Недоліки дотації за втрачені посіви

Нещодавно Кабінет Міністрів України ухвалив рішення про нову програму державної підтримки аграріїв.

Постраждалі від несприятливих погодних умов агровиробники отримають дотацію за втрачені посіви. Головні проблеми цієї програми держпідтримки – вона не вирішує джерело проблеми (недорозвинений ринок агрострахування), а також – ефективність реалізації, адже не всі кошти в рамках програми підуть тим фермерам, хто не зміг би продовжувати бізнес без підтримки. 

Ці дотації постраждалим від негоди аграріям матимуть свої обмеження - максимальна площа втрачених посівів, за які фермери отримують компенсацію – 50 гектар. Враховуючи, що при повній втраті врожаю фермери отримають 4700 гривень за гектар втрачених посівів – максимальна сума держпідтримки на отримувача обмежена 235 тис. грн. 

Аналізуючи держпідтримку – варто починати з банальних питань. Кожного разу, коли приймається рішення про держпідтримку є два банальні питання. Перше – чи отримають компенсацію ті, хто найбільше її потребує. Інакше кажучи – чи отримають підтримку ті, хто міг би збанкротувати без цієї підтримки. Друге. Яка частка реципієнтів дотації могла би обійтися без держпідтримки? 

Введення обмеження в 50 гектарів підвищує шанс, що допомогу отримують ті, хто її потребують. Але відповідь на друге питання не є настільки очевидною. Цього року будуть виплачувати компенсацію за посіви, що загинули і в поточному і в 2020му році. А отже – будуть виплачуватись компенсації тим аграріям, котрі вже пережили втрату врожаю та пройшли (або проходять) через наступний цикл виробництва. Ті ж компанії, для яких втрата минулорічного врожаю виявилася фатальною, які припинили свою діяльність – вони цю компенсацію не отримають. 

Чи змогли би обійтися без держпідтримки компанії, що постраждали від засухи в 2021му році? Подивимось у наступному році, коли буде можливість розрахувати, яку частку компенсація зайняла в загальному доході отримувачів допомоги. Адже якщо сумарний обсяг компенсації склав лише кілька відсотків від доходу компанії – виникають великі сумніви, що ця компенсація для цієї, окремо взятої компанії, є необхідною для виживання. 

Але навіщо взагалі було створювати цю програму? Через негоду фермери зазнали неочікуваних збитків, котрі ставлять під загрозу їх бізнес. Але проблема цього підходу в тому, що такі самі фермери, котрі зазнали збитків через негоду будуть і в наступному році і через рік. І за цією логікою - вони знов будуть потребувати державної підтримки. Відтак – від програми буде важко відмовитись. 

Значний нюанс такого підходу - якщо ситуація повторюється з року в рік – то це не неочікувана подія, це прогнозований ризик для бізнесу. І зазвичай ризики в бізнесі контролюється через страхування. Для того, щоб не зазнати неочікуваних збитків від ДТП – перевізники страхують автівки. І нам годі уявити ситуацію, коли перевізник приходить до держави просити про держпідтримку через неочікувані збитки внаслідок автотрощі. 

Практика страхування існує і для аграріїв, котрі можуть застрахувати свій врожай від несприятливих погодних умов. Проте станом на зараз - ринок агрострахування в Україні недорозвинений. В Україні, станом на 2017й рік було застраховано лише близько 650 тис. гектарів земель, або лише 1,5% від загальної кількості сільгоспземель. Для порівняння, в США кількість застрахованих посівів сягає 75%.  

І тут ми підходимо до ключової проблеми цієї програми. Це сигнал, який держава подає аграріям. «Не хвилюйтесь, якщо ви втратите врожай – держава компенсує вам втрати». Відтак, виникає питання. А який тоді сенс малим агровиробникам страхувати свої посіви? Таким рішенням держава витісняє приватних гравців – страхові компанії, і як наслідок - не сприяє розвитку приватного ринку агрострахування. Недорозвинений ринок агрострахування збільшує кількість фермерів, що потребує держпідтримки. Наявність фермерів, що зазнали збитків через врожай створює тиск на владу щодо продовження цієї держпідтримки.

Коло замкнулося.