваю, що мені стає наче соромно. Але Аліца не звертає на це уваги. Ще трішки пограла з моїм футбольним вундеркіндом і відбігла кудись. За декілька хвилин майстерно прикотила до нас на самокаті. Арчі на неї дивиться з усіх очей. Мабуть, теж хотів покататися…
—Арчі, до побачення, — каже чарівна, ніжноброва Аліца. — Гарний ти і розумний песик. А ми із мамою вже направляємось додому, будемо готувати обід… Я її виводжу регулярно на прогулянки...
Закінчуючи учорашній день я постійно мимоволі ловив себе на тій думці, що чогось начебто не зробив цієї доби. І нарешті зрозумів: не сфотографував нашу київську Аліцу, аьи показати вам. Розповідь про неї уже викреслилась у мене в свідомості, викресталізувалася в діалогах, а світлини, на жаль, немає. Тьху! Та як же ж немає?! Є, скільки хочеш, хоч гать гати з фото неповторної німкені, найвродливішої спортсменки світу Аліци Шмідт, а наша Аліца дуже схожою хоче бути на неї…
Так, думаю, в українській сім’ї оборонця її виховали. І це вельми похвально!
