Реформи у шухляду

Суспільство не звикло питати вголос і серйозно про те, що його турбує у тих, хто призначений давати відповіді: у представників державного сектору, політиків, чиновників.

Що, власне, є мірилом успішної людини? Навряд чи буде хтось сперечатися, що розсудливість, освіченість, фаховість, уміння аналізувати, розставляти все на свої місця за критеріями справедливості і здорового глузду, приймати адекватні рішення, розуміти їх наслідки і нести відповідальність – заважають.  Швидше навпаки – це є основними рисами саме успішної людини. Успішного політика? Успішної політики? Що є перепоною у дотриманні, нами ж визначених, пріоритетів у повсякденній діяльності? Чому ми пишемо правила не для того, щоб виконувати, а для того, щоб заморочити, або щоб обійти їх?

Питання… Безліч абсолютно логічних і природних питань, що мають спільну рису – нині вони риторичні. Ці питання залишаються риторичними виключно через одну причину – суспільство не звикло питати вголос і серйозно про те, що його турбує у тих, хто призначений давати на них відповіді: у представників державного сектору, політиків, чиновників. Поодинокі заперечення – всього лиш вигуки відчаю і подиву від вчинків цих осіб і їх відчуття абсолютної безкарності.

Суспільство – це сконцентроване середовище, створене людьми для безпечного їх існування. Первісне завдання суспільства – упорядкувати й укріпити своє існування задля спільного протистояння загрозам зовнішнього середовища: стихійним лихам, природним явищам, хижакам, хворобам, нападам завойовників, полегшити виживання та відтворення людської особистості. Емпіричним шляхом доведено, що найкраще для цього підходить суспільний поділ праці: коли кожний член суспільства в повній мірі, із застосуванням всіх своїх можливостей, знань, умінь і використанням потенціалу, займається вузькоспеціалізованим заняттям, корисним для інших й має за це гідну винагороду. Хтось лікар, хтось учитель, хтось хлібороб, хтось художник чи артист, хтось ІТ-шник, хтось менеджер...

В Україні організація суспільного ладу покладається на державних службовців, а безпеку і порядок забезпечують органи правоохоронної системи, знову ж таки розділені за функціями. Коли у суспільному поділі праці якась із ланок випадає, порушується гармонія суспільства у цілому, люди недоотримують необхідних їм для життя компонентів. Тоді лікар – садить городину й вирощує курей, учитель – купує зброю для самозахисту, хлібороб сам себе лікує, творчі люди саморуйнуться або їдуть туди, де затребувані. Порядок перетворюється на хаос, хаос сприймається як норма життя. Причиною всього є горезвісний людський фактор, або  простіше – заздрість, жадібність і лінь. Коли до людського фактора приєднується жадоба влади й можливість її отримати, суспільні диспропорції набувають спотвореного вигляду. Сьогодні, серед всього, спотворення зазнали ті складові суспільного поділу праці, які мали б забезпечувати організацію, координацію суспільного життя та державну безпеку. Концентрація у цих сферах фінансових ресурсів, призначених закріплювати неправомірну владу, можливість легкого особистого збагачення і вирішення всіх питань власного захисту вже не від загроз, а від суспільства - робить ці системи надміру привабливими, але водночас й недосяжними для пересічних громадян. В Україні через це маємо невтішну статистику за рівнем корупції. Країна здобула 30 балів зі 100 можливих у дослідженні Transparency International «Індекс сприйняття корупції» (CPI) за 2017 рік і посіла 130 місце (зі 180 країн). Це на 1 бал більше та на 1 позицію вище, ніж у минулому році (29 балів, 131 місце зі 176 країн). Такий повільний ріст індексу України, падіння динаміки зростання вдвічі, порівняно з 2016 роком, пояснюється браком політичної волі керівництва країни до рішучої боротьби з корупцією та низьким рівнем довіри до українських судів (найнижчий рівень довіри) та прокуратури.

За останнім дослідженням, проведеним соціологічною службою Центру Разумкова з 1 по 6 червня 2018 року, 41,0% (40,1% у 2017 році: збільшення рівня недовіри) респондентів не довіряють прокуратурі, 36,3% (34,0% у 2017 році: збільшення тенденції до недовіри) - швидше не довіряють, ніж довіряють. За рейтингом недовіри прокуратура знаходиться на 11 місці з 31 позиції (8 з 27 у 2017 році). Це невтішні дані і ще більш невтішна динаміка з огляду на проведені зміни в прокуратурі України за останні роки.

Новий Закон України «Про прокуратуру» вступив у дію 15 липня 2015 р. Саме він визначив основний масив так званих реформ у прокуратурі України. Зміни сталися, здебільшого, у законодавчій сфері, ані культури органу, ані якості його кадрового наповнення вони не торкнулися. На що спромоглися у цій реформі за шаблоном усіх інших – прописати зайняття вакантних посад не шляхом прямого призначення керівником, а через конкурсну процедуру, що визначається органом прокурорського самоврядування Радою прокурорів України. Подальше кадрове супроводження прокурорів здійснюється  Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів (КДКП). Окрім створення органів прокурорського самоврядування позитивними кадровими змінами є встановлення у Законі рівня заробітної плати прокурорів, що покликане зменшити ручне управління підлеглими через матеріальну мотивацію.

Всі ці нововведення можна було б назвати реформою прокуратури за умови справедливої, незалежної і неупередженої діяльності цих органів. Однак дуже швидко був налагоджений механізм формального проходження конкурсу на зайняття вакантних посад і роль Ради прокурорів у цьому питанні звелася до створення видимості справедливості конкурсу. Щодо КДКП, то вже на початках діяльності експерти зауважили  відсутність реальних передумов для забезпечення незалежності в її роботі й потребу нових законодавчих змін.

Відтак, традиційне «прокурори не живуть на одну зарплату» залишилося діяти й надалі. Хабарі і корупція, як удосконалений спосіб хабарництва настільки укорінилися у системі прокуратури, що навіть поява нових облич, у процесі кадрового добору, стала чимось на кшталт передачі посади по спадку. На тлі заявлених реформаторських перемін, ручне управління від керівника до підлеглого, стало ще більш несприйнятливим для суспільства.

Насправді зміни реально можуть відбуватися, але для цього необхідно дати хід системним реформам, що нині гальмуються, передусім, через брак бажання докорінно змінювати суть відомства. При тому, що навіть реалізація моделі, закладеної в Законі України «Про прокуратуру», могла б дати суттєвий результат.

Але для початку, при вже прописаних законодавчих механізмах, варто змінити цінності прокуратури – не на словах, на ділі. І почати із збалансування мотивації (матеріальної, моральної та статусної) та відповідальності за дії чи бездіяльність прокурорів починаючи з Генерального прокурора. Поруч із офіційним піаром привілеїв і поза офіційним - статусу і влади, має бути активний піар відповідальності. Не потрібно заново придумувати колесо, законодавство містить достатній перелік і механізм відповідальності прокурорів. Але сила застосування, як бачимо, вибіркова.

Уявімо собі людину на двох ногах. Одна нога - мотивація, інша - відповідальність. Що маємо нині у правоохоронній системі? Одна нога атрофувалася (відповідальність), іншу - роздуло до слонячих розмірів через хворобу (мотивація до неправомірної вигоди). Уявили? Жах! Отаке ми таке ми й маємо. І поки ця картинка в очах суспільства не набуде пропорційних, здорових обрисів Вітрувіанської людини - систему потрібно лікувати у тому числі й хірургічно. Відтак відповідальність і мотивація мають бути однаково пріоритетними в реалізації системних змін в прокуратурі. Але на це має бути добра воля у першу чергу тих, хто керує прокуратурою дотримуючись, власне, прописаної у Дисциплінарному статуті прокуратури України ідеології: «Працівники прокуратури повинні мати високі моральні якості, бути принциповими і непримиренними до порушень законів, поєднувати виконання своїх професійних обов'язків з громадянською мужністю, справедливістю та непідкупністю. Вони повинні  особисто суворо додержувати вимог закону, виявляти ініціативу в роботі, підвищувати її якість та ефективність і сприяти своєю діяльністю утвердженню верховенства закону,  забезпеченню демократії, формуванню правосвідомості громадян, поваги до законів, норм та правил суспільного життя». А не використовувати посаду для особистих цілей або цілей тих політичних кіл, які допомогли їм обратися на цю посаду, адже цього в жодному законодавчо-нормативному документі стосовно прокуратури не прописано.

Саме для організації роботи з питань внутрішньої безпеки в органах прокуратури, забезпечення додержання прокурорами ГПУ, регіональних, місцевих, військових прокуратур, САП, слідчими Присяги прокурора, правил прокурорської етики, запобігання вчиненню дій, що порочать звання прокурора і можуть викликати сумнів у його об’єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності органів прокуратури, а також щодо дотримання законодавства у сфері запобігання корупції іншими працівниками прокуратури та на вимогу США створено Генеральну інспекцію ГПУ. Втім з минулого року питаннями дисциплінарної відповідальності прокурорів, в тому числі звільненнями, займається КДКП, до якої звертаються з Генеральної інспекції в разі виявлення порушень. А як зазначалося вище, зауважень до роботи Комісії є чимало. Всього з початку 2018 року за дисциплінарними скаргами Генеральної інспекції КДКП притягнуто до дисциплінарної відповідальності 13 прокурорів (з яких 5 звільнено). Відомості щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності 5 з них внесено до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення. Але чи достатньо цього? Чи не стали ці люди одними із тисячі тих, кому не пощастило?

Чому, попри всі зусилля, реформа у прокуратурі не вважається успішною ні за результатами, ні на думку громадськості? Чому у реформі прокуратури та й всіх інших державних структур і правоохоронних органів перемагає піар політиків?

Хочеться, щоб у всіх державницьких реформах на першому місці була побудова такої системи, в якій відповідальність за дії та бездіяльність не була формально прописана у Законах та Кодексах і закинута на задвірки законодавства, а стала пріоритетним інструментом в управлінні персоналом. Закону мають дотримуватися і відповідати за його порушення усі без винятку, на всіх ієрархічних рівнях. Щоб вступаючи на службу, правоохоронець не мріяв лише про матеріальне забезпечення, переваги, пільги і можливості додаткового «приробітку» від хабарництва за вирішення чиїхось проблем, а щоб, у першу чергу, задумувався про місію, важливість, наслідки своєї роботи для людей. Й пам’ятав про невідворотне покарання не лише за дисциплінарні проступки, правопорушення, злочини, що визначені у ККУ і КУпАП, але й у Кодексі професійної етики та поведінки.

Водночас, має зберігатися така система мотивації, яка б забезпечувала гідне відшкодування затрат часу, сил, розумової активності працівника. Адже у протилежному випадку зацікавленість і вмотивованість до роботи класних фахівців буде мінімальною.

Але головне  - на все це має бути фахова, професійна, а не політична воля керівництва.

Бо інакше всі реформи – у шухляду.