Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
31.05.2024 11:54

Галюцинації при хворобі Паркінсона

Психолог

Фантомні гості, тварини та інші ілюзорні образи

Хвороба Паркінсона - це не просто рухові розлади та тремор. Для значної частини пацієнтів вона стає справжньою пригодою в країні ілюзій, де реальність межує з вигадкою, а звичне оточення населяють химерні істоти. Понад 50% людей з цим діагнозом стикаються з галюцинаціями - переважно зоровими, але іноді й слуховими, нюховими, тактильними. Вони бачать, чують або відчувають те, чого насправді немає - і ці переживання можуть бути як нейтральними та навіть приємними, так і лякаючими та виснажливими.

Уявіть, що ви сидите у своїй вітальні, аж раптом помічаєте на дивані незнайомця. Він не говорить і не рухається, просто сидить і дивиться на вас. Ви кліпаєте очима, озираєтесь - а він нікуди не зникає. Або ви йдете вулицею - і бачите, як поруч з вами крокують маленькі діти, тварини, іноді навіть казкові персонажі. Вони не взаємодіють з вами, не звертають уваги на інших перехожих - вони ніби живуть у своєму вимірі, куди маєте доступ лише ви.

Такі "фантомні гості" - дуже поширене явище при паркінсонізмі. За статистикою, найчастіше пацієнти бачать незнайомих людей, родичів, дітей, тварин, комах. Ці образи можуть з'являтися як у знайомому оточенні (вдома, в лікарняній палаті), так і в незвичних місцях (наприклад, лікарняний коридор раптом перетворюється на вокзал з юрбами пасажирів). Вони можуть бути статичними або рухатися, мовчазними або видавати якісь звуки. Але головна їхня особливість - при всій реалістичності вони ніколи не вступають у пряму взаємодію з галюцинантом.

Ще один частий тип галюцинацій при паркінсонізмі - так звані "віконні" або "дверні" ілюзії. Пацієнти можуть бачити в шибці вікна чи у дверному отворі цілі пейзажі або сцени з іншого життя. Наприклад, жінка дивиться у вікно своєї спальні - і раптом бачить там морський берег з хвилями та чайками, хоча насправді за вікном - звичайне подвір'я. Або чоловік відчиняє двері до коридору - а бачить за ними інтер'єр своєї школи, де він навчався 50 років тому.

Слухові галюцинації зустрічаються рідше, але теж можуть суттєво впливати на якість життя. Пацієнти чують шепотіння, музику, дитячі голоси, гавкіт собак - хоча поруч нікого немає. Іноді ці звуки просто дивують, а іноді - викликають тривогу та страх.

Але чому ж виникають ці ілюзорні образи та звуки? Як мозок хворих на паркінсонізм створює цілі паралельні реальності? Річ у тім, що при цьому захворюванні порушується робота багатьох нейромедіаторних систем - дофамінової, серотонінової, холінергічної. Це призводить не лише до рухових розладів, а й до змін у сприйнятті, мисленні, пам'яті.

Особливо важливу роль відіграє дисбаланс дофаміну - нейромедіатора, який відповідає за відчуття задоволення, мотивацію, але також і за психотичні симптоми. При хворобі Паркінсона дофамінові нейрони масово гинуть, тож мозок намагається компенсувати цей дефіцит. Але ця компенсація не завжди адекватна - іноді дофамінова система починає працювати надміру активно, "вистрілювати" без причини. А це вже створює підґрунтя для галюцинацій.

Крім того, при паркінсонізмі страждають зони мозку, які відповідають за обробку зорової інформації та розпізнавання образів. Ніби "дешифрувальні" механізми дають збій - і мозок починає помилково інтерпретувати випадкові плями, тіні, звуки як знайомі об'єкти чи істот. Особливо часто це трапляється при поганому освітленні або на периферії зору.

Але цікаво, що зміст галюцинацій при паркінсонізмі часто дуже особистий, пов'язаний зі спогадами та переживаннями самих пацієнтів. Хтось бачить давно померлих родичів, хтось - улюблених тварин з дитинства, а хтось - персонажів зі значущих фільмів чи книг. Тобто хворий мозок якимось чином "витягує" з пам'яті та підсвідомості образи, з якими пов'язаний емоційний заряд - і проєктує їх на реальність.

Парадоксально, але не всі ці галюцинації є неприємними чи лякаючими для пацієнтів. Є й такі, хто отримує втіху від спілкування з ілюзорними гостями, знаходить у цьому якийсь особливий сенс. Наприклад, одна пацієнтка розповідала, що коли їй було особливо самотньо та сумно, до неї приходила маленька дівчинка з її дитячих фантазій - і вони грали та розмовляли годинами. Інший хворий бачив біля свого ліжка янгола, який співав йому пісні та обіцяв швидке одужання. Ці люди сприймали свої видіння як своєрідні духовні послання, як прояв якогось вищого плану.

Але, звісно, більшість галюцинацій все ж викликають занепокоєння та дистрес - особливо коли пацієнти не розуміють їхньої природи і сприймають як цілком реальні події. Вони можуть намагатися говорити з примарними людьми, шукати зниклих тварин, реагувати на неіснуючі загрози. А це, у свою чергу, виснажує психіку, погіршує когнітивні функції та якість життя.

Тому дуже важливо, щоб і самі пацієнти, і їхні близькі розуміли: галюцинації при паркінсонізмі - це не ознака божевілля чи розпаду особистості. Це радше наслідок "поламки" тонких нейронних механізмів, які зазвичай допомагають нам відрізняти реальність від фантазії. І з цим можна і потрібно працювати - як з медикаментозного боку, так і з психологічного.

З психологічної точки зору, найважливіше - створити для пацієнта атмосферу безпеки, прийняття та розуміння. Не варто переконувати його, що його видіння нереальні, сперечатися з ним чи висміювати його досвід. Натомість спробуйте м'яко розпитати його про деталі галюцинацій, про те, які почуття вони викликають. Покажіть, що ви довіряєте його переживанням, навіть якщо не можете розділити їх на 100%.

У деяких випадках корисно буває вести "галюцинаторний щоденник" - записувати, коли, де і за яких обставин з'являються ті чи інші образи. Це допомагає відстежити можливі тригери (наприклад, втому, стрес, певне освітлення) - і надалі уникати їх або змінювати своє ставлення.

Деяким пацієнтам допомагають прості відволікаючі та заземлюючі техніки. Наприклад, при появі галюцинації можна зосередитись на якомусь реальному об'єкті в кімнаті (картині, вазоні, фотографії близьких), розглядати його в деталях, навіть взяти в руки і відчути на дотик. Або зробити кілька глибоких вдихів, постукати ногами по підлозі, щоб відчути опору. Ці прийоми дозволяють "перемкнути" увагу з ілюзорного на справжнє, повернутися до відчуття реальності.

Дуже важливо також дбати про загальний фізичний та психічний стан. Збалансоване харчування, помірні фізичні навантаження, достатній відпочинок, інтелектуальна стимуляція, спілкування з близькими - все це зміцнює нервову систему та покращує роботу мозку. А отже - робить свій внесок і в полегшення психотичних симптомів.

Звісно, жити з галюцинаціями - це завжди виклик. Виклик для самих пацієнтів, які мусять постійно балансувати між реальністю та ілюзією. Виклик для їхніх близьких, які мають проявляти неабияке терпіння, емпатію та гнучкість. Виклик для суспільства, яке досі схильне стигматизувати та маргіналізувати людей з такими розладами.

Але, можливо, ці дивовижні, незбагненні переживання можуть чогось навчити нас усіх? Навчити тому, що реальність - це не монолітна структура, а радше мозаїка з безлічі суб'єктивних світів. Що кордони між дійсним та надуманим можуть бути напрочуд тонкими та хисткими. І що за кожною ілюзією чи маренням завжди стоїть жива, страждаюча людина - яка потребує не осуду, а розуміння та підтримки.

Бо, зрештою, всі ми трохи "галюцинуємо" - хоча б у мріях та фантазіях. І хто зна - раптом наші внутрішні образи та голоси теж мають якийсь прихований сенс? Раптом вони - не просто причуди мозку, а відблиски інших, поки незбагненних вимірів нашої психіки?

Тож замість того, щоб боятися чи цуратися галюцинацій при паркінсонізмі - спробуймо поглянути на них з цікавістю дослідника та состраданням близької людини. Спробуймо побачити за лаштунками химерних ілюзій - справжні людські історії, цінності, мрії. І тоді, можливо, ми зрозуміємо, що у світі фантомних гостей та ілюзорних пейзажів є своя, хоч і сумна, але краса. Краса людського розуму, який прагне творити та надавати сенс навіть хаосу хвороби.

І якщо цю красу розгледіти, прийняти та зрозуміти - хто знає, може, одного разу ми зможемо не просто приборкати галюцинації, а й почути в них щось важливе? Щось таке, що допоможе нам краще зрозуміти і себе, і світ навколо?

Звісно, це не привід романтизувати психотичні розлади. Але це привід дивитися на людей, які з ними стикаються - з більшим співчуттям та менше страхом. Бо за личиною дивних видінь завжди ховається особистість, яка потребує нашої людяності. А надавати цю людяність, попри всі перешкоди та незрозумілості - і є найвищим виявом психічного здоров'я.

І якщо комусь із ваших близьких судилося мандрувати у світі галюцинацій - будьте для них провідником та сторожем. Тим, хто м'яко поверне їх до реальності, але і не відмахнеться від дивовижних образів їхнього розуму. Тим, хто скаже: "Так, я теж це бачу. Давай розбиратися з цим разом".

Адже лише так - співпереживанням, розумінням, терплячою цікавістю - і твориться справжня реальність. Реальність людяності, від якої не відмахнешся приписами піґулок. Реальність, де кожен - не діагноз і не набір симптомів, а унікальна і цінна особистість.

Можливо, одного разу ми навчимося сприймати галюцинації при паркінсонізмі та інших розладах - як своєрідну мову, як заплутані символічні послання, які надсилає нам мозок. І тоді ми зможемо не просто усувати ці симптоми, а й розуміти їхні глибинні причини та сенси. Зможемо бачити за ними - не збій у роботі нейронів, а відчайдушні спроби психіки віднайти гармонію у дисгармонії хвороби.

Але поки ми ще тільки в початку цього шляху. І найголовніше, що ми можемо зробити тут і зараз - це бути поруч. Бути тими, хто не відвернеться і не злякається чужого болю та незвичності. Хто простягне руку тим, хто загубився у лабіринтах власного сприйняття. І скаже: "Я тут. Я бачу твій біль. І я готовий розділити з тобою і реальність, і ілюзію".

І хоч ми, можливо, ніколи до кінця не збагнемо природу цих дивних видінь - ми можемо спробувати зрозуміти природу стражденної душі за ними. Душі, яка потребує не лише медичної, а й людської допомоги.

Тож будьмо тими, хто цю допомогу надасть. Навіть якщо для цього доведеться зазирнути за лаштунки консенсусної реальності. Навіть якщо доведеться побачити світ очима іншого - химерний, незбагненний, але від того не менш людяний світ.

Бо лише так ми зможемо перетворити невротичні фантоми хвороби - на провідників до зцілення. І галюцинації - з ворогів на союзників у нашому прагненні зберегти цілісність та унікальність кожної особистості.

Тож не біймося і не уникаймо цих незвичних переживань. Натомість спробуймо по-справжньому ПОБАЧИТИ людину за ними. Побачити - і прийняти. І хто зна - можливо, саме з цього прийняття і почнеться справжнє одужання?

Не лише тіла - а й душі. Не лише хворого на паркінсонізм - а й усього нашого світу, який досі вперто ділить людей на "нормальних" та "інакших".

Тож даваймо розширювати кордони цієї норми. Включати в неї все більше співчуття, терпіння та сміливого бажання зрозуміти незрозуміле.

Адже, зрештою, всі ми трохи дивні. Всі ми носимо в собі іншість. І прийняття цієї іншості - чи то галюцинації, чи дивацтва, чи просто інакшого погляду на життя - це і є найвищий прояв психічного здоров'я.

Здоров'я не як відсутності симптомів - а як повноти та багатогранності буття. Буття, в якому знайдеться місце кожному. Навіть - і особливо - тим, чиї фантоми та демони надто реальні, щоб їх ігнорувати.

Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи