Був у мене друг-лісничий...
Поміж людей.
Учора ввечері, вже пізньої пори, коли час лягати спати, а мене, начебто, хто у плечі штовхнув. Було зрозуміло: десь у душі моїй стрепнувся птах пам'яті...
Я враз згадав, що саме цими днями – числа 26, 27-го листопада, день народження у мого друга дитинства і школи – Федька Сайчука. Що ж це я не привітав його, не обмовився? Адже йому 70! І так гостро мені хочеться задзвонити побратиму, аж язик свербить. Думаю, що через день-два відрапортуватися зі своїми щирими й сердечними привітаннями-побажаннями, як зараз оце є, ще терпимо, а ось пізніше - зась. Знічев’я кручу телефона в руках, відшукав навіть у списку мобільного його цифри набору. Але темінь за вікном навіть у столиці така загрозлива… А як же ж у його лісі?
Ні, приймаю остаточне рішення: зв’яжуся з ним уранці. Приємне зроблю одразу після світанку. О шостій уже чаклую над трубкою мобільного. Таки дочікуюся семи тридцяти, а, мо’, все-таки відпочиває чоловік. Запускаю набір і чую: «Поза зоною досяжності…»
І тут мені у свідомість стрельнув холодний здогад. Телефоную у наш із ним рідний Джурин, так би сказати, моєму персональному кадрово-інформаційному диспетчеру по малій батьківщині, дружині двоюрідного брата Василя Євдокимовича – Валентині Сергіївній Сайчук, котра все і про всіх знає. Завжди оповідує мені про останні новини рідної сторони. Я тільки почав було розповідати про дзвінок Федору, вона швидко й каже:
-Господи, як же ж забула я тобі розповісти… Ось уже рік, як немає твого друга-школярика. Від нас їздили люди на прощання. Похоронений у тому селі, де жив і багато років працював лісничим… Серце не витримало…
Ось так. І до сімдесяти не дотягнув неборак… Як же ж шкода…
Для мене Федя, не просто рідний-брат пастушок, з яким ми кожне літо проводили в полі. Починаючи буквально з першого класу школи… Рідніший за брата, бо жили ми не просто хата в хату, а ніби одним життям. Хоча уже з малолітства разюче відрізнялися один від одного. Я все носився із книгами. Не розставався з ними і в полі. А ось Хфедь…
Він був глибоко хазяйською, старанною дитиною. Напевне, що з пелюшок дбав про те, аби насмикати з колгоспного поля трішки свіженької люцерни, принести кроликам, яких тримав у загаті. Батько його, дядько Василь, Василь Микитович, був старшим чабаном колгоспної отари. На ньому за городами, серед поля утримувалося в кошарі кілька сотень крикливих овець, яких він пас ледве не цілорічно. Ось навесні, як ми виганяли худобу у поле, за Федьковою рогатою молочницею вже плелося маленьке ягнятко, яке йому дарував з вівчарника батько. «Баанчик», як ковтаючи проблемну для нього букву у вимові, називав свого вихованця мій малий сусіда, від світанку й до ночі підгодовувався з його з рук і кращими польовими дарами, і яблучком, хлібом. Та, власне, ягнятко росло у нашій хлопчачо-дівочій команді пастушків. Усе розуміло, як розумний безприв'язний пес, лише не розмовляло. Ми починаємо грати ножика, цур-палки, або й карти, баранчик з нами в одній, або іншій команді. З коровами він, сказати б, пасеться лише умовно. Насправді живе нашими проблемами. Доглянутий, виплеканий, росте мовби на дріжджах. І щорічно під перше вересня за нами ходить уже не маленька овечка, а великий опасистий баран. Толковий, навіть би сказати, розумний.
Перед останньою серпневою неділею Хведько буре свого «баанчика» на налигач і прямує в центр села, в єврейське містечко. Веде його до обійстя старого єврея Волька. Сам уміло торгується з живодером. А у вихідний, маючи повну кишеню грошей, сам купляє собі на ринку новенькі кірзові чоботи, фуфайку, можливо, й нового портфеля і книги. Сам себе одягає…
І тут на авансцену виходить мій заздрісник батько.
-Бачив як потрібно вміти жити, - кричить до нас із мамою в обійсті, після того, як Федь здасть на м'ясо чергового свого вихованця. - Як Федько! Хитро і уміло. Засвітало лишень, а він уже з мішечком у полі свіженького клеверу нарве, кукурудзи наламає. Вівцю за літо вигодує. Заробить гроші і сам на себе скупиться. А твій? - нищівно і вороже дорікає матері. – Твій всю ніч на печі книжки читає… Гас палить, ще хати спалити може… Ти ж поглянь, що він уже сліпне. Подивись, як очима моргає…
А далі йдуть провісні батькові слова: «ВІН ДУМАЄ. ЩО З КНИЖОК ХЛІБ БУДЕ ЇСТИ…»
Цю рокову його фразу я ніколи не забуду…
Навчалися ми з Федьком в одному класі і були суперниками… Особливо ж у математиці.
А у дев’ятий клас мій друг не пішов. Просто таки кудись пропав зненацька. Сусіди-Сайчуки нікому не хотіли говорити, куди хлопчак подався на навчання. Перед цим передувала одна важлива подія в їхній дружній родині. Заміж вийшла старша сестра Федя – Ірина. Вона закінчила фізико-математичний факультет Вінницького педінституту і вийшла заміж за хлопця з сусіднього села Івана Бабія. Почала вчителювати у нашій середній школі.
Бабій прийшов у сусіди до нас не сам, а, сказати б, буквально в’їхав на величезних купах спиляних старезних дубів, які згромадилися і на обійсті, і під воротьми. Бо Іван уже працював десь… лісничим… Найболючіше на це зреагував, звісно ж, мій заздрісний батько:
-Бачив, як потрібно багатіти? Мабуть, нову хату будуть зводити. А ти читай свої книжки…
Напевне, під новий рік об’явився на канікули й Хведько і мені таки потайки зізнався:
-Навчаюся на лісничого у Сторожинецькому лісо-технічному технікумі…
-А де це? - з цікавістю запитую.
-Буковина? Чув про таку? Там, де ростуть смереки…
З тих пір для мене Федько щось підхмарне. У вічно густому, чистому запаху ялиць і всякої хвої. Маленький божок...
А ось я уже працюю в редакції Шаргородської районної газети. Їду на чергову студентську сесію на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Григоровича Шевченка. Дістався до залізничного вокзалу у Жмеринці. З труднощами придбав у касі квиток на нічний поїзд до столиці, заглядаю до зали пасажирів і зустрічаю мого друга Федька. Сідаємо погомоніти.
Федір Васильович мешкає у селі Пеньківка (це та, де розкинулася чималенька залізнична станція Ярошенка) Шаргородського району. Кілометрів за тридцять від нашого Джурина. Він уже давно, майже після закінчення технікуму, обіймає там посаду лісничого. Приємно роздобрів. Хвалиться, що живе дуже добре. Всі довколишні ліси й округи в його підпорядкуванні. Тримає декілька корів, ледве не ферму свиней. Одне слово, нічого не бракує. Навчає дітей. Багатіє...
-А навіщо тобі той університет? - враз каже мені в обличчя. – Ти ж і без нього толковий хлопець. Хіба ти в тій газеті без додаткової науки не напишеш про ліс і про поле? Про вивезення гною на ниву? А це їхати на сесію, мучатись на іспитах. Треба ж і гроші тратити щоразу… Вам же ж гуртожитків не виділяють?
-Не виділяють, - відповідаю. – Але справжнім журналістом не станеш ніколи, якщо не будеш вчитися, збагачуватись новими знаннями, розширювати власний крузозір…
Федько з того відверто й глузливо сміється. Мовляв, вернеш казна що…
-От мені мого технікуму вистачає на всі оберти життя, - робить тут, у станційному залі, багатозначний публічний висновок для себе. - І так вважаю, що проґавив, змарнував у Сторожинцях, у Прикарпатті кілька років життя…
Минає ще, напевне, з десяток літ. Я уже мешкаю у Києві, працюю в газеті «Сільські вісті». Якось звідкілясь повертаюся із журналістського відрядження і на тобі – обличчя в обличчя зіштовхуюсь на сходах головного двірця чугунки з другом дитинства Федею Сайчуком. Він у ладній дублянці, пижиковій шапці. Такий собі статечний і середньостатистичний начальничок районного поштибу. З вигляду, явно не бідує…
-Ти що тут поробляєш? – весело запитую цього разу я, позаяк знаходимось, начебто, на моїй території. – А хто ж ліси стереже?
-А нафіга їх стерегти, - так же грайливо каже у відповідь лісничий. – Усе росте-приростає, а ми лише контролюємо…
Через кілька хвилин мій ровесник зізнається. Викликали раз-вдруге до лісгоспзагу (здається, до Могилів-Подільського) і заявили: для того, щоб надалі залишатися на посаді лісничого, йому конче треба закінчувати лісотетхнічний факультет Української сільгоспакадемії. І той, хто, пригадуєте, сміявся над тим, що я здобуваю вищу освіту в дещо молодшому віці, змушений був записуватися в студенти під років п'ятдесят…
-Та це таке навчання, - робив глибокодумний висновок, - тільки біда грошам. Уже декілька років вожу доцентам з професорами самогон, який сам і жену, та свинячі ноги на холодець… Такий бартер за поганеньку трійку у заліковці… І нікуди не дінешся...
Хоча від людей, із преси добре знаю, що мій дорогий Хфедір Васильович був на диво вправним господарем у лісі. Сказати б, не споживач і не транжир, а знаний примножувач дібров і гаїв. Мав не одну він у своїх володіннях "маточну" ділянку, де висівав із зернини - жолудя і дуби, і інші лісові культури. Умів підняти громадськість на посадку нових плантацій. Уже майже зрілими стоять, набираються сили його персональні ліси...
Востаннє із Федором Васильовичем Сайчуком бачилися ми у травні 2006 року, коли в рідному Джурині відзначали сорокаріччя нашого потужного (1966 року) випуску школи. Тоді аж 120 десяти- і одинадцятикласників отримали атестаи зрілості. Федя все розпитував мене, як живу-поживаю, готуюся до виходу на пенсію. Подарував я йому тоді оберемок своїх книг. Чи прочитав він їх? Відповісти не можу.
Років із чотири тому він зателефонував якось, попросив знайти лікаря для старшого брата Петра, який у його лісництві все життя також трудився лісником. Федору важко було розмовляти, він явно розтягував слова: був після інфаркта.
Що ж ти, Хфедоре, Федю!
Царство тобі небесне!
- Що робити під час обшуку? Сергій Моргун вчора о 19:14
- Як реагувати на вимоги поліції та ТЦК: поради адвоката Павло Васильєв вчора о 17:55
- Як зниження міжнародної підтримки впливає на гуманітарне розмінування в Україні Дмитро Салімонов вчора о 14:12
- Українські діти війни: більше 10 років російської агресії, 1000 днів незламності Юрій Гусєв вчора о 12:16
- Розподіл статутного капіталу при розлученні: судова та міжнародна практика Світлана Приймак вчора о 12:00
- Кваліфікуюча ознака вчинення злочинів "в умовах воєнного або надзвичайного стану" Євген Морозов вчора о 10:28
- Як війна змінює гендерні ролі в Україні Валерій Козлов 18.11.2024 20:21
- Чи можна захистити себе від моральної шкоди, завданої апеляційною скаргою? Дмитро Зенкін 18.11.2024 17:59
- Значення експертизи в будівельних судових спорах Павло Васильєв 18.11.2024 16:44
- Штучний інтелект – друг чи ворог? Наталія Тонкаль 18.11.2024 14:22
- "Проблемні мемуари" – новий жанр. Розвивати природний інтелект раніше штучного Вільям Задорський 18.11.2024 14:01
- Біржа чи прямий контракт: як працювати з генерацією електроенергії у ЄС Ростислав Никітенко 18.11.2024 11:19
- Встановлення та оформлення підстав (направлення/наказ) на проведення податкової перевірки Євген Морозов 18.11.2024 09:21
- Права, гарантовані Конституцією України, які неможливо обмежити Світлана Приймак 17.11.2024 18:21
- Процедура видачі Держпрацею дозволів на виконання робіт підвищеної небезпеки Євген Морозов 17.11.2024 10:32
-
На Одещині викрили продаж підроблених електроінструментів на 14,4 млн грн
Бізнес 13730
-
Укрзалізниця перевірить працівницю, яка дивилася російські серіали, через скаргу військового: деталі
Життя 7276
-
Україна – Албанія: де дивитися та о котрій
Життя 6919
-
Припинення постачань Газпрому Австрії. РФ знайшла нових покупців на свій газ в Європі
Бізнес 4447
-
Картину Клода Моне із серії "Водяні лілії" продали за $65 млн: фото
Життя 4408