Стратегічні реформи України. Крок перший.

Українське суспільство бурлить. Проблем багато. Серед них є такі, що не можна вирішити наскоком, із застосуванням методів, які дали б швидкий результат. Чи тільки економічна криза своєю хвилею накрила Україну? Чи можна вийти з кризи не піднявшись над дрібн

Українське суспільство бурлить. Проблем багато. Серед них є такі, що не можна вирішити наскоком, із застосуванням методів, які дали б швидкий результат. Чи тільки економічна криза своєю хвилею накрила Україну? Чи можна вийти з кризи не піднявшись над дрібницями, тимчасовими рішеннями, управлінським хаосом, не побачивши вузол проблем держави як систему? Чи є вихід?

1. Україна. Стан справ

На початку 90-х, Україна мала всі шанси перетворитися у найрозвинутішу країну пострадянського простору. Для цього Україна мала розвинуту промисловість, високо освічене населення, високий науково-технічний потенціал, розвинутий високотехнологічний сектор включаючи такі сучасні виробництва як авіа- і ракетобудування, атомну і альтернативну енергетику, космічні технології, розвинутий військово-промисловий сектор зокрема виробництво високоточної зброї, крупно-товарне виробництво на селі тощо.

Для переходу на систему ринкових відносин, в Україні треба було створити національний господарський комплекс із одночасною реструктуризацією стандартів економічних відносин, системи функціональних зв’язків, провести перерозподіл продуктивних сил на тлі ефективної системи державної влади, яка здатна була б провести чіткі та скоординовані дії в межах єдиної Програми перетворень.

На жаль, такий перехід Українська політична еліта не провела. Єдина Програма перетворень розроблена та реалізована не була. Ейфорія свободи початку 1990-х перетворилася у побудову не демократичного, а кланово-олігархічного суспільства, в якому фактично 200 родин своїми структурами підпорядкували собі виробництво, розподіл національні багатства, ЗМІ, систему державного управління, тай виходить всю державу.

Нагадаю, що в Україні діяв і діє до сьогодні чисельний апарат держаних службовців, головним завданням яких як раз і є служба на добробут держави. Але ж вищезазначена «трансформація» України такі відбулася?! Причини переходу до кланово-олігархічної системи лежать не стільки в площині української хуторської ментальності або культурних особливостей українців, скільки в освяченій діючими представниками державної влади ідеологічній вакханалії щодо пріоритетів розвитку держави, або системи виробничих відносин між трудівниками і керівниками, до певного часу державних підприємств. Так, базовий для формування ринкової економіки процес приватизації , який потрібно було здійснювати через виробниче відтворення та заробляння власності на тлі ефективного господарювання, навпаки було проведено через перерозподіл існуючої власності. Інверсійний характер ринкової трансформації притаманний виключно українській, вкрай одержавленій і зарегульованій економіці, не був осмислений відповідальними за процес трансформації державними службовцями.

У результаті ряду суб’єктивних і об’єктивних чинників шанси України швидко наблизитись в своєму розвитку до розвинутих країн були втрачені. За 19 років незалежності рівень ВВП в 2009 році ледь досяг 74,1% від рівня 1990 року [2]. Частка заробітних плат і пенсій у ВВП скоротилася з 58,8% у 1990 році до 32,2% у 2009 році. Проте прибутки, незважаючи на спад економіки зростають. Їх частка у ВВП України зросла в 2,5 рази з 21% до 47% (з 25 млрд.$ до 55 млрд.$). І це не прибуток держави, малого чи середнього бізнесу. На ? цей прибуток йде до кишень 200 родин олігархів, які сьогодні контролюють економіку України, втручаються в державний сектор управління, володіють ЗМІ. При цьому рівень експлуатації зріс настільки, що головні прибутки в Україні роблять не на самому виробництві товарів, послуг, а на недоплачених заробітних платах та пенсіях.

Інакше кажучи в Україні, біля неефективного власника, націленого на отримання багатства не в результаті відтворювального виробничого процесу, а в результаті нових перерозподільних актів, у тому числі з джерел державного бюджету, став неефективний, невмотивований працівник, не бажаючий працювати за мізерну плату [1].

Світова фінансово-економічна криза стала поштовхом руйнівної хвилі, яка пройшлася по платіжному балансу і стабільності національної валюти; спричинила загострення ситуації у сфері кредитування і банківській системі; погіршила стан поточного рахунку та фінансового рахунку платіжного балансу, вкрай знизила рівень промислового виробництва. Ситуація вимагає активних антикризових заходів держави і відповідних коштів, що в свою чергу, неминуче збільшує дефіцит державного бюджету та загострює проблеми його покриття.

Таким чином, питання перерозподілу власності, ідеології розвитку держави і її економіки, антикризових заходів, ефективної поточної діяльності знаходяться в сфері впливу державних службовців всіх рангів. Починаючи від Президента України і закінчуючи рядовими системи виконавчої влади. Принаймні від них залежить ефективність реакції держави на зовнішні і внутрішні виклики, які загрожують національній безпеці України.

Серед базових внутрішніх загроз можна виділити:

1.                  деградація системи державного управління через масштабну некомпетентність, виконання багатьма урядовцями  функцій агентів зовнішнього впливу;

2.                  поглиблення розриву між метою і результатами державотворчих зусиль;

3.                    політичне лобі олігархів в Україні сформоване і діюче як система, перенос бізнес інструментів в політику;

4.                    тотальна корупція, в першу чергу системи державної влади;

5.                   суперечності між зовнішньою і внутрішньою політикою держави, невизначеність з геополітичним місцем України;

6.                    тотальна  дезорієнтованість населення в політичних, економічних і соціальних процесах, а як наслідок відстороненність, апатія і розпач, формування утриманських настроїв;

7.                    моральне, культурне, інтелектуальне, управлінське зубожіння і деградація правлячого і підприємницького кола, що призводить до цинічного нехтування ними правових і моральних норм та вимог суспільства;

8.                    системна демографічна криза, масштабна трудова еміграція;

9.                    відсутність реального державного впливу на економічні процеси в державі;

10.              інфраструктурна та інституційна невідповідність економіки вимогам сучасності;

11.             відсутність відповідальності за бездіяльність або хибність дій посадовців;

12.              відсутність дієвої системи підготовки державних службовців.

2. Програма реформації України. Комітет з стратегічних реформ.

Україна потребує реформ, системної трансформації суспільства. А реформи реалізуються людьми. Людьми, які володіють методологією реалізації складних завдань. Людей, які здатні провести стратегічний аналіз, опрацювати варіантні моделі, обрати єдину стратегію розвитку держави [3], розробити комплексну Програму реформації України і реалізувати її. Безумовно до Програми реформації України повинні увійти окремі Проекти за напрямками:

1.                   Проект реформування моделі соціально-економічних відносин, ідеології трансформації суспільного розвитку.

2.                    Проект політичних та державно-правових перетворень.

3.                   Проект реформування адміністративно-територіального устрою.

4.                   Проект реформування системи підготовки державних службовців.

5.                   Проект модернізації державного управління економікою, розвитку державного сектору економіки та підсилення впливу держави як суб’єкту господарювання на економічні процеси.

6.                   Проект розвитку зовнішнього та внутрішнього секторів економіки.

7.                    Проект модернізації соціогуманітарного простору України.

8.                    Проект модернізації соціальної сфери.

9.                   Проект реформування фінансової, податкової та боргової політики держави.

10.                Проект реформування банківського сектору.

11.                Проект розвитку ринку капіталу.

12.              Проект розвитку науки, розбудови національної інноваційної системи.

13.                Проект реформування науки і освіти.

14.               Проект реформування медицини та розвитку системи медичного страхування.

15.                Проект реформування політики з енергобезпеки.

16.                Проект технологічного оновлення, модернізації.

17.                Проект реформування сільськогосподарського комплексу.

18.                Проект реформування системи безпеки, армії та ВПК.

19.                Проект реформування системи екологічної безпеки.

Розробка і реалізація Програми реформації України потребує створення Комітету з стратегічних реформ України, до складу якого увійшли б:

1.                   Президент України та представники його консультативно-дорадчих органів.

2.                    Прем’єр міністр України та представники КМУ.

3.                    Голова ВРУ та представники комітетів парламенту.

4.                    Представники АНУ, установ  аналізу та науки.

5.                    Представники державних комітетів.

6.                    Група професійних проектних менеджерів.

Організаційну структуру доцільно сформувати у якості збалансованої матриці із виділенням підкомітетів з реформ  і Групою управління проектами (ГУП). Комітет з стратегічних реформ України повинен мати «проектний офіс» та бути розділений за функціональною ознакою на:

1. Підкомітети з реформ по напрямкам (економічний, гуманітарний, правовий, безпеки, науки і освіти тощо).
2. Групу  управління проектом

Управління Програмою реформації України потребує чіткої координації між проектною (ГУП) та предметною (підкомітети з реформ) групами, що найбільш досяжне через матричну організаційну структуру із виділенням групи управління проектом [3].

3. Висновки

В умовах ринкової економіки, методологія управлення проектами - один з найважливіших інструментів розвитку держави. Успішність проектів, що реалізуються в межах системи будь якого рівня  знаходиться в прямій залежності від бачення проекту (в нашому випадку Проекту реформування України) як системи.

Безумовно, від здатності політичної і наукової еліти оцінювати Українську реальність як систему, консолідувати зусилля, знайти політичну волю та докласти кваліфікованих зусиль на реалізацію Проекту стратегічних реформ, залежить майбутнє як України так і її громадян.