Судова реформа для податкових конфліктів: дві сторони однієї медалі

Новий Закон України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» сьогодні (30.09.2016) набрав чинності. Але чи варто надіятися, що внесенні зміни до законодавства вплинуть на здійснення правосуддя. Адже в Україні вже друге десятиліття проводяться судові реформи під лозунгами захисту прав, свобод та інтересів юридичних та фізичних осіб, тобто платників податків. Дані тенденції судових реформу мали об’єктивні причини, оскільки до 2005 року податкові спори вирішувалися на засадах змагальності, незважаючи на те, що у органів влади більше законодавчих можливостей щодо збирання доказів. Реформаторський прорив відбувся у 2005 році після зміни підходу у судочинстві, оскільки обов’язок доказування було перекладено на суб’єкта владних повноважень щодо правомірності його рішень, дій чи бездіяльності. Такі фундаментальні зміни правосуддя знайшли своє відображення у Кодексі адміністративного судочинства України (далі – КАС України). Правники святкували перемогу, оскільки цей підхід у здійсненні адміністративному судочинства дійсно у повній мірі захищав фізичних та юридичних осіб. Але ж зрозуміло – перемогу не достатньо отримати, її потрібно зберегти та скористатися привілеями переможців.

Станом на сьогодні завдання адміністративного судочинства щодо захисту прав, свобод, інтересів особливо в податкових спорах носить декларативний характер. Це пояснюється тим, що суди всіх судових інстанцій все частіше вимагають від суб’єктів господарювання додаткові докази, про які взагалі не згадується мова в актах перевірки.

Звісно така діяльність судів не відповідає вимогам чинного законодавства України та практиці Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), рішення якого в Україні є джерелом права.

Щодо обов’язку доказування під час перевірки

Однією з головних функцій органів ДФС є забезпечення достовірності та повноти податкового обліку платників, об’єктів оподаткування та об’єктів, пов’язаних з оподаткуванням. Для виконання цієї функції контролюючі органи проводять перевірки. Після початку перевірки платник податків зобов'язаний надати контролюючому органу в повному обсязі всі документи, що належать або пов'язані з предметом перевірки (п. 85.2 ПК України). Також протягом п’яти робочих днів з дня отримання акта перевірки, як це передбачено п. 44.7 ПК України, платник податків має право надати до фіскального органу документи, які підтверджують показники податкової звітності.

Отже, обов’язок доказування щодо правомірності відображення показників податкової звітності під час перевірки лежить на платнику. І на даному етапі виникнення податкового конфлікту бізнес зобов’язаний надати максимально всі наявні первинні документи, щоб у фіскалів не було зауважень. Законодавцем чітко зафіксовано, якщо документи не були надані під час перевірки чи до заперечень на акт перевірки, то вони вважаються відсутніми на час складення податкової звітності.

Щодо обов’язку доказування під час судового розгляду

У сьогоденних умовах бізнесу фактично доводиться доказувати двічі, як на стадії перевірки, так і під час судового розгляду. А суди замість того, аби перевірити правомірність підстав винесення податкового повідомлення-рішення (наприклад, відсутність контрагента за місцем реєстрації або відсутність у нього виробничих потужностей та яким чином це впливає на податковий облік підприємства), перевіряють повністю реальність операції щодо придбання та навіть подальшого продажу товарів, робіт, послуг, наявність ліцензій, трудових та виробничих ресурсів у контрагентів, відповідність умов договору фактичному виконанню. Тобто, суди роблять все те, що передбачено внутрішніми інструкціями фіскалів для проведення перевірок.

При цьому суди за «внутрішнім» переконанням можуть в одному випадку врахувати, а іншому відхили наданні первинні документи. І замість того, щоб перевірити наявність порушення податкового законодавства, також перевіряють порушення цивільного, господарського, земельного, будівельного та іншого законодавства.

Про здійснення саме такого «правосуддя» суди не приховують та навіть на форумах, різних семінарах прикриваючись принципом офіційного з’ясування матеріалів справи та практикою ЄСПЛ заявляють: «Підприємства повинні довести свою обачність».

Проте, коли на таких форумах чи семінарах задаєш прості логічні питання: «а чи є межі в рамках предмету доказування у принципу офіційного з’ясування матеріалів справи?»; «а що таке обачність підприємств, коли за національним законодавством підприємства не мають повноважень контролювати одне одного, а ЄСПЛ закріпив у своїх рішення презумпцію добросовісності платника податку?». Чіткої і логічної відповіді на ці питання чомусь ніхто з суддів не дає.

До того ж, на противагу позиції судів щодо обов’язку доказування слід відмітити, що у тих же рішеннях ЄСПЛ, якими прикриваються суди, у справах «Інтерсплав проти України», «Булвес АД проти Болгарії» закріплено принцип індивідуальної відповідальності та презумпцію добросовісності платників податків. При цьому у рішенні ЄСПЛ у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» прямо вказано, що саме податкове управління повинно довести у суді наявність підстав для застосування шарфів. Верховний Суд України, у свою чергу, також у багатьох своїх рішення зазначає, що довести правомірність своїх дій чи бездіяльності, відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві, зобов'язаний суб'єкт владних повноважень. Разом з тим відповідно до принципу змагальності суб'єкт господарювання зобов'язаний заперечувати проти доводів суб'єкта владних повноважень.   

Основні положення щодо порядку доказування в адміністративному судочинстві передбачені ст. 71 КАС України. У кодексі чітко передбачено, що суб’єкт владних повноважень повинен довести правовірність свої рішень, дій чи бездіяльності, якщо він заперечує проти позову. При цьому предметом доказування у справі є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до суду тощо) та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі (ч. 1 ст. 138 КАС України). Тобто, у податкових конфліктах щодо скасування податкового повідомлення-рішення предметом доказування буде правомірність чи протиправність такого рішення, яким фактично коригуються дані обліку платника податку. А тому орган ДФС повинен довести правомірність свого рішення в суді.

На практиці ж відбувається все навпаки: предметом доказування для суду є, наприклад, «реальність операцій», а суди зобов’язують платників податків надавати «тони» доказів. Такі дії судів призводять до ряду негативних наслідків.

По-перше, працівники органів ДФС втрачають кваліфікацію та професійні навички, оскільки усвідомлюють, що суди все одно виконують роботу за них.

По-друге, таке «вибіркове правосуддя» призводить до корупційних схем, оскільки в одному випадку суд витребовує докази, а в іншому ні.

По-третє, порушується справедливий баланс між публічними та приватними інтересами, адже у суб’єктів господарювання немає законодавчо закріплених повноважень та інструментів контролювати чи моніторити діяльність своїх партнерів по-бізнесу.

На звершення, ще раз підкреслимо, що реформа, яка полягає у зміні структури судової системи чи назви судів, не дасть очікуваного результату. Адже всім відомо, щоб подолати хворобу потрібно лікувати не симптоми, а причини її виникнення. А до поки в Україні тривають судові реформи, інколи єдиним шляхом отримати для бізнесу справедливе рішення є звернення до ЄСПЛ, покликання якого забезпечувати право на справедливий суд.