Усі ми приходимо на Білий світ однаково, і починаємо своє життя з дитячогокрику. Медичне пояснення цьому - щоб розгорнути легені, почати дихати,збагачувати організм киснем. А далі починається – Доля. У кожного своя, своїстежки-дороги. І скільки кому судилося. Одні розтікаються своїм віком по древужиття на довгі-довгі непомітні роки, інші спалахують, несуть добро людям, івельми швидко згорають. Можна сказати, дочасно.
Візьмімо для прикладу жереб нашого генія і Пророка Тараса Григоровича Шевченка. 9 березня 1861-го йому виповнилосялише 47-ім, а наступної доби його вже не стало. До прикрого мало звікував,згорів буквально на льоту. Але ж скільки, як багато створив наш боян!Літературознавці підрахували: всього випродукував 237 віршів і поем, з них 235українською, і два імперською. А ще ж були й прозові, драматичні твори,щоденники. Художні полотна…
Але кожен його рядок –зашифрована на віки епістолія, для всіх поколінь послання: «…та вставайте, кайдани порвіте!» І не Тарасова це проблема, що мий по сьогодні не виконали його програмної настанови. Тому й так живемо…
А цей афористичний клич:«Борітися – поборите!» До речі,відозва, заклик цей прозвучав у поемі Т. Шевченка «Кавказ». Звернений віннасамперед до представників гордих гірських народів. Цікаво, що на цю тему жписав свої твори і Олександр Пушкін. Але лейтмотив його творів цієї тематикиінший: «Скорися, Кавказе!» Мовляв,царюй, імперіє! Як усе діаметрально протилежно…
Це ж великий Шевченковчить нас бути самостійниками, будувати свою незалежну державу. Від часівКирило-Мефодіївського братства, до речетативу, зашифрованого в"Посланії…" - «В своїй хаті –своя правда, і сила, і воля!» Аж до заклику до нинішніх самодурів, котріживуть за рахунок народу, снідають за чотири тисячі доларів США десь наМальдівах, тоді, коли народ воює в окопах, хоронить свої кращих синів по всійУкраїні :
Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде:
Розкуються незабаром
Заковані люди;
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
Як бачимо, вчащаютьзрідка на нашу землю такі пророчі, віщі люди, які підказують, куди нам іти,проти кого і за що боротися. Наші кревні Мойсеї. Життя в них коротке, якспалах. Зблиск у 47-ім літ. Лише у 47!
Другим таким віщимбояном на нашій землі побував… ВасильСтус – борець проти іншої московітської імперії - комуністичної. Справжнійвелет духу, який і в невільній державі залишався вільною людиною, взірцемуярмленої Свободи. Він під своїм хрестом лицаря честі українця не зігнувся ніразу, не впав на коліна. У найжорстокішу пору переслідувань за рідну мову,культурну ідентичність і не схитнувся. Це він на суді скаже свої знаменитіслова: «Якщо на твоїй рідній землі тебе розпинають за любов до неї, тодідоводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідноїкраїни». Як же ж пронизливо чітко і об’єктивно оцінено роль українця вкомуністичній імперії, і його – борця за свободу свого пригнобленого народу!
Василь Стус теж проживлише 47-ім! Навряд чиє ще серце витримало стільки страждань, знущань,поневірян. Але вся літературна спадщина В. Стуса – зразок любові до рідногоукраїнського народу, до однокровної його мови. От хто вже найбільшенастраждався за свою ідентичність, україномовність, так це Василь Семенович.Поетичний співець від Бога, воїн Честі і Гідності свого народу. Тільки занаругу над однією цією людиною, якої зазнав наш боян від московських катів засвоє переконане українство, ми повинні давно б уже розірвати всі дипломатичністосунки з державою, де й по нині в пошані наглядачі ГУЛАГу, КаГеБістські прислужникиі сексоти.
Рівно47 років доля відміряла, як мовиться, на все – про все, Симону Васильовичу Петлюрі. Напевне, найбільш яскравій особистостіза всю останню столітню історію українського державотворення. Якщопрослідкувати за його життєвим і творчим шляхом, то добре помітно, що всі роки віднародження у травні 1879-го до початку революційних подій у царській Росії, зокрема,у Києві, були для нього натхненним часом підготовки, виучки, накачування власнихморальних, наукових, політичних, військових, літературних, етичних м’язів і якостей,котрі засвідчать, що в час найважчого випробування для українського народу він виявитьсянайбільш підготовленою, фаховою людиною, аби у червні 1917-го і по грудень 1918-говиконувати роль Генерального секретаря військових справ Української ЦентральноїРади. Щоб із лютого 1919-го і до останнього свого дня - 25 жовтня 1926 року бути,головою Директорії, себто уряду УНР.
Можна лише собі уявити, як за умов, коли в головних йогоопонентів – стоїчного авторитету тих часів Михайла Грушевського, йогополітичного спільника Володимира Винниченка не сходили з уст заклики розпуститиармію, обирати соціалістичний шлях розвитку для України, і що найстрашніше –здатися в автономію Московії, Петлюра виступав категорично проти цього, і всвоєму переконанні залишався непохитний як скеля. Він твердив, що безукраїнської армії самостійна Україна буде зметена зі своєї території в однумить. Що ні в якому випадку не можна погоджуватись на автономію в складі Росії,це шлях у бездну. Це ним організовані найбільш боєздатні українські полки навсіх фронтах громили червону наволоч, встановлювали народну владу. Під його особистимкомандуванням наше військо отримало багато славних перемог. Петлюра тойкомандарм, який під натиском значно переважаючих сил противника зумів вивезтисвої дивізії і полки за межі держави, дбав про побут, трудовлаштування тисячсвоїх командирів і старшин, осіб рядового складу у вигнанні. Він і за кордономне складав зброю, готував визвольний похід на Вкраїну.
Тим часом, на нарадах у Леніна, Сталіна, Дзержинськогопершим завданням стояло – за будь-яку ціну знищити Петлюру. Вони так і казали,що повстання в радянській Росію будуть продовжуватися доти, поки буде житиСимон. На це були кинуті всі зусилля людиноненависників, людожерів.
25 жовтня 1926 року на розі бульвару Сен-Мішель (які красиві останні чотири слова для пісні про Петлюру, купляйте, поети-піснярі!) у Парижі прозвучали постріли. Сім куль зревольвера єврея Самуїла Шварцбарда обірвали життя Головного Отамана. Вінпрожив лише 47 років і п’ять місяців… До образлвио мало... Напевне, половину від того, що міг би...
Найстрашніше в цій історії те, що й нині, через дев’яносто злишком літ зло залишається не лише непокараним, а навіть не засудженим. Йому недана належна оцінка з позиції моралі. Присяжні, під тиском громадськості іполітичних, літературних авторитетів тієї пори, таких, як Ромен Ролан, АнріБарбюс, Максим Горький, як фізик Альберт Ейнштейн і інші знані люди, прийняли абсолютноневмотивоване рішення… виправдати замах на життя лідера УНР. Точніше б сказати:схвалили акт убивства людини. І Саму]л-Шльома Швацбард через тиждень після початку судового розглядубув звільнений з-під варти. Фактично його оголосили на весь світ cвоєрідним героєм. Як намене - абсолютне дикунство. У французькому законодавстві, до речі, передбаченавідповідальність за зумисне убивство коня, віслюка. А тут вийшла публічна похвала за розправу над людиною у центрі столиці. Варварство на користь Москви!
Уже тоді кремлівська пропаганда робила колосальні кроки усправі розповсюдження, поширення в масах дезінформації. Можна сказати, що стався найбільший її успіх якраз усправі оббріхування постаті Симона Петлюри. Червона Москва, готуючись до замаху напровідника УНР на всю потужність розпускала брудні плітки про те, що це буцімто главаДиректорії запустив і буцімто особисто керував єврейськими погромами в Україні.Насправді ж все було стовідсотково навпаки. Є факти, докази того, коли Симон Васильовичнадто рішуче діяв проти тих, хто глумився над єврейськими сім’ями. Приміром,відомий випалок, коли за розпорядженням Головного Отамана притягнули до суду і буквально на місці подібного злочину уПроскурові (цей факт описувала свого часу україномовна газета США «Свобода») буврозстріляний полковник Симоненко. Є сотні, якщо не тисячі інших подібних прикладів жорсткого протистояннялідера Директорії УНР подібному лиху. Але тодішня українська діаспора московській брехніпротистояти не змогла. А нинішні князьки та вождики всі також язики сховали в одні місця. Чи забули ж ми те, як весь український бомонд на чолі з П. Порошенком, весь складу Верховної Ради слухали брехні одного брехуна з Ізраїлю і навіть йому аплодували.
Прикро, але факт: 2006 року перебуваючи в Тель-Авіві, я йшовпо вулиці імені Самуїла-Шльоми Шварцбарда… Ми ж тільки мовбито плануємо спорудити пам'ятник
Серед тих, хто згоріву творчому пломені коротких 47-ми років життя – Борис Дмитрович Грінченко. Письменник, лексикограф, етнограф,літературознавець, історик і публіцист. Активний громадський діяч. Редакторнизки україномовних видань. Усіма силами боровся за впровадження рідної нашоїмови в школах, в установах і побуті. Невтомний фундатор «Просвіти». Авторчотиритомного видання «Словарь української мови» (1907-1909). ВеликийУкраїнець!
На скільки болісно, доглибини душі сприймав Борис Дмитрович дійсність, байдужість багатьох українцівдо свого пригнобленого, рабського становища в московітській державі, можеслугувати його проникливий до глибини душі вірш з вельми промовистою назвою«Землякам, що раз на рік у Шевченкові роковини збираються співати гімн».
Поезія настількивиразиста, промовиста, гостра, що її актуальність, либонь, нині надзвичайновисока, тому не можу втриматись, аби її не зацитувати повністю:
Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерти!
Не хваліться, що живеще
Наша воля й слава:
Зрада їх давностоптала,
Продала, лукава.
Ваші предки торгували
Людськими правами,
Їх продавши, породили
Нас на світ рабами.
Не пишайтеся ж успівах
Ви козацьким родом:
Ви раби, хоча й паниви
Над своїм народом.
Україна вам не мати,
Є вам инша пані,
Зрадних прадідівнікчемних
Правнуки погані!
Тільки той достойнийщастя,
Хто боровсь за його,
Ви ж давно покірніслуги
Ледарства гидкого.
Ви ж давно нелюди — трупи
Без життя і сили,
Ваше місце —кладовище,
Яма та могили.
Як живі покинутьмертвих,
Щоб з живими стати,
«Ще не вмерла Україна»
Будемо співати.
Як живі покинутьмертвих,
Прийде та година,
Що ділами, не словами
Оживе Вкраїна.
Четвертим, кого я назвусьогодні в числі тих, хто закінчив свій життєвий шлях майже в юних 47-ім своїх літ – Микола КостянтиновичЗеров – незрівнянний український поет, майстер найскладнішої – сонетноїформи віршування, знавець і перекладач з античної поезії, літературознавець.Він жив немовби зануреним у привабливість мудрих римлян, був своїм середкебетливих древніх греків. Такого ж, звичайно, не люблять вже тільки за те, щовін більше всіх знає. А Зеров і справді був за пані-брата з Вергілієм, Лукіаномі Лонгом, перечитавши їхні твори, цитуючи їх і їм подібних авторів напам’ять.Мовою партноменклатурників подібна культурна інтелектуальність називалася«відривом від сучасності», гостро критикувалося. Його поезію ніби жартомаспершу прирівнювали до моральних листів Луція Анея Сенеки до Луцилія, згодом цепереросло до інкримінацій у «неокласицизм», а під кінець закінчилося звинуваченнями в «українському буржуазному націоналізмі». Те що спершубуло буцімто дружньою критикою переросло в доноси й інвективи. Нарешті у підвалахЧК його вже лупцювали до втрати пам’яті, вимагаючи зізнатися в тому, що вінорганізатор шпигунської мережі, добивалися назвати тих, хто входив до цієїворожої змови.
Відомогопрофесора-інтелектуала Миколу Зерова, якого позбавили через його мовбито «неправильну»творчість усього – улюбленої роботи, сім’ї, змоги займатися творчою діяльністю,будь-де друкуватися, навіть жити в Україні. А заарештували на одній зПідмосковних залізничних станцій, де він шукав роботи і притулку теплого уженадвечірку кінця квітня 1935-го року. Як контрреволюціонера. Потяглися місяці іроки безперервних допитів, вибивання зізнань. Це було страшніше навіть, ніжжити у брутальному рабстві. Хотілося просто померти.
Спершу вся хамська«липа» було оцінена на десять років заслання до Карелії. Але для Кремля і цевиявилося недостатнім покаранням, позаяк Микола Зеров не покаявся. Вінпродовжив і у засланні перекладати на українську «Енеїду» Вергілія. Тоді йомудодатково «випасали» ще й розстріл. Щоб знищити остаточно. Кривоногий капітанКГБ Міхаіл Матвєєв застрелив Зерова з револьвера 3 листопада 1937 року поблизуселища Сандармох. У тій же обоймі з ним попрощалися з життям українськийписьменник Микола Куліш, наш же знаменитий режисер Лесь Курбас і ще сотніпатріотів-українців. Миколі Костянтиновичу було лише 47-ім. А офіцер держбезпекирапортував про особисте перевиконання соціалістичних зобов’язань у боротьбі з«ворогами народу» до 20-их роковин Великого Жовтня.
Серед «ровесниківсмерті» у 47-ім чоловічих літ серед великих українців, даруйте ж, звичайно, затакий дивний вислів, але він тут, погодьтесь, об’єктивний, і Олекса Кузьмович Коваленко(1880–1927рр.). Український поет, перекладач, видавець. Уклав і випустивантологію віршів та малої прози «Розвага. Український декламатор» (1905, 1906),упорядник літературно-артистичних альманахів «Терновий вінок», «Досвітні огні»,«З неволі». Засновник видавництва «Ранок». Визначною видавничою працеюО. Коваленка стала велика антологія української поезії «Українська муза»(1908), до якої увійшли твори понад 120 визначних українських поетів від1798 року, а також біографічний і бібліографічний матеріал про них.
До тих, хто так ранопішов із життя, але зробив для України чимало, відноситься і Василь Федорович Різниченко (Різников)(1892–1939 рр.) - український історик-популяризатор, бібліограф, демограф.Звання кандидата економічних наук отримав у 26 років. З 1928 р. —асистент у Всеукраїнській академії наук, згодом старший науковий співробітникІнституту демографії АН УРСР. В протоколі чистки 1930 рокузаписано: «Зовсім не має суспільного навантаження. Політично неграмотний. […]Відзначити і запропонувати ліквідувати свою політичну неграмотність». У1938 р. Різниченка було заарештовано, звинувачено у шпигунськійдіяльності на користь Польщі та згодом розстріляно…
Важливо, щоб ми,українці, ніколи не забули їхні імена! Щоб вони буди безсмертними.
