Реквієм по безглуздому ''губернаторству'' в Україні
І що ви гадаєте сьогодні за день – 3 червня? О, нізащо не здогадаєтесь, поки публічно не зніму вуаль загадковості з цієї літньої доби. Саме 3 червня 1925 року в Харкові, тодішній столиці України, відбулася сесія ВУЦВК. Вона прийняла справді історичну постанову "Про ліквідацію губерній та перехід до триступеневої системи управління", відповідно до якої з 1 серпня 1925 р. скасовувався адміністративно-територіальний розподіл Української СРР на губернії.
Звідтоді, любі друзі, ніяких губернаторів в Україні НЕ-МАЄ! І називати, скажімо, нині главу обласної державної адміністрації ’’губернатором’’, це анахронізм, посіпацтво, елементарна дурість. Це все одно, якби наших міліціонерів на італійський манер стали враз величати жандармами. Іншими словами, подібний рубль (ні, не грошову одиницю наших ворогів ненависних, а балок, котрим закріплюють сіно) явно не з тієї фури взяли…
Я до того, приміром, що дві доби тому на весь Фейсбук розляглася своєю публікацією глибокої вдячності, з вилизування всіх мудрих і таємних місць ’’губернатора Волині’’ одна пані, яка аж задихалася від того приватного щастя, що ’’пан губернатор’’ призначив її на посаду заступника голови обласної адміністрації з цифрових технологій. А я б такому тупому неуку навіть би туалети не доручив мити в державній установі. Якщо вона не знає, що ’’губернаторів’’ вже 96 (!) років немає.
Цим, до речі, щедро грішать: і глава держави, і прем’єр-міністр. Не кажучи вже про їхніх підлеглих. Демонструючи цим самим свою банальну неосвіченість. Про журналістів і письменників скажу окремо.
Я тому так різко про це висловлююсь, бо по великому рахунку ’’губернаторство’’ в Україні після серпня 1925-го залишило за собою страшний кривавий слід. Зрозуміло, у часи Другої Світової війни, на тимчасово окупованих територіях.
Якраз останнім саме губернатором України був рейхкомісар і обергрупенфюрер Еріх Кох. Цей козирний арієць відзначався особливою жорстокістю й потворною грубістю, був людиною без гальм і справжнім кретином. Мав у середовищі вищого фашистського начальства огидне прізвисько ’’другий Сталін’’. Кох безпосередньо причетний до смерті, як мінімум, чотирьох мільйонів громадян України. Ще 2,5 млн. українців під його орудою депортовані на каторжні роботи до Німеччини.
Тієї ж пори ще одним губернатором для громадян України став професор права Бухарестського університету Георге Алексяну, управа якого спершу розміщалася в Тирасполі, а за тим в Одесі. При чому, його звали не просто ’’губернатором’’, а на румунський манер -- губернаторул. Ось так!
Справа в тому, що Україна між кривавими завойовниками була розподілена на дві нерівні частини. Територією у сорок тисяч квадратних кілометрів володіла боярська Румунія. З 30 серпня 1941 року по березень 1944-го вона владарювала на українських землях, які простяглися від Південного Бугу до Дністра, на Півночі - в межиріччі водних акваторій Лядова (Могилів-Подільський) і Ров (Жмеринка), і вниз по краті аж до самого Чорного моря. За винятком самої лише Одеси, яку німці не віддали своїм союзникам, через особливо важливе її стратегічне значення, залишили під своїм підпорядкуванням. Ці терени української землі під примусом звалися Трансністрією і тут господарювали румуни. Якщо оцінити ці території на мапі, то вони виглядають немовби відбитком людської стопи. Точніше б сказати, підошви окупаційного диявола. (Більш детально про це ви зможете дізнатися уже через місяць, коли в одному з тернопільських видавництв вийде моя нова книга, озаглавлена ’’Не проспімо, браття, Волі!’’).
Мої батьки пережили окупацію саме у Трансністрії за бухарестського режиму і казали, що румун, звичайно, не гітлеровець, але все одно окупант. Як розповідала свого часу мені покійна вже нині мати, найбільше пригнічувало те, що українцям забороняли спілкуватися українською, оскільки офіційними мовами окупаційної зони були румунська, німецька та російська мови, якою більш-менш володіли окремі загарбники. У нашому селі розташувалося єврейське гетто, їхні в`язні, їхні діти й онуки, й по нині відвідують ці краї.
Підкреслю, що обидва останні ''губернатори України'' закінчили вельми плачевно: згнили у тюрмах.
Знаючи все це, мені, зрозумійте, завжди образливо читати, як окремі мої колеги журналісти аж захлинаються слиною, запопадливо обзиваючи голів обласних державних адміністрацій саме губернаторами. Бажаючи тим самим возвеличити чиновника, додати йому якогось піднесеного шарму. Тим самим брутально мавпуючи на манер московітів, які справді мають в своєму територіальному поділі губернії.
Готуючи цю публікацію, я забив у пошуковій системі Гугл слово ’’губернатор’’ і отримав 21 мільйон дев’ятсот тисяч (!) посилань у текстах на цей кривий, неправильно вжитий вираз у текстах. Ось ваша дурість, дорогі мої хлопці та дівчата журналісти, результат вашого догідливо, часто за гроші купленого кривляння.
Для прикладу візьмімо бодай одну маленьку замітку з свіжої газети ''Сегодня'' про Одесу . Порахуйте лишень самі, скільки там разів ужито недолуге слово ’’губернатор’’, посади якого в Україні, як і в південній нашій Пальмирі також, просто таки офіційно не існує. Подекуди двічі його зустрічаємо в одному реченні. Оце ж уже лижуть! Ганьба борзописцям!
На зорі незалежності один мій добрий знайомий, журналіст Богдан Білейчук зареєстрував і почав видавати два ілюстрованих журнали ’’Губернатор’’ і ‘’Мер’’. Останнє, до речі, ще одна недоречність у назві посади голови міста, результат того ж таки глибоко підлазбуницького ґатунку. Як же ж вони, мої колеги-вигадники невимовно зажиріли тоді на цій відвертій дурні, винахідливий пан Богдан і його однодумці, видавці цих штучних, надуманих лакейських ’’часописів’’ за дармові гроші, отримані від керівників областей та населених пунктів, котрі дуже прагнули похизуватися перед фотокамерами, показати на лощених сторінках свої хороми, авто, себе та навіть усю свою рідню аж до немовлят, подеколи й власних псів та котів. Гадали, мабуть, що їх мають бачити й знати у розкоші, нажитій, зрозуміло ж, чужими стараннями, й любити якраз за тодіщні посади. Ще й по нині десь у мене валяється один такий журнал, (назвати його часописом не можу, гидую!) подарований заробітчанами на людських слабостях з розцяцькованим на цілий номер рівненським таким самозванцем ’’губернатором’’ на прізвище, здається, Сорока. Аж шкодую, що йому доводжуся майже родичем за найменням…
В окремих запопадливих виданнях зустрічав, як бажаючи догодити начальству, журналісти подеколи навіть пишуть: губернатор такого-то району. Цікаво, а губернатор вулиці може бути? Багатоповерхівки? Чудасія та й годі. І найголовніше, це ж подобається начальству. Не безкоштовно ж пишуть таке...
Думаєте, тут уже вигадую? Зовсім ні. Чотири роки тому мене запросили в один із районів Тернопільщини на хурал, де мали вручати міжнародну літературну премію за кращу публіцистику року, викладену в книзі ’’Свічка на вітрі’’ якраз мені. І був там, звісно ж, глава районної адміністрації того захолустного куточку хемлі. Я багато побачив у своєму житті, а ось з таким підлизуванням хвоста, їй-право, зустрівся вперше. Районного начальника, можливо, й не поганого господарника, зі сцени, при народі величали виключно ’’губернатор району’’ (яке ж, погодьтесь, самодурство!), а він все роздував і роздував щоки. Ось-ось лусне від самовдоволення. Я візьми та й скажи привселюдно, що це є не що інше, як дурне лизоблюдство. Добра половина моїх знайомих тут же відвернулися, не подали руки на прощання, а сам товариш самодур і зовсім одійшов у бік. Значить, хотів, щоб йому підлизували…
Я більше ніж пів віку товчуся в українській пресі і весь цей час вельми прискіпливо спостерігаю за цим дивовижним корпусом чиновників. Повірте, ні разу не примітив тут жодної людини, яка б відповідала критерієм розумного ділового менеджера, достойного організатора, вихователя мас. Обов’язково в це високе крісло сяде бездумний служака, вискочка, чийсь висуванець, що тепер називається непотизмом, навіть мажор, кум впливових горішніх персон. Доволі часто це політичний корупціонер і обов`язково ж патологічний злодій. Майже завжди безберегий волюнтарист...
Ніколи не забуду неперевершеного самодура першого секретаря Вінницького обкому партії Василя Таратуту. Члена московського ЦК, депутата кремлівського Вєрховного Савєта. Одного разу він проїжджав через поля колгоспу рідного мого села Джурин Шаргородського, тепер Жмеринського району Вінниччини. Наказав голові правління Миколі Попову за дві доби викопати цукрові буряки всюди побіля траси, щоб склалося враження нібито весь урожай у господарстві уже зібрали. Повертався Васіль Ніколаєвіч з п’янки у Могилеві-Подільському і запримітив, що керівник господарства не виконав його розпорядження: буряки й далі під дощем дозрівали в полі.
Тут же покликаний ’’до ноги’’ голова колгоспу пояснював, що тієї мокрої осені йому насамперед важливо було викопати корені, вивезти їх на кагатне поле з урочища ’’Дубина’’, котре розташоване далеко за селом, у густих лісах, за сім кілометрів від центральної садиби колгоспу. Туди господарники кидають нині всі свої сили й механізми. Бо, власне, таким є рішення правління колгоспу, на якому обговорювалася вольова вказівка ’’вождя’’ області.
’’А тут, під трасою, за три кілометри від цукрозаводу, он же і заводську трубу видно, ми за всякої погоди завжди без втрат зберемо урожай. У мішках, якщо треба по болоту перенесемо на кагатне поле заводу’’, – резюмував Микола Попов перед барином у лискучому лимузині.
Таратута обклав відбірними матами першого секретаря райкому партії і голову колгоспу, хлопнув дверима і помчав до Вінниці. Щоправда, на закінчення кинув: ’’Щоб цього ’’розумника’’ завтра ж не було навіть у районі…’’
Три доби в Джурині тривали колгоспні збори. Що лишень не витворяли райкомівці, вламуючи сельчан прислухатись до волі першого секретаря обкому – тиснули на комуністів, профактив, а тільки справа дійде до голосування за звільнення з посади Миколи Володимировича Попова, люди не піднімають рук, або зовсім виходять із зали. Тоді за вказівкою Таратути з Вінниці привезли повнісінький автобус слідчих міліції та прокуратури в погонах, кинулися вони по фермах і курятниках обліковувати живність, складати протоколи про витрати у дитячому садку та на кухнях тракторних бригад, ферм. Попов сам пішов увечері по хатах вмовляти людей, аби проголосували за його звільнення. Розумів, не скоришся – посадять в тюрму нізащо…
Просто за роки правління цього керівника село практично перебудувалося, ожило, розквітло. Зросли нові загальноосвітня і музична школи, сільський будинок культури, побутовий комбінат, з’явилася поліклініка, ще десятки інших споруд. Але над`їхав, як бачите, самодур із Вінниці і все зупинив...
Найстрашніше в цій історії, щоправда, інше. Таратута слів на вітер не кидав. Миколу Попова в Джурині навіть не брали на роботу комірником у колгосп, і ніде в районі також. Бо така була вказівка цього злощасного ’’губернатора’’. Тому до самої пенсії він щодня їздив на роботу в Шпиків Тульчинського району, за 25 кілометрів від Джурина, де очолив підрозділ Тульчинського міжколгоспбуду, який незабаром виріс та значно розширився, перетворився на самостійну будівельну одиницю, і став найкращим виробничим колективом в Україні. І це – Факт життя!
Таратута вже давно виїхав з України, працював послом СРСР, а потім і РФ, здається, в Лаосі, а його табу на роботу М. Попову в рідному тоді Шаргородському районі залишалося в силі навіть за років незалежності України. Не вірите? Але й це істинний факт. Так нижчі чиновники іноді бояться волі ’’губернатора’’-самодура.
Я про це останнє дізнався працюючи вже в центральній пресі, коли очолював газету "Правда України". Чим усе закінчилося, ви можете прочитати в моїй книзі ''Родинна колиска – Джурин'' - https://shron1.chtyvo.org.ua/.../Rodynna_kolyska...?
У січні 2013 року я написав листа-звернення до депутатів Джуринської сільської ради Шаргородського, тепер Жмеринського району з пропозицією достойно вшанувати пам’ять колишнього голови колгоспу меморіальною дошкою, котрий дочасно пішов з життя, воюючи з такими ось чинодралами. Зізнаюся: просто щасливий з того, що земляки одноголосно на сесії відгукнулися на мою пропозицію, скинулись, хто скільки зміг і нині в центрі Джурина, на фронтоні сільського будинку культури красується ось така шикарна пам’ятна дошка Миколі Володимировичу Попову (дивіться нижче). Це, до речі, водночас і пам’ятник з ганебного осуду самодурства чиновників у ранзі хвалених багатьма неперебірливими журналістами й підлеглими чиновниками свіжоспечених ’’губернаторів’’.
І нині таких недорікуватих таратут в Україні, якими хоч гать гати. Хіба ви забули, як управляв ще недавно Хмельницькою вотчиною ставленик донецьких, такий собі чинодрал Василь Ядуха. Він не соромлячись заявляв на прес-конференціях і під час виступів перед людьми, що ’’влада Януковича від Бога…’’ Особливо, мабуть, для нього особисто...
З часом повідомляла преса, що цей глашатай самодурства підозрювався в розкраданні великих сум державних коштів і знаходився під слідством. Що уже все зійшлося? Чиї з чиїми гаманцями?
А я запитаю: ми побачимо хоч одного з цих ’’губернаторів’’ на нарах?
І ось зустрівши просто бурхлмві ріки єлею якоїсь панянки з Луцька на адресу волинського ’’губернатора’, я аж злякався. Невже, подумав, сам Еріх Кох у ті поліські краї повернувся? Ні, виявляється, то його смердючий мундир якомусь зеленому засланцю там приміряють… І смішно, і грішно…
НА ФОТО: Меморіальна дошка колишньому голові колгоспу села Джурин Жмеринського району Вінниччини Миколі Володимировчу ПОПОВУ, який жорстоко постраждав від самодурства колишнього ''губернатора'' області В. Таратути . Люди правильно розставили життєві акценти, кому ганьба, а кому довічна пам'ять!
