Заочне засудження: так чи ні

Генеральний прокурор В. Ярема анонсував ініціативу внести в український закон можливість заочного засудження. На його думку, такий крок сприятиме поверненню викрадених коштів до України. Та чи правильний такий висновок?

Участь обвинуваченого в судовому розгляді справи проти нього - основоположна засада цивілізованого кримінального процесу. Цей принцип спочатку утвердився в Англії, а вже звідти, у ХІХ столітті, беззаперечно увійшов до законів країн континентальної Європи.

Обов'язок держави поставити обвинуваченого перед відкритим, гласним і безпосереднім судом у його власній справі мотивується в трьох аспектах.

По-перше, таким чином гарантується процесуальна чистота процесу та його відповідність мінімальним європейським стандартам. Адже обвинувачений має змогу викласти свою версію подій, допитувати свідків, надавати суду докази, висловлювати свої доводи та міркування, одним словом, реалізовувати той рівень прав учасника кримінального судочинства, який йому гарантовано Конвенцією про захист прав і основоположних свобод людини. Важко уявити собі об'єктивний і повний розгляд кримінальної справи за відсутності обвинуваченого.

По-друге, з позиції кримінального права, кримінальний процес має чітко визначену мету: притягти винного у злочині вироком суду до справедливого покарання. Однак якщо держава не може забезпечити явку обвинуваченого до суду, то вирок останнього просто вихолощується. Замість покарання за злочин як повчання іншим і кари винному, такий процес перетворюється в політичний театр, що не має нічого спільного з сучасними поглядами на цілі кримінального права.

По-трет'є, політичний обов'язок сильної держави, діяти чесно і відкрито, невідворотно й авторитетно. Заочне засудження, як на мене, швидше схоже на акт безсилля і пустої злоби держави. До прикладу, Росія таким чином засудила до  пожиттєвого ув'язнення топ-менеджера ЮКОСа Л. Невзіна, але він, перебуваючи в Ізраїлі, не лише плював на "басмане правосуддя", але й відсудив у РФ разом з іншими акціонерами ЮКОСа 50 мільярдів  доларів США.

На жаль, бажання повернутися у Європу ХVІІ-XVIII століття й активно засуджувати заочно недосяжних політичних опонентів, періодично повертається до голів чиновників радянського укладу. Саме такі, як на мене, недалекоглядні мотиви повернули до КПК РФ заочне засудження в 2004 році, інститут невідомий навіть КПК республік Радянського Союзу після реформи 1958-1960 років. Невже й ми бажаємо повторити помилки інших?

Зауважу, поверненню арештованих за кордоном коштів, заочне засудження особи, обвинуваченої в Україні, не допоможе. Адже ті, про кого йде мова, зберігають свої кошти у банках цивілізованих країн. А суди цивілізованих держав, надаючи оцінку такому доказу як заочний вирок, просто не визнають його допустимим і достатнім. Такий досвід, точніше шлях ганьби, повторюсь, вже пройшла Росія по окремим резонансним справам (Невзліна, Березовського тощо), хочемо бути наступні?

Проте для простих громадян, а не тих, що тримають в офшорах мільйони, заочний вирок - штука небезпечна. Адже хтось, враховуючи специфіку українського суду, може дізнатися, що його засудили лише після того, як буде доставлений в колонію. Це як з заочним рішенням у цивільній справі, тільки з набагато серйознішими наслідками. І не треба гарантувати право на захист і іншу купу прав. Ось так, просто і зручно.

Щиро сподіваюся, що пропозиція заочно засуджувати - просто недогляд певних можновладців, а не цілеспрямована лінія держави закрутити гайки під покривом війни.