З тих пір, як не стало на білому світі моє мами, а трапилося це 1 травня 2004 року, мав би я вже шістнадцять літ бути сиротою. Але маю дві перевірені надії та опори в житті – Ольгу Іванівну, славну свою дружину і доньку Танюшу, котрі для мене рідніші за все на світі, і не знаю я цього смутку. Не дають підступатися вони до мене журі й розраді. Син Тарас якось ніби не в рахунок: у нього четверо своїх дітей, треба, слава Богу дати всім раду, і він із цим успішно справляється. Старші його діти, мої онуки,, уже випускники університету імені Т.Г Шевченка, шановані люди в американських фірмах, які працюють в Україні, молодша поросль у школі. Як надійні пилососи, тільки й грамоти додому зносять. Ось так і живемо…
А передзимне 19 листопада просто унікальний для нас день. Попередній вечір, ніч, ранок цього числа 1991-го я пам’ятаю, як вивчений на пам'ять у п’ять років «Заповіт» Кобзаря.
Для мене була дуже складна та осінь першого року нашої Незалежності: 25 вересня журналісти обрали головним редактором «Правди України». На обліку 128 працівників, на рахунку – жодної копійки, жодного кілограма газетного паперу, борги з оплати поліграфії, борги за оренду приміщень, газету треба поставляти майже 300 000 передплатників. А з чого? Від газети відвернулися всі, і не дивно, позаяк понад шістдесят літ було це колишнє компартійне видання. В редакції фактично жодного, окрім мене, україномовного працівника. Всі питання фінансування, життєдіяльності довелося вирішувати самому мені.
До того ж, перед тим я розлучився з першою дружиною. Просто вийшов з хати, і більше не повернувся. Одружився з Ольгою Іванівною. Вона тоді мешкала у Житомирі. Я кожного ранку виїжджав з обласного центру – 135 км від Києва і ввечері повертався до дружини. Була у мене чорна «вісімка» ВАЗ, я за шістнадцять карбованців наливав повен бак бензину, якого було розжитися ціла проблема, цього вистачало рівно на дві доби. Аби двічі з’їздити до Києва і назад.
18 листопада 1991 року у мене було декілька вечірніх зустрічей з впливовими людьми. Я на них явно затримався. Близько одинадцятої ночі повернувся до гуртожитку видавництва «Преса України», у провулку Машинобудівників, де мав одну майже мікроскопічну кімнатку для тимчасового розміщення. Туди, до речі, не ввійшло навіть звичайне ліжко, тому поставили, здається, дитяче. За весь цей час я там не ночував ще жодного разу. А тут було явно вже пізно їхати до Житомира, щоб о сьомій ранку повертатися назад.
Одначе у дверях того примітивного помешкання на мене очікувала записка. З іншого боку будинку був вхід до гуртожитку поліграфістів, і, либонь, саме звідтіля принесли мені повідомлення. У тій кривулястій маляві було написано так: «Вам телефонувала Олена Анатоліївна М’яловицька і просила передати: Ольгу Іванівну швидка ввечері забрала до пологового будинку, радила терміново виїхати до неї…»
Олена Анатоліївна – дружина мого шкільного друга, нині доктор медичних наук, професор, відомий в Україні фахівець з психоневрології.
Ольга Іванівна Горобець
Я щодуху з п’ятого поверху помчав до авто, стрибнув за кермо і щодуху понісся до Житомира. Та не довго. Коли вискочив за п'ятдесят перший кілометр міжнародної траси на Чоп, у двигуні щось загарчало. І тут я з дивом відчув, що газу добавляю, вже й педаль притискаю до підлоги, двигун реве на рознос, а машина швидкість збавляє і збавляє. Докотилася до ліска за колишнім міліцейським КПП і зовсім зупинилася. Зрозумів: обірвалося шасі. Немає зчеплення двигуна з ходовою частиною, скільки не газуй – авто стоятиме на місці…
Місяць викотився на небо, ніч ясна і зоряна, аж начебто прозора. Дійсно, хоч голки збирай. Тільки тут не до пісні. Справа ліс, зліва – ліс. Метрів за двісті попереду, чи то стоїть, чи лише показалося - начебто вантажний автомобіль. І ніде нікого. Попутніх авто зовсім не видно. І назустріч ніхто не їде. Лихі ж дев’яності уже почалися. Тільки й чути про грабежі та вбивства на ґрунті заволодіння майном. Міліція нікуди й не показується. Ніхто тобі серед ночі, та іще й на узліссі нізащо не зупиниться. На дорогах бандитизм і розбої. І радіо в моїй «вісімці» - пік, пік. Диктор якраз проголошує: «У Києві – нуль годин…»
Робити ж нічого. Зв’язку ніякого. Морозець підтискає. Пішов я уперед до того місця, де видавалося мені звіддалік за велику вантажівку. Дивно, але справді стоїть грузовик: двигун його тихенько працює. Всі підфарники вимкненні, двері замкнені. Постукав – тиша. Ще кілька разів повторив це саме – ніхто не озивається. Можливо, водій заснув, відпочиває. Вирішив ближче не підходити, а то ще подумають, що бандит – лупнуть молотком по голові через вікно…
Зблиснуло авто. Махав, махав, щоб зупинилося – пролетіло, як на перегонах «Формули – 1». За пів години ще один легковик просвистів. Та ж сама історія.
Уже почав було дрімати, аж у дзеркало заднього виду знову зблиснуло світло. Я вискочив, завчасно став розмахувати руками й шапкою. Вантажівка. Знаєте, довга така – «Колхіда». Проскочила мене, і, на диво, почала гальмувати. Зупинилася трохи не доїжджаючи до вантажівки. Я щодуху побіг слідом, а як наблизився, дивлюся, геть завантажена вона металом. Довжелезним пруттям, що аж прогнулося майже до землі нижньою частиною. Верхні шворні стирчать на рівні мого авто. «Мати рідна, - подумалось, - та що ж мені він, цей добрий чоловік допоможе? Як же ж тут можна взяти на буксир легковика. Не зглянешся, як через неуважність того, кого буксирують, можна так влетіти… Всі металеві штирі опиняться в салоні ВАЗа…»
З кабіни «Колхіди» вистрибнув, здається, молодий чубатий чоловік. Вислухав коротку оповідь про мою біду. Глянув на годинника, зиркнув на місяця. Тільки й сказав: «У мене дружина тиждень тому також народила дочку...» Мабуть, ці слова швидше за все стосувалися його самого, щоб переконати себе, що мене йому не можна покидати на призволяще, адже до ранку ще ген-ген скільки часу. Наступної ж миті сказав: «Ану, дивіться, сигналізуйте мені, я буду здавати назад. І готуйте троса…»
Трос у мене був рваний і уже зв’язаний. Себто, став ще коротшим, ніж належало б йому бути за правилами дорожного руху. Коли мою «вісімку» взяли на буксир, від кінця металевих штирів до капота легковика відстань була не більше метра. Водій похитав головою і сказав: «Це дуже небезпечно. Вам потрібно весь час ногу тримати на гальмах. У разі чого, щосили тисніть педаль. Я буду їхати не швидко і вестиму машину без ривків. Але все залежить від вас… Від вашої реакції. Ні на секунду не можна розслаблятися… »
Я ніколи в житті не затратив стільки зусиль на увагу, пильність, настороженість, як тієї пам’ятної ночі. Уже за хвилин десять дуже пошкодував, що причепився буксиром до вантажівки, перетворився, відтак, начебто на мишу під металевим прицілом, котру ось-ось можуть прохромити наскрізь. Мені хотілося сигналити, кричати, вимагати, щоб мій рятівник бодай на кілька хвилин зупинив своє авто, дав перепочити. Або просто покинув мене, бо ще трішки і я лусну з напруги. Та хіба ж він почує?!
З-під коліс «Колхіди» на мене летіла неймовірна кур'ява. Двірники мого легковика явно не справлялися з очищенням лобового шкла. Вода в бачку омивача закінчилася і все попереду я бачив тільки крізь продерті у бруді щітками щілини. Я двома руками вхопився за кермо і був весь у нелюдському напруженні. Піт заливав мені очі. Я не міг їх протерти. Лише зосереджено дивився в загрозливо смертельну щітку гострого пруття, що маячило, раз-у-раз, то насуваючись на мене, то віддаляючись. Якщо я не вловлю мить, коли водій металовозу загальмує, всі гострі шворні опиняться в салоні… Можливо, і в мені…
То була для мене по-справжньому пекельна ніч. Я не міг повірити у своє високе щастя, коли ми нарешті поїхали по центру Житомира, грузовиком з моїм авто на шнурку. Автоінспецію тоді вночі годі було зустріти.
Як домовились, водій «Колхіди» дотягнув мене до міського собору. Він бадьоро вискочив, і поки я віддихувався, витирав піт з очей, потилиці, шиї, він поліз під метал позаду вантажівки, десь там унизу від’єднав мого троса. Я достав з кишень усі гроші, які мав, простягнув йому. Він рішуче відсторонив мою руку.
- А ось цього зовсім не треба, - заявив рішуче. - Нехай легкими будуть роди. Гроші бережіть для вашої дитини…
Я, звичайно, повний дурень, оскільки навіть не запитав хоч би, як його звати-величати, прізвище мого рятівника. Але шлях його пролягав, начебто, до Рівного. Є, справді є, великі люди серед простих громадян! І на цьому тримається білий світ!
Тепер спробуй знайти ту «Колхіду» з кінця осені 1991-го року.
У половині четвертої ночі я з міського автомата набрав номер житомирської квартири. Трубку взяв мій син Тарас. Якраз у кінці того літа він зненацька приїхав до мене в Житомир, сказав: «Можна я буду жити з вами…» Тарас тоді саме лише закінчив школу. А 1 вересня пішов навчатися на стоматолога у Житомирському медичному училищі. Прибуксирувавши мене під будинок, він весело розповідав, як увечері за його викликом прибула швидка медична допомога, і, напевне, щоб заспокоїти і себе, і сина, Ольга Іванівна при всіх голосно співала пісні. Я від неї такого не чув ніколи… От нині замовлю, щоб заспівала...
Тільки приклав голову до подушки, як провалився у сон. Хоча вирішив не спати, щоб годині о сьомій телефонувати до пологового будинку. Тарас розбудив мене рівно о пів на восьму ранку. Я тут же кинувся до телефону, і мені, мовбито чекали на мій дзвоник, повідомили:
- Щиро вітаємо батька! У вас народилася дочка! Щойно, о сьомій п'ятнадцять!
- Як дочка? - мимрвроі вирвалося у мене. - Я ж хотів сина…
Еге ж. Богу видніше…
Тепер, коли ми, буває, усі разом, поспіль із зятем Тарасом, їдемо в авто по за 51-ий кілометр траси Київ – Чоп, Танюша обов'язково перед тим місцем у ліску, де я кукав серед ночі далекого 19.11.1991-го, скаже:
- Тату! А ну-мо, розкажи, як ти їхав до мене на уродини.
Цього просто не забути…
Я щиро вітаю своїх чарівних пань – Ольгу Іванівну і Тетяну Олександрівну з славним нашим святом. Святом Дочки!
