На літню долину туман упав

Ви це частково уже знаєте із моїх попередніх публікацій, любі пані й панове: у понеділок, 15 липня 2019-го їздив я на Вінниччину, щоб завершити голосисту публічну акцію «Володіївецьке весілля». Довго вагався: чим же добиратися в свої рідні краї? Електричкою до Вінниці, а там уже з батьком подільських письменників Вадимом Вітковським та тамтешніми обласними журналістами спеціальним рейсом мікроавтобусу до місця оказії у Барському районі, чи все-таки вирушати власним авто? Ним начебто значно зручніше і швидше, а головне, ні до кого не буду прив’язаним. Бо ще ж треба буде повертатися назад, а це та сама неблизька дорога. Тільки, якщо комфортабельною іномаркою, то, де ж узяти стільки грошей на пальне? Прудконогий кінь швидко сотає кошти з кишень, які у мене мають виключно один ріг достатку – державну пенсію. Хіба він зможе прохарчувати мого баского коня, при старті на такі дальні відстані?!

І тут, наче відчуваючи мої душевні сум’яття, телефонує мій давній приятель і друг, народний депутат України п’ятого скликання Василь Богачук, адвокат із Тернополя. Розповів я йому про поїздку, про обставини «Володіївецького весілля». Йому наша акція надзвичайно сподобалася. Він тут же заявив: «обов’язково і я приїду! Дуже хочу побачити все те народне дійство. Якщо дозволять хазяї, то почитаю свіжі вірші, покажу свою нову останню пісню…»

До слова уточню: Василь Степанович відомий у Тернопільському Поділлі поет-пісняр. Співанки у нього виходять душевні, полум’яні, сердечні. Такі, що дуже подобаються сільським людям. Я, звичайно ж, зрадів цьому візиту і навіть тиснув у пресі повідомлення, що на оказію 119-ліття вінчання в старовинній церкві села Володіївці Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького прибуде поет-пісняр Василь Богачук. А тут за добу до виїзду до Барського району телефонує відомий тернополянин, повідомляє, що на понеділок, 15-го, у нього якраз склалися невідкладні справи, шкодує дуже, одначе поїхати на Вінниччину ніяк не може. А щоб підтримати мене у дорозі, переказує невеличку суму коштів на бензин.

Дорогий, Василю Степановичу! Гроші, це, звісно, не ти – мудрий і дотепний. За тобою в усьому, як за кам’яною стіною, але все ж таки з ними значно надійніше в дорозі, ніж без них. Тому щиро дякую за підтримку!

І ось я вже споглядаю рідну Вінниччину крізь лобове шкло. Намагаюся їхати неспішно, особливо по той бік Вінниці, у бік мого рідного Наддністров’я. Сорок років тому, саме в цих краях я ніс службу власного кореспондента обласної газети «Вінницька правда». Моєю вотчиною були якраз ті райони та краї, куди прямую тепер. Я працював власним кореспондентом по Жмеринській групі районів. А до її складу входили ще й Барський, Шаргородський та Тиврівський райони. Отож, я без малого два роки товкся по цих колгоспах та радгоспах, бо такою була тоді журналістика – писати здебільшого про виробництво молока, хліба та сала. А цю справу вершили люди, які мешкали в цій подільській глибинці. Міг, звичайно, тоді, сорок років тому, у справах потрапити я й у Володіївці, куди пролягла моя дорога нині. Але чомусь не пригадую подібного…

Відправляючись тепер у дорогу на Поділля, я заглянув до Інтернету і почаклувавши над картою Вінниччини, задав завдання прокласти мені майбутній маршрут. Секунда-дві, і переді мною виринули лінії майбутньої поїздки від обласного центру до потрібного села. Покажчих інформував, що мені доведеться подолати відстань у 86,1 км, в основному автомагістраллю М21. Я знав, що це в основному дорога так званою, «сталінською трасою». Її начебто ще перед Другою світовою війну накреслив особисто своєю рукою варвар і психопат Сталін. Це була стратегічна військова траса, котра пролягала практично по за населеними пунктами. Україною - від Дністра, Могилева-Подільського аж до Любара, що на Житомирщині. Якраз у сімдесяті роки минулого століття, коли мене з газети направили на навчання до ВПШ при ЦК КПУ, тут і розгорнулося масштабне дорожнє будівництво з відновлення цієї, загалом вельми потрібної і регіону, і міждержавному співтовариству, транснаціональної магістралі.

Звичайно, що з Вінниці я неодноразово їздив непоганою трасою безпосередньо до Бару. Але й знав, що потрібні мені Володіївці містяться десь поближче до сталінської траси, а не райцентру Бар, десь аж під Хмельницькими Деражнею та Віньківцями. Підозрював, що, можливо, й справді краще буде, якщо поїхати в кінцеву точку через давній повітовий центр на річці Рів, одначе, вирішив так: доїду до Вінниці, а тоді зателефоную панові Вітковському: він з бригадою журналістів виїхав із Вінниці ще вранці. Отож, передній наш арєргард повідомить мене, якою дорогою ближче добиратися, кращим шляхом – могилів-подільською трасою чи начебто кругом - через Бар?

Проте з Вінниці всі мої телефонні дзвінки наштовхувались на повідомлення оператора: «ваш абонент - поза зоною зв’язку!» Хоч бери та й плач.

Забігаючи наперед, можу сказати, що лише за кілька годин на місці переконався: зона села Володіївці практично немає покриття сигналом «Київстару». Тут для сповіщення новини треба, як кажуть, бити в рейку.

Траса М21, звичайно, не кінець світу, але просто геть відлюдна, сказати б, зовсім не обжита, по-солдафонськи пісна, порожня і скучна. На відстані від Вінниці, впродовж шістдесяти-сімдесяти кілометрів маршруту – жодної облаштованої бодай єдиної транспортної зупинки, кафе чи зупиночного пункту, жодного технічно пункту. Можливо, не повірите, але це справді так – без єдиної автозаправки.

Пряма, як стріла дорога, обабіч густі і страшенно височенні дерева. Таке враження, мовбито, без кінця і краю рухаєшся тайгою. Якщо є кілька поворотів з дороги в сусідні села, то це різкий поворот з траси, і маленький покажчик на обочині, оце й усе. На них написано, до прикладу: «Кацмазів», «Носківці». Ні відстані не вказано до населеного пункту, нічого іншого. Якась суцільна пустка.

У декількох місцях цією трасою стелять добротне покриття. Але в основному дорога відновлення способом ямкового ремонту, банального дядьківського затоптування дир, і тому авто шляхом не пливеш, а буквально стрибаєш з горбка на горбок. Жахливо їхати, пані й панове. Їй-право, ніскільки не перебільшую…

Куди не оглянися - отруйники чорнозему соняхи, соняхи, соняхи. Що нам з їхньої краси, коли за цим слідує спустошення нашої землі-годувальниці, пані й панове... Не будьмо байдужими до цього...

Подекуди з-за дерев вигулькують на дальніх крутосхилах, бо вже починається зона яристої Наддністрящини, дальні і ближні поля. Нібито й гарно все нині виглядає під голубим небом, але душа, друзі, болить: усі без винятку поля, як під бубон, – густо засіяні соняшниками, котрі у зеніті літа буйно зацвіли. Можна, звичайно, любуватися цими краєвидами. Але це все одно, що радуватися пилянню гілки на якій всі ми з вами сидимо. Соняшник страшенними темпами висмоктує з ґрунту всі корисні копалини, перетворює родючий шар землі на безелементну мертву масу, казати б, перетворює її у шлак. Тільки бездумний варвар може поводитись так зі своєю родючою землею-матір’ю. Особливо, перетворивши цю олійну культуру в монокультуру. Тобто сіючи соняшники по соняшниках.

Якщо подібне варварство замість зваженого культурного землеробства раніше здебільшого спостерігалося в степовій зоні України, то тепер це зачепило тим же все спопеляючим бандитизмом і зону Лісостепу. Дуже прикро, що бездумне заробітчанство виснажує й благодатну Вінниччину. Адже, ніде правди діти, цей регіон є справжньою перлиною України, тут найкращі ґрунтово-кліматичні умови для одержання практично всіх сільськогосподарських культур. Тепер ділки від бізнесу, майстри заробляння швидких грошей підім’яли під себе, либонь, і цей ласий шмат нашого національного багатства.

Якщо їх, подібних "хазяїв", не зупинити, не змусити бути справжніми господарями землі, раціонально вести культуру землеробсива з науково-обґрунтованою системою сівозмін, будемо з часом мати під ногами не родючу матір - землицю, а порожню золу.

І ось доїжджаю до першої на цій трасі АЗС (кілометрів за 65 від Вінниці!), через дорогу від неї з магістралі є правий поворот. Покажчик вказує – «Бар, Копайгород».

Здогадуюсь, що мені потрібно повертати саме туди, позаяк попереду, на цій же стороні дороги стоїть дрібненький ще один вказівник: «Мурованокуриловецький район». Ось якраз туди мені точно не треба…

Пригадую, що у книзі спогадів «На грані двох епох» Марії Лівицької, дружини Президента УНР в екзилі, виданій у Нью-Йорку 1972 року, читав: Володіївці, у котрих мешкала її старша сестра Неоніла з батюшкою Іваном Крижанівським, розташовувалися неподалік Копайгорода. А від станції Копай їхня церква і дім священнослужителя, де зупинилися й вони з нареченим Андрієм, містилися всього за три кілометри від залізниці.

Обнадіяний радісною перспективою нарешті закінчити цей тривалий маршрут пошуків місця причалу моїх літературних героїв, я мерщій рушаю вперед. Відтак, проїжджаємо село Українське. Вкотилися в Копайгород. Це колишній райцентр. Але як же ж тут усе розбито, потрощено. І часом, і людською недбалістю. Начебто над селом колись давно пронісся спустошливий смерч, і ніхто відтоді (напевне, від вересня 1959 року, відколи звідси забрали райцентр!) не прикладає рук до того, щоб бодай трішки відновити господарський лад. Вся інфраструктура села перетворилася в хрущоби. Напевне, в значно гірші, ніж їх бачили 119 років тому Марійка Ткаченко-Лівицька перед своїм заміжжям, матушка Неоніла з Володіївці, котрі приїздили сюди по оселедці, сіль, синьку і інший крам перед знаменитим весіллям сестри.

За Копайгородом на обочині дороги стоїть зелений ВАЗ-2199, довкруги нього метушаться якісь молоденькі дівчата, жодного кавалера поблизу не видно, силоміць одна одною буквально забивають салон авто. Запитую, куди ж нам прямувати, щоб потрапити у Володіївці. Одна з юних баришень враз вигукує:

«Ніка! Ніка! Чуєш, вони теж їдуть на весілля до Володіївців…»

Нахилившись у вікно водія, переговоривши з ним, передає кругловида подолянка від таємничої Ніки, котрої не видно за затемненим склом, вказівки мені:

-Їдьте, дядьку, за нами… Але тільки до того часу, поки ми там далі не звернемо різко вліво. Бо ми поїдемо у Володіївці через поле, там лише чотири кілометри до церкви, до весілля, але вашою машиною ви точно там не проїдете. Наша пройде, а ваша ні. Тому їдьте на Шипинки, звідти на Мар’янівку… Одне слово, шосейкою… по кругу…

«О, Шипинки!», - думаю про себе. Тут я колись бував неодноразово. Оскільки там чудово працював знаменитий плодорадгосп системи Укрсадвинпрому. Усі головні герої Барського району, орденоносці трудилися саме там. Тут вирощували одні з кращих на Вінниччині, та й в Україні також, врожаї садовини. Вся Київська столична знать куштувала восени яблука і груші саме звідси. Це було вельми престижно мати звідси урожай фруктів. Тут мешкали по тій порі багаті матеріально, але навдивовижу скупі, скнаристі люди. Я, приміром, буваючи тут ніколи не скуштував жодного їхнього плоду, не з’їв ні тарілки борщу. Ніхто ніколи з керівників господарства не запросив власкора обласної газети до робочої їдальні. Тут частували лише захмарно високих гостей і поклонялися лише їм.

На долині туман упав...

Тим часом потаємна Ніка за затемненим вікном, як припекла газу своїй московітській «дев’яносто дев’ятій», вона з вереском шин рвонула по геть розбитій, горбатій з вибоїнами дорозі. Як кажуть, за тим дівочим десантом пролягли лише "дим і нитка". За хвилину-другу вони геть пропали з виднокраю. Яке там «їдьте, дядьку, за нами», тут варто було говорити: «летіть нам услід!» Вся сошейка у розбитих бакаях, величезних калюжах.

Більше ми їх і не бачили, загадкових дівчат з окраїни Копайгорода. Ось і знамениті Шипинки. Дорога якось обгинає село по дотичній. Але й тут також така розбита кам’яниста шосейка, що просто хоч повертайся назад. По один бік шляху село, по інший - поле, чагарники. І ніде жодної людини, Треба було б справитися, чи хоч би правильно їдемо гусячим кроком. А вже з гаком повернуло на п’яту годину. Ми уже явно запізнилися, і куди тут їхати далі.

Коли тут обігнала нас «Нива», знову ж таки повна жіноцтва. За кермом весела білявка, поруч теж самі дівчата. В авто без єдиного чоловіка. Якесь справжнє дівоцьке гетто цей барський Копайгород! Сюди хоч розміщуй батальйон бравих військових.

Жваві жіночки весело махають нам руками, обганяючи авто, але за метрів пів сотні, зупиняються. Їм, мабуть, треба робити крутий лівий поворот, в’їжджати в геть залиту водою колію. Ця болотна траншея, а не дорога, тягнеться ген-ген, скільки видно.

Здогадуюсь: он він цей лівий поворот, про який нас попереджав десант пані Ніки, застерігаючи, щоб ми його не робили ні в якому разі. Бо там весь шлях залито густою болотною рідотою.

Запитую у нових попутниць: як потрапити у Володіївці?

Одна й каже з пасажирок позашляховика: «А ви їдьте за нами, бо ми теж прямуємо на весілля…»

-Ні, ні, і не подумайте сюди повертати, - просто таки закричала інша баришня, десь у салоні «Ниви». - Ось там, за пів кілометра, ви геть потонете в цьому болоті. Ще й дощ не припиняється…

-Як же ж все-таки потрапити на весілля? – уже з якимсь розпачем у голосі видавлюю з себе.

-А ви їдьте і їдьте цією шосейкою, кілометрів за п’ять-шість буде Мар’янівна, а далі запитаєте…

Якби я знав, любі друзі, що попереду в нас ще буде вісімнадцять кілометрів (!) вщент розбитої дороги, сяк-так застеленої диким камінням ще, мабуть, до Другої світової війни, я б точно розвернувся б і поїхав назад, не зважаючи навіть на те, що пройдено 97-98 відсотків наміченого шляху.

Це був відтинок маршруту високого віртуозного водіння поміж камінцями й вибоїнами, які ніхто й ніколи не рівняв, не упоряджував під дорогу. Це випала мені не їзда, а пекуча мука. Як же ж мені неймовірно шкода було автомобіля. За що йому випало таке лихе випробування, справжня юдоль?!

Але й найгірший шлях має свій кінець. І ось уже зустрічає мене розсерджений Вадим Вітковський:

-Де це ви пропали? Ми ж весілля не розпочинаємо без вас…

Другий посаджений сват, колишній голова райради, теперішній депутат обласної ради Володимр Крисюк пояснює Вадиму:

-Вони вдарилися на ту дорогу, якою майже ніхто не їздить, практично в об’їзд ближніх сіл, бо прямий шлях тут зараз заболочений. Через поле, як їздять всі – не проб’єшся легковиком. Тому назад треба їхати лише через Бар…

-А дорога туди яка? – спромагаюся на одне лише запитання.

-Там просто дуже хороша. Суцільний асфальт, без ритвин, вибоїн. Ми всі ж сюди цим путівцем їхали…

ДОРОГА ДОДОМУ ЗАВЖДИ КОРОТША

І ось ми уже повертаємось з Володіївців. П’ять кілометрів проїхали до Мар’янівки вистрибуючи на геть розбитій дорозі, начебто, підправленій жерствою, а далі ліворуч і на трасу. Справді й не віриться, що тут може бути такий гарний путівець. Шини під авто лише вдоволено шиплять і шамотять. Уже сутеніє. На полях не видно нескінченних соняхів. На поляї є зміна культур, значить господарюють хазяї.

Проскакуємо одне село, друге. Незабаром в’їжджаємо у Бар. Над містом височіють кілька культових споруд.

-Он той величний у самому центрі, мабуть, костел, - висловлює своє припущення моя дружина Ольга Іванівна, яка не схотіла мене одного відпускати в далеку дорогу…

-Саме так, - кажу. – У мене із ним була колись пов’язана непроста історія…

Коли сорок літ тому, я молодий, у двадцять сім років, власкор обласної газети появився в цих краях, мене запримітив тутешній другий секретар райкому партії, назву його просто – товариш А. «Загляніть до мене, є одна делікатна справа," - сказав при зустрічі на одній з партнарад.

Заходжу. І відбувається поміж нами така розмова:

-Я хочу вам розповісти таку історію. Є тут у нас настоятель собору святої Анни, ксьондз Броніслав. Молодий і дуже активний пастор. Він нам дуже шкодить тут. Який би ми масовий захід не проводили, пан Броник, або скаже щось таке зі свого амвону про цю подію, що всі його віряни, та й не тільки вони, але й все довколишнє населення підносить її на глум. Ми завжди йому програємо. Великий ворог він і радянської влади, і соціалістичної ідеології. Ось я хочу запропонувати написати тобі статтю про цього невблаганного ксьондза. Таку статтю, щоб він не міг і на люди показатись…

-Це ж яку таку? – дивуюся я.

-Цей «ойче», як вони всі його називають, за нашими даними, дуже любить гарних дівчат. Він уже трьом із них зробив дітей. Кожній вибудував хату, і не дає їм права вийти заміж… Тому й мовчать...

-У вас є документи, які доказують це? - запитую партійного функціонера.

-Документів таких немає, але люди про подібне говорять, і є відомості, котрі підтверджують це…

Я зрозумів, що говорити немає про що. Мудаку із парткабінету будь-що хочеться позбутися свого ідеологічного суперника, і він це вирішив учинити саме моїми руками.

-Ти тільки опублікуй подібну статтю, а ми тут широко і повсюдно підтримаємо. В кожну хату поляків статтю занесемо. Ми йому тоді таку обструкцію влаштуємо, він швидко звідси втече…

Я підвівся з-за столу. Мій візаві також. Подаючи руку на прощання, заявив:

-Ми дуже будемо чекати таку цінну публікацію…

Я, звичайно, й вусом не поворухнув у бік священника, мені було добре зрозуміло, що то був високопартійний, безбожний наклеп.

Проходить якийсь час. Ніс у ніс зустрічаємось з товаришем А на якійсь обласній нараді.

-О, щось усе немає й немає нам обіцяної статті. А святий отець уже домучує наших дівчат…

Я розвів руками, повернувся, щоб іти в своїх справах, але товариш другий секретар райкому враз каже:

-Може я зараз підійду до Орлика (це було прізвище нашого головного редактора), попрошу, щоб він дав тобі завдання таке написати.

Я розвернувся і відповів:

-У мене розумний редактор, думаю, що він ніколи не розпорядиться вчинити публічний наклеп на людину, якого б віросповідання, якої б націрнальності вона не була.

Товариша А незабаром висунили на керівну роботу в область. А про Бронека, так тоді всі називали молодого ксьондза серед людей були найкращі відгуки. Він був моїм ровесником, народився у сусідній з моїм Джурином Мурафі Шаргородського району. В Бару його давно вже немає. Він, здається, став доктором богослов’я, Рим його послав на роботу в інший кінець світу… Якщо я не помиляюся…

Скільки їдемо, я розповідаю подібні історії. Потрудився тут я власкором обласної газети до від’їзду на навчання у столицю до 1 вересня 1979-го, менше двох років, але було це життя, наповнене активним рухом. Постійною боротьбою за людську справедливість. Відстоював з усіх сил інтереси маленької людини-трудівника. Воював з бюрократами і прохіндеями, комуністичними фантастами.

Мій чарівний друг-мандрівник Арчі - французький бульдог..

Десь уже має починатися Жмеринський район. Ось його я замало не сходив пішки. Воював із справжнім самодуром першим секретарем райкому партії Д. Алєксєєвим. Той, увіть, собі, збирав голів колгоспів, директорів радгоспів, і казав так:

-Ну что тупиє сібірскіє валєнкі, обосцаниє хахли, я сейчас вас научу уважать советскую власть.

Говорив так, аж поки якось я не заліпив йому межи очі бувальщиною про подібні наради, що аж на розбірки приїздив сам Таратута та його опричники. А ще був при нозі Алєксєєва такий видзигористий другий секретар міському. Ось він якось поїхав у відрядження до Мінська, на так звані військові курси «Постріл». А тут його зненацька викликають до Москви з якимось там звітом. Він притьмом повертається до Жмеринки. Надвечір несподівано заходить до своєї квартири, а там його вірненька дружина з коханцем саме впали в затяжний секс екстаз. Ніяк не зрозуміють, що сталося, звідки Міша дома взявся. А хазяїн укопив голу свою кохану, підніс до відкритого балкона і викинув її із другого поверху. Вона якраз упала на стіл, де сусіди грали в доміно. Хвалена-перехваленна вчителька місцевої школи…

О, Боже, що за скандал вибухнув.

Тут я, зізнаюся, товариство, особисто нічим не дотичний до цієї історії. Просто вона згадалася, як тільки ступили ми на Жмеринську землю. Я тут і помітив перші нинішнього літа сиві тумани, що лягали на поля, наступаючи в бік поля і траси від холодної води озер. Ніколи не пам’ятаю, щоб на Петра, у саму теплу пору року, надвечірок окутували білі, кудлаті привиди, а це, що не кажіть перша і вірна ознаки наближення осені.

Отак і живеш, усьому дивуєшся. Змінюємось і ми, і білий світ, погода.

Я й зупинився, аби ближче подивитися на білі пасма туманів, що заклубочувалися від води. Дуже хотілося показати їх моєму восьмимісячному французькому бульдогу, який через те, що не було з ким його залишити дома, поїхав із нами у далеке відрядження…

Ви це частково уже знаєте із моїх попередніх публіувцій, любі пані й панове: у понеділок, 15 липня 2019-го їздив я на Вінниччину, щоб завершити голосисту публічну акцію «Володіївецьке весілля». Довго вагався: чим же добиратися в свої рідні краї? Електричкою до Вінниці, а там уже з батьком подільських письменників Вадимом Вітковським та тамтешніми обласними журналістами спеціальним рейсом мікроавтобусу до місця оказії у Барському районі, чи все-таки вирушати власним авто? Ним начебто значно зручніше і швидше, а головне, ні до кого не буду прив’язаним. Бо ще ж треба буде повертатися назад, а це та сама неблизька дорога. Тільки, якщо комфортабельною іномаркою, то, де ж узяти стільки грошей на пальне? Прудконогий кінь швидко сотає кошти з кишень, які у мене мають виключно один ріг достатку – державну пенсію. Хіба він зможе прохарчувати мого баского коня, при старті на такі дальні відстані?!

І тут, наче відчуваючи мої душевні сум’яття, телефонує мій давній приятель і друг, народний депутат України п’ятого скликання Василь Богачук, адвокат із Тернополя. Розповів я йому про поїздку, про обставини «Володіївецького весілля». Йому наша акція надзвичайно сподобалася. Він тут же заявив: «обов’язково і я приїду! Дуже хочу побачити все те народне дійство. Якщо дозволять хазяї, то почитаю свіжі вірші, покажу свою нову останню пісню…»

До слова уточню: Василь Степанович відомий у Тернопільському Поділлі поет-пісняр. Співанки у нього виходять душевні, полум’яні, сердечні. Такі, що дуже подобаються сільським людям. Я, звичайно ж, зрадів цьому візиту і навіть тиснув у пресі повідомлення, що на оказію 119-ліття вінчання в старовинній церкві села Володіївці Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького прибуде поет-пісняр Василь Богачук. А тут за добу до виїзду до Барського району телефонує відомий тернополянин, повідомляє, що на понеділок, 15-го, у нього якраз склалися невідкладні справи, шкодує дуже, одначе поїхати на Вінниччину ніяк не може. А щоб підтримати мене у дорозі, переказує невеличку суму коштів на бензин.

Дорогий, Василю Степановичу! Гроші, це, звісно, не ти – мудрий і дотепний. За тобою в усьому, як за кам’яною стіною, але все ж таки з ними значно надійніше в дорозі, ніж без них. Тому щиро дякую за підтримку!

І ось я вже споглядаю рідну Вінниччину крізь лобове шкло. Намагаюся їхати неспішно, особливо по той бік Вінниці, у бік мого рідного Наддністров’я. Сорок років тому, саме в цих краях я ніс службу власного кореспондента обласної газети «Вінницька правда». Моєю вотчиною були якраз ті райони та краї, куди прямую тепер. Я працював власним кореспондентом по Жмеринській групі районів. А до її складу входили ще й Барський, Шаргородський та Тиврівський райони. Отож, я без малого два роки товкся по цих колгоспах та радгоспах, бо такою була тоді журналістика – писати здебільшого про виробництво молока, хліба та сала. А цю справу вершили люди, які мешкали в цій подільській глибинці. Міг, звичайно, тоді, сорок років тому, у справах потрапити я й у Володіївці, куди пролягла моя дорога нині. Але чомусь не пригадую подібного…

Відправляючись тепер у дорогу на Поділля, я заглянув до Інтернету і почаклувавши над картою Вінниччини, задав завдання прокласти мені майбутній маршрут. Секунда-дві, і переді мною виринули лінії майбутньої поїздки від обласного центру до потрібного села. Покажчих інформував, що мені доведеться подолати відстань у 86,1 км, в основному автомагістраллю М21. Я знав, що це в основному дорога так званою, «сталінською трасою». Її начебто ще перед Другою світовою війну накреслив особисто своєю рукою варвар і психопат Сталін. Це була стратегічна військова траса, котра пролягала практично по за населеними пунктами. Україною - від Дністра, Могилева-Подільського аж до Любара, що на Житомирщині. Якраз у сімдесяті роки минулого століття, коли мене з газети направили на навчання до ВПШ при ЦК КПУ, тут і розгорнулося масштабне дорожнє будівництво з відновлення цієї, загалом вельми потрібної і регіону, і міждержавному співтовариству, транснаціональної магістралі.

Звичайно, що з Вінниці я неодноразово їздив непоганою трасою безпосередньо до Бару. Але й знав, що потрібні мені Володіївці містяться десь поближче до сталінської траси, а не райцентру Бар, десь аж під Хмельницькими Деражнею та Віньківцями. Підозрював, що, можливо, й справді краще буде, якщо поїхати в кінцеву точку через давній повітовий центр на річці Рів, одначе, вирішив так: доїду до Вінниці, а тоді зателефоную панові Вітковському: він з бригадою журналістів виїхав із Вінниці ще вранці. Отож, передній наш арєргард повідомить мене, якою дорогою ближче добиратися, кращим шляхом – могилів-подільською трасою чи начебто кругом - через Бар?

Проте з Вінниці всі мої телефонні дзвінки наштовхувались на повідомлення оператора: «ваш абонент - поза зоною зв’язку!» Хоч бери та й плач.

Забігаючи наперед, можу сказати, що лише за кілька годин на місці переконався: зона села Володіївці практично немає покриття сигналом «Київстару». Тут для сповіщення новини треба, як кажуть, бити в рейку.

Траса М21, звичайно, не кінець світу, але просто геть відлюдна, сказати б, зовсім не обжита, по-солдафонськи пісна, порожня і скучна. На відстані від Вінниці, впродовж шістдесяти-сімдесяти кілометрів маршруту – жодної облаштованої бодай єдиної транспортної зупинки, кафе чи зупиночного пункту, жодного технічно пункту. Можливо, не повірите, але це справді так – без єдиної автозаправки.

Пряма, як стріла дорога, обабіч густі і страшенно височенні дерева. Таке враження, мовбито, без кінця і краю рухаєшся тайгою. Якщо є кілька поворотів з дороги в сусідні села, то це різкий поворот з траси, і маленький покажчик на обочині, оце й усе. На них написано, до прикладу: «Кацмазів», «Носківці». Ні відстані не вказано до населеного пункту, нічого іншого. Якась суцільна пустка.

У декількох місцях цією трасою стелять добротне покриття. Але в основному дорога відновлення способом ямкового ремонту, банального дядьківського затоптування дир, і тому авто шляхом не пливеш, а буквально стрибаєш з горбка на горбок. Жахливо їхати, пані й панове. Їй-право, ніскільки не перебільшую…

Подекуди з-за дерев вигулькують на дальніх крутосхилах, бо вже починається зона яристої Наддністрящини, дальні і ближні поля. Нібито й гарно все нині виглядає під голубим небом, але душа, друзі, болить: усі без винятку поля, як під бубон, – густо засіяні соняшниками, котрі у зеніті літа буйно зацвіли. Можна, звичайно, любуватися цими краєвидами. Але це все одно, що радуватися пилянню гілки на якій всі ми з вами сидимо. Соняшник страшенними темпами висмоктує з ґрунту всі корисні копалини, перетворює родючий шар землі на безелементну мертву масу, казати б, перетворює її у шлак. Тільки бездумний варвар може поводитись так зі своєю родючою землею-матір’ю. Особливо, перетворивши цю олійну культуру в монокультуру. Тобто сіючи соняшники по соняшниках.
Якщо подібне варварство замість зваженого культурного землеробства раніше здебільшого спостерігалося в степовій зоні України, то тепер це зачепило тим же все спопеляючим бандитизмом і зону Лісостепу. Дуже прикро, що бездумне заробітчанство виснажує й благодатну Вінниччину. Адже, ніде правди діти, цей регіон є справжньою перлиною України, тут найкращі ґрунтово-кліматичні умови для одержання практично всіх сільськогосподарських культур. Тепер ділки від бізнесу, майстри заробляння швидких грошей підім’яли під себе, либонь, і цей ласий шмат нашого національного багатства.

Якщо їх, подібних "хазяїв", не зупинити, не змусити бути справжніми господарями землі, раціонально вести культуру землеробсива з науково-обґрунтованою системою сівозмін, будемо з часом мати під ногами не родючу матір - землицю, а порожню золу.

І ось доїжджаю до першої на цій трасі АЗС (кілометрів за 65 від Вінниці!), через дорогу від неї з магістралі є правий поворот. Покажчик вказує – «Бар, Копайгород».

Здогадуюсь, що мені потрібно повертати саме туди, позаяк попереду, на цій же стороні дороги стоїть дрібненький ще один вказівник: «Мурованокуриловецький район». Ось якраз туди мені точно не треба…

Пригадую, що у книзі спогадів «На грані двох епох» Марії Лівицької, дружини Президента УНР в екзилі, виданій у Нью-Йорку 1972 року, читав: Володіївці, у котрих мешкала її старша сестра Неоніла з батюшкою Іваном Крижанівським, розташовувалися неподалік Копайгорода. А від станції Копай їхня церква і дім священнослужителя, де зупинилися й вони з нареченим Андрієм, містилися всього за три кілометри від залізниці.

Обнадіяний радісною перспективою нарешті закінчити цей тривалий маршрут пошуків місця причалу моїх літературних героїв, я мерщій рушаю вперед. Відтак, проїжджаємо село Українське. Вкотилися в Копайгород. Це колишній райцентр. Але як же ж тут усе розбито, потрощено. І часом, і людською недбалістю. Начебто над селом колись давно пронісся спустошливий смерч, і ніхто відтоді (напевне, від вересня 1959 року, відколи звідси забрали райцентр!) не прикладає рук до того, щоб бодай трішки відновити господарський лад. Вся інфраструктура села перетворилася в хрущоби. Напевне, в значно гірші, ніж їх бачили 119 років тому Марійка Ткаченко-Лівицька перед своїм заміжжям, матушка Неоніла з Володіївці, котрі приїздили сюди по оселедці, сіль, синьку і інший крам перед знаменитим весіллям сестри.

За Копайгородом на обочині дороги стоїть зелений ВАЗ-2199, довкруги нього метушаться якісь молоденькі дівчата, жодного кавалера поблизу не видно, силоміць одна одною буквально забивають салон авто. Запитую, куди ж нам прямувати, щоб потрапити у Володіївці. Одна з юних баришень враз вигукує:

«Ніка! Ніка! Чуєш, вони теж їдуть на весілля до Володіївців…»

Нахилившись у вікно водія, переговоривши з ним, передає кругловида подолянка від таємничої Ніки, котрої не видно за затемненим склом, вказівки мені:

-Їдьте, дядьку, за нами… Але тільки до того часу, поки ми там далі не звернемо різко вліво. Бо ми поїдемо у Володіївці через поле, там лише чотири кілометри до церкви, до весілля, але вашою машиною ви точно там не проїдете. Наша пройде, а ваша ні. Тому їдьте на Шипинки, звідти на Мар’янівку… Одне слово, шосейкою… по кругу…

«О, Шипинки!», - думаю про себе. Тут я колись бував неодноразово. Оскільки там чудово працював знаменитий плодорадгосп системи Укрсадвинпрому. Усі головні герої Барського району, орденоносці трудилися саме там. Тут вирощували одні з кращих на Вінниччині, та й в Україні ьакж, врожаї садовини. Вся Київська столична знать куштувала восени яблука і груші саме звідси. Це було вельми престижно мати звідси урожай фруктів. Тут мешкали по тій порі багаті матеріально, але навдивовижу скупі, скнаристі люди. Я, приміром, буваючи тут ніколи не скуштував жодного їхнього плоду, не з’їв ні тарілки борщу. Ніхто ніколи з керівників господарства не запросив власкора обласної газети до робочої їдальні. Тут частували лише захмарно високих гостей і поклонялися лише їм.

Тим часом потаємна Ніка за затемненим вікном, як припекла газу своїй московітській «дев’яносто дев’ятій», вона з вереском шин рвонула по геть розбитій, горбатій з вибоїнами дорозі. Як кажуть, за тим дівочим десантом пролягли лише "дим і нитка". За хвилину-другу вони геть пропали з виднокраю. Яке там «їдьте дядьку за нами», тут варто було говорити: «летіть нам услід!» Вся сошейка у розбитих бакаях, величезних калюжах.

Більше ми їх і не бачили, загадкових дівчат з окраїни Копайгорода. Ось і знамениті Шипинки. Дорога якось обгинає село по дотичній. Але й тут також така розбита кам’яниста шосейка, що просто хоч повертайся назад. По один бік шляху село, по інший - поле, чагарники. І ніде жодної людини, Треба було б справитися, чи хоч би правильно їдемо гусячим кроком. А вже з гаком повернуло на п’яту годину. Ми уже явно запізнилися, і куди тут їхати далі.

Коли тут обігнала нас «Нива», знову ж таки повна жіноцтва. За кермом весела білявка, поруч теж самі дівчата. В авто без єдиного чоловіка. Якесь справжнє дівоцьке гетто цей барський Копайгород! Сюди хоч розміщуй батальйон бравих військових.

Жваві жіночки весело махають нам руками, обганяючи авто, але за метрів пів сотні, зупиняються. Їм, мабуть, треба робити крутий лівий поворот, в’їжджати в геть залиту водою колію. Ця болотна траншея, а не дорога, тягнеться ген-ген, скільки видно.

Здогадуюсь: он він цей лівий поворот, про який нас попереджав десант пані Ніки, застерігаючи, щоб ми його не робили ні в якому разі. Бо там весь шлях залито густою болотною рідотою.

Запитую у нових попутниць: як потрапити у Володіївці?

Одна й каже з пасажирок позашляховика: «А ви їдьте за нами, бо ми теж прямуємо на весілля…»

-Ні, ні, і не подумайте сюди повертати, - просто таки закричала інша баришня, десь у салоні «Ниви». - Ось там, за пів кілометра, ви геть потонете в цьому болоті. Ще й дощ не припиняється…

-Як же ж все-таки потрапити на весілля? – уже з якимсь розпачем у голосі видавлюю з себе.

-А ви їдьте і їдьте цією шосейкою, кілометрів за п’ять-шість буде Мар’янівна, а далі запитаєте…

Якби я знав, любі друзі, що попереду в нас ще буде вісімнадцять кілометрів (!) вщент розбитої дороги, сяк-так застеленої диким камінням ще, мабуть, до Другої світової війни, я б точно розвернувся б і поїхав назад, не зважаючи навіть на те, що пройдено 97-98 відсотків наміченого шляху.

Це був відтинок маршруту високого віртуозного водіння поміж камінцями й вибоїнами, які ніхто й ніколи не рівняв, не упоряджував під дорогу. Це випала мені не їзда, а пекуча мука. Як же ж мені неймовірно шкода було автомобіля. За що йому випало таке лихе випробування, справжня юдоль?!

Але й найгірший шлях має свій кінець. І ось уже зустрічає мене розсерджений Вадим Вітковський:

-Де це ви пропали? Ми ж весілля не розпочинаємо без вас…

Другий посаджений сват, колишній голова райради, теперішній депутат обласної ради Володимр Крисюк пояснює Вадиму:

-Вони вдарилися на ту дорогу, якою майже ніхто не їздить, практично в об’їзд ближніх сіл, бо прямий шлях тут зараз заболочений. Через поле, як їздять всі – не проб’єшся легковиком. Тому назад треба їхати лише через Бар…

-А дорога туди яка? – спромагаюся на одне лише запитання.

-Там просто дуже хороша. Суцільний асфальт, без ритвин, вибоїн. Ми всі ж сюди цим путівцем їхали…

ДОРОГА ДОДОМУ ЗАВЖДИ КОРОТША

І ось ми уже повертаємось з Володіївців. П’ять кілометрів проїхали до Мар’янівки вистрибуючи на геть розбитій дорозі, начебто, підправленій жерствою, а далі ліворуч і на трасу. Справді й не віриться, що тут може бути такий гарний путівець. Шини під авто лише вдоволено шиплять і шамотять. Уже сутеніє. На полях не видно нескінченних соняхів. На поляї є зміна культур, значить господарюють хазяї.

Проскакуємо одне село, друге. Незабаром в’їжджаємо у Бар. Над містом височіють кілька культових споруд.

-Он той величний у самому центрі, мабуть, костел, - висловлює своє припущення моя дружина Ольга Іванівна, яка не схотіла мене одного відпускати в далеку дорогу…

-Саме так, - кажу. – У мене із ним була колись пов’язана непроста історія…

Коли сорок літ тому, я молодий, у двадцять сім років, власкор обласної газети появився в цих краях, мене запримітив тутешній другий секретар райкому партії, назву його просто – товариш А. «Загляніть до мене, є одна делікатна справа," - сказав при зустрічі на одній з партнарад.

Заходжу. І відбувається поміж нами така розмова:

-Я хочу вам розповісти таку історію. Є тут у нас настоятель собору святої Анни, ксьондз Броніслав. Молодий і дуже активний пастор. Він нам дуже шкодить тут. Який би ми масовий захід не проводили, пан Броник, або скаже щось таке зі свого амвону про цю подію, що всі його віряни, та й не тільки вони, але й все довколишнє населення підносить її на глум. Ми завжди йому програємо. Великий ворог він і радянської влади, і соціалістичної ідеології. Ось я хочу запропонувати написати тобі статтю про цього невблаганного ксьондза. Таку статтю, щоб він не міг і на люди показатись…

-Це ж яку таку? – дивуюся я.

-Цей «ойче», як вони всі його називають, за нашими даними, дуже любить гарних дівчат. Він уже трьом із них зробив дітей. Кожній вибудував хату, і не дає їм права вийти заміж… Тому й мовчать...

-У вас є документи, які доказують це? - запитую партійного функціонера.

-Документів таких немає, але люди про подібне говорять, і є відомості, котрі підтверджують це…

Я зрозумів, що говорити немає про що. Мудаку із парткабінету будь-що хочеться позбутися свого ідеологічного суперника, і він це вирішив учинити саме моїми руками.

-Ти тільки опублікуй подібну статтю, а ми тут широко і повсюдно підтримаємо. В кожну хату поляків статтю занесемо. Ми йому тоді таку обструкцію влаштуємо, він швидко звідси втече…

Я підвівся з-за столу. Мій візаві також. Подаючи руку на прощання, заявив:

-Ми дуже будемо чекати таку цінну публікацію…

Я, звичайно, й вусом не поворухнув у бік священника, мені було добре зрозуміло, що то був високопартійний, безбожний наклеп.

Проходить якийсь час. Ніс у ніс зустрічаємось з товаришем А на якійсь обласній нараді.

-О, щось усе немає й немає нам обіцяної статті. А святий отець уже домучує наших дівчат…

Я розвів руками, повернувся, щоб іти в своїх справах, але товариш другий секретар райкому враз каже:

-Може я зараз підійду до Орлика (це було прізвище нашого головного редактора), попрошу, щоб він дав тобі завдання таке написати.

Я розвернувся і відповів:

-У мене розумний редактор, думаю, що він ніколи не розпорядиться вчинити публічний наклеп на людину, якого б віросповідання, якої б націрнальності вона не була.

Товариша А незабаром висунили на керівну роботу в область. А про Бронека, так тоді всі називали молодого ксьондза серед людей були найкращі відгуки. Він був моїм ровесником, народився у сусідній з моїм Джурином Мурафі Шаргородського району. В Бару його давно вже немає. Він, здається, став доктором богослов’я, Рим його послав на роботу в інший кінець світу… Якщо я не помиляюся…

Скільки їдемо, я розповідаю подібні історії. Потрудився тут я власкором обласної газети до від’їзду на навчання у столицю до 1 вересня 1979-го, менше двох років, але було це життя, наповнене активним рухом. Постійною боротьбою за людську справедливість. Відстоював з усіх сил інтереси маленької людини-трудівника. Воював з бюрократами і прохіндеями, комуністичними фантастами.

Десь уже має починатися Жмеринський район. Ось його я замало не сходив пішки. Воював із справжнім самодуром першим секретарем райкому партії Д. Алєксєєвим. Той, увіть, собі, збирав голів колгоспів, директорів радгоспів, і казав так:

-Ну что тупиє сібірскіє валєнкі, обосцаниє хахли, я сейчас вас научу уважать советскую власть.

Говорив так, аж поки якось я не заліпив йому межи очі бувальщиною про подібні наради, що аж на розбірки приїздив сам Таратута та його опричники. А ще був при нозі Алєксєєва такий видзигористий другий секретар міському. Ось він якось поїхав у відрядження до Мінська, на так звані військові курси «Постріл». А тут його зненацька викликають до Москви з якимось там звітом. Він притьмом повертається до Жмеринки. Надвечір несподівано заходить до своєї квартири, а там його вірненька дружина з коханцем саме впали в затяжний секс екстаз. Ніяк не зрозуміють, що сталося, звідки Міша дома взявся. А хазяїн укопив голу свою кохану, підніс до відкритого балкона і викинув її із другого поверху. Вона якраз упала на стіл, де сусіди грали в доміно. Хвалена-перехваленна вчителька місцевої школи…

О, Боже, що за скандал вибухнув.

Тут я, зізнаюся, товариство, особисто нічим не дотичний до цієї історії. Просто вона згадалася, як тільки ступили ми на Жмеринську землю. Я тут і помітив перші нинішнього літа сиві тумани, що лягали на поля, наступаючи в бік поля і траси від холодної води озер. Ніколи не пам’ятаю, щоб на Петра, у саму теплу пору року, надвечірок окутували білі, кудлаті привиди, а це, що не кажіть перша і вірна ознаки наближення осені.

Отак і живеш, усьому дивуєшся. Змінюємось і ми, і білий світ, погода.

Я й зупинився, аби ближче подивитися на білі пасма туманів, що заклубочувалися від води. Дуже хотілося показати їх моєму восьмимісячному французькому бульдогу, який через те, що не було з ким його залишити дома, поїхав із нами у далеке відрядження…