Сьогодні на світанку, ще й половини шостої ранку не було, у мене враз обізвався телефон. Глянув я і подумав: ’’бойовий дзвінок’’. До мене добивався мій родич, командир взводу (чоти) тероборони, старший лейтенант Володимир Варгалюк. Фронтовик із великим армійським досвідом. Сказав:
—Я проїздом у Києві. Зі мною мій обіцяний малюнок для вашої нової книги. Хочу вам передати, так би сказати, — на ходу, бо дорога лежить далека до фронту.
Я знав, що племінник дружини вже вдруге з початку повномасштабної війни з московією отримав короткострокову відпустку, знаходиться дома, в Мукачеві. І, відклавши всі справи, дочитав мою крайню в цьому році книгу, на чотири години засів за мольберт, переклав на мову художнього малюнка один з епізодів моєї нової повісті. Щоб ним підбадьорити мого читача, коли вийде твір у світ.
Фронтовики під моїм будинком. Крайній праворуч чотний, старший лейтенант Володимир Варгалюк.
За півтора десятка хвилин ми уже обіймалися з паном Володимиром під нашим будинком. Давно не бачилися. Він вижив за цей час у стількох бойових хрещеннях. Щодоби несе відважну екстренну вахту зі своєю чотою. На диво Володя виглядає нині посвіжілим, худорлявим, піджарим, як заявив, має тепер лише 85 кілограмів живої ваги після своїх близько ста в минулу довоєнну пору. Тільки сива борода вказувала на півсталітній життєвий досвід і чималий фронтовий гарт та чин. Приїхав він величезним сталевим конем, котрий немовби по столичному асфальту ходить лісовими хащами і розкислими після снігів полями. Хоча нинішня ніч показала, що на сто кілометрів шляху асфальтової траси витрачає лише 4 літри газу. Дивина та й годі. В цьому своєрідному броньовику із ним знаходиться ще троє його побратимів, котрі, як і він, повертаються на бойові позиції. Хлопці набралися сил та енергії їдуть із ще більшим завзяттям бити ворога.
Як же ж раділа моя Ольга Іванівна, що вчора увечері їй начебто хтось підказав зварити велику каструлю її завжди смачного гречаного супу. І світло, слава Богу, вранці ще не виключали. Вмить поставила посудину на електроплиту, налила в миски гарячого наїдку. У хлопців аж за вухами лящить. Суп зі сметанкою — смакота…
Я тим часом вивчаю малюнок пана Варгалюка і думаю. Гонить проклята московія на свої по-варварськи захоплені позиції тюремників, убивць, наркоманів. Усяку п'янь несусвітню. А в нас свою неньку Україну захищають такі чудесні хлопці, інтелектуали, як чотний Володя Варгалюк. Людина з вищою освітою, золотий майстер-комп’ютерник, художник від Бога, дизайнер. Що не вийде з-під мого пера художнього плану, я неодмінно першим даю на прочитання Володимиру Володимировичу. Він тонкий поціновувач слова, думки, художнього змісту. Вміє оцінити, висловитись про твір. Я надзвичайно дорожу його думкою, обов’язково прислуховуюсь до його нарікань, якщо трапляються, і зауважень. Володя сучасна, модерна людина, без фальші. Чесний і непідкупний...
Хлопці після сніданку йдуть на вулицю курити, ми ще із взводним говоримо про мій твір, обговорюємо до якого сюжетного полотна краще подати ним зображену картину.
Внизу хлопці стають біля авто, сфотографуватися на пам’ять. Один, щоправда, вояк бігом побіг лягати спати, бо ж їхали всю ніч, а тепер, після гарячого сніданку тягне на бокову. І вже, мабуть, похрапує. Тим часом пан офіцер показує мені, де на машині якось ’’розписалася’’ ворожа міна. Мічене, сказати б, авто… Точніше б висловитись -- обстріляне, як і вояки...
Бережи Вас, Боже! Щасливої дороги, друзі! Повертайтеся з Перемогою!
