З вересневої хмурості до осіннього золота

Учора в Києві скромно похоронили стареньку бабусю, вона ледь-ледь не дожила, під наглядом родичів та працівників соціальних служб столиці, до ста літ. Віковий ювілей припадав на майбутнє 26 січня 2021 року. Через знайомих я домовлявся про зустріч із нею: шкодую, що не встиг порозмовляти. Колишня чорноока по життю красуня Тамара Іванівна, багато на віку побачила, спізнала. Була свого часу співробітником газети «Колгоспне село» (КС), що стала попередницею «Сільських вістей», у яких трудився я вже в вісімдесяті роки минулого століття.

Із вельми популярним у народі «Колгоспним селом» сталася в роки роботи у редакції небіжчиці, буквально на весь світ оглушлива подія, котра вже давно, зрозуміло, забулася всіма. А скоїлося таке. У часи СРСР найбільш модним і обов’язковим щоденним лозунгом усіх передач радіо, випусків газет було: «Наздоженемо і переженемо Сполучені Штати Америки по виробництву яєць на душу населення!» По врожайності зернових, технічних культур, по виплавці сталі, по паруванню телиць і свиноматок…

Комуністичний режим Микити Хрущова намагався дати фору «загниваючому» Заходу по-справжньому…

І ось одного разу головний редактор КС дає завдання «зубастому», «забійному» кореспонденту з гострим пером фейлетоніста: а ти, мовляв, друже, конкретно поцікався в окремо взятому колгоспі, окремо взятому селі, як працюють над здійсненням такої потужної всенародної програми. Не очі замилюють вічними приписками, а скільки реально і якої саме продукції видають, так би сказати, «на-гора».

І ось незабаром у газеті з’являється величезна стаття, яка займає половину першої полоси і всю другу. Під таким ось іскристим і вельми привабливим заголовком: «Як у такому-то колгоспі наздоганяли і переганяли Сполучені Штати Америки». З його глузливо-знущального тону, думаю, уже можна було передбачити, зрозуміти про йшлося у тій публікації. Бо ж слова ці повсякчас на слуху. На вечір того ж дня декілька номерів видання з цією статтею вже були у зарубіжних редакціях Бі-Бі-Сі, європейського відділення «Голосу Америки». Цими сторінками західні журналісти зумисне підвищено шелестіли перед мікрофонами і читали безпосередньо зі статті «Колгоспного села» картину того, в якому стані знаходиться розбита, не ремонтована перед самими жнивами техніка, як реве недоєна громадська худоба, бо фуражири і доярки геть лежать п’яні: третій день на фермах святкують день народження головного зоотехніка. Голова колгоспу, тим часом, вкравши з села передову ланкову «вискочив» із нею на кілька діб покупатися у Чорному морі…

Одне слово: в господарстві сповна панує активна і ділова атмосфера, спрямована на те, аби дати справдешній економічний бій США!!! Нічого тут ні додати, ні відняти…

Зарубіжні «ворожі» голоси, тим часом, юродиве знущаються: це ж усе все, мовляв, зверніть увагу, не ми вам сповіщаємо з своїх голосів, а чорним по білому пише така солідна, наймасовіша газета ЦК КПУ «Колгоспне село». А їм, як ми розуміємо, видніше, що у них на місці відбувається під проводом КПРС…

Уявляєте, що тут відбулося. Подібно до корка з пляшки шампанського вилетів зі свого поста головний редактор газети. Знаєте, хто ним був? Дмитро Михайлович Прилюк. Згодом він стане геніальним завідувачем кафедри і деканом факультету журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. Мабуть, треба сказати щире спасибі його долі й талану за те, що саме все так склалося, що прийшов він у вищу школу і так багато зробив потім для підняття престижу професії журналіста.

Але давно уже немає в живих пана професора і практично уже не має нікого, хто трудився за тих обставин у редакції. Ось я якраз і хотів вивідати у Тамари Іванівни, по праву журналіста правонаступника по газеті, хто ж був тим журналістом, який їздив у те знамените відрядження, у який колгосп, яке село нашої великої України. Як бачимо, не судилося дізнатися в цьому місці, буду шукати інші джерела збору інформації.

А привід для розмови з довгожителькою був у мене іще один, окрім вище викладеного. І теж не менш важливий. Адже, хто така насправді небіжчиця Тамара Іванівна? Прізвище її – Луценко. Ви б, мабуть, і не здогадалися, якби я ось тут не пояснив. Вона - вірна дружина великого українського поета-пісняра Дмитра Омеляновича Луценка. Автора слів гімну міста-героя Києва, який починається словами «Грає море зелене…»

Знав я, що незабаром, 2021 року, 15 жовтня, великому романтику, блакитноокому легеню-пісняру виповнюється сто років. Було відомо мені й те, що десь у Києві жива ще й його дружина. А вона, виявилося врешті-решт, ще й на десять місяців старша за чоловіка.

Розповідали мені, що вони познайомилися одразу по Другій світовій війні, восени 1945 року. Що полтавчанин-поет щойно демобілізувався, вийшов із госпіталю і приїхав, часто заїкаючись після важкої контузії. Того дня з товаришем зайшов до редакції газети «Колгоспне село». А там якраз зібралися молоді працівники пообідати гуртом. Гукнули до столу молодих поетів. А серед працівниць редакції виявилася і чорноока вродливиця Тамара. Ось його очі знайшли її і більше ніколи їх не покидали.

І тижня не поминуло, як він її буквально силою затягнув до загсу. На кожному розі читав свої неперевершені вірші про любов і пристрасть. А ось влаштувати весілля не було за що. Тому якось уранці Дмитро потайки відніс на ринок і продав свої штани-галіфе, якими перед тим ще й козиряв.

У мене було багато питань до Тамари Іванівни, окрім суто редакційних і про те, для прикладу, як же ж це жили вони так із Дмитром Омеляновичем, що він усі найкращі свої пісні завжди писав фактично для неї, коханої, котру завжди любив так, як в юності. Вслухайтесь, бодай, у пісню «Осіннє золото», думаю, зрозумієте…

На жаль, зустрітися нам не судилося. Земля вам пухом, натхненнице Великого Поета…

***