Я вже якось писав, любі пані й панове, що ми, група колишніх слухачів - випускників відділення журналістики Вищої партійної школи при ЦК Компартії України, з нагоди сорокаріччя початку занять у «партбурсі», яку ще називали – «випив і ш-ш-ша-а!», підготували книгу. Вона називається «Великою журналістикою покликані». Тут новели з життя, есеї, серйозні і веселі, гумористичні трапунки. Бо чого-чого, а різних пригод на наших чудернацьких журналістських шляхах траплялося без ліку! Те, казати б, що читається з одного подиху і запам’ятовується назавжди! Підготовлені відомими в Україні журналістами і письменниками – Володимиром Луценком, головою Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України, Миколою Кривим – головним телерадійником з Рівного, відомими майстрами слова Володимиром Новаком і Юлієм Шарабаровим з Одеси, вічним власкором «Голосу України» на Волині Миколою Якименком, Клавдією Боровиковою з Вінниччини, телерадійником і в недавньому головним редактором масового журналу «Сигнал», а на додачу ще й полковником ДАІ МВС Віктором Корніюком. Та й я доклався до цього твору, слава Богу...
Нас навчали бути, насамперед, розумними людьми, а вже потім ми ставали тими, ким є!
А ось якими ми нині є і будемо завжди, колишні вепешовці у своїй любові до України, до рідного краю, хочу продемонструвати на прикладі життя нашого яскравого побратима, громадського активіста і керівника району й області, незабутнього журналіста Володимира Володимировича Просіна з Луганщини.
Друзі! Ви вже можете замовити цю книгу у мене, або у кожного з вище названих письменників і журналістів.
*** Коли я прочитав надіслані до книги матеріали Миколою Васильовичем Кривим, головою наглядової ради Рівненського радіотелевізійної кампанії «Сфера ТБ» і Миколою Олександровичем Якименком, власкором парламентської газети «Голос України» по Волинській області, кинулося в очі те, що обидва наче з двох позицій, не змовляючись, розповідали найбільше про одну й ту саму людину з їхнього життя у ВПШ – про нашого колегу Володимира Володимировича Просіна. І про те, як він ще починаючи з 1979-го почав активно оволодівати українською мовою, позаяк приїхав із зросійщеної Луганщини, на скільки була це інтелектуально підготовлена, всебічно обдарована людина. А коли прочитав вираз Миколи Якименка про те що при Просіну, у той час, як був він главою районної держадміністрації у рідному Святовому, місто виглядало, як щойно випрана і старанно випрасувана сорочка. Таким Миколі Олександровичу малювала картину власкор газети «Голос України» на Луганщині, у котрої наш колега цікавився справами колишнього однокурсника.
Я попросив Миколу Олександровича відшукати бодай світлину Володимира Володимировича, якщо не маємо змоги, щось більше розповісти нашим читачам про колишнього співмешканця київської навчальної дворічки. Було зрозуміло що ця людина виплекала свій авторитет в людях була непересічною особистістю.
-Є в мене два його гарних знімки, - запевнив Якименко, - бережу, оскільки давно вже задумав розповісти про колегу своїм читачам…
Одначе не пройшло і пів доби, як Микола Олександрович знову обізвався, але з дещо розгубленим настроєм:
-Просто якась містика. Не знаю, як пояснити таке, - мовив волинський колега. – Весь комп’ютер обшукав – фото Просіна немає. Кудись поділося. А ще ж недавно обидва були. Але й водночась зникли і всі фотознімки з Майдану заодно. Був у мене цілий архів ексклюзивних світлин. А ще, знаєш, комп’ютер просигналив мені таким рядком: «відбулося зовнішнє втручання в систему». Ось вам і прикмета явної, не позерної приналежності колеги до «високої журналістики», про яку ми обмовились у заголовку нашої книжки. Був би це звичайний користувач комп’ютерної мережі, кого б він цікавив, хто б заглядав до його сховищ пам’яті в електронній машині? А тут товариш майор поприбирав усе те, що може ненароком вибухнути суспільним інтересом. От і не вір помітім, що всі ми з вами, друзі, ходимо під ковпаком…
Тому я кинувся поміж люди – у соціальних мережах знайшов чимало розповідей про Володю Просіна, як про винятково розумну, врівноважену, авторитетну людину. Скільки ж він поманливих, привабних справ зробив, постійно перебуваючи в гущі мас. Ніколи не покидаючи пера: постійно писав блоги, наповнюючи їх оперативною і аналітичною інформацією. Публічно роз’яснював свою позицію, як справжній висококласний журналіст, бо таким залишався завжди.
Ще 2003 року працював заступником голови обласної державної адміністрації. Потім знову повернувся до рідного Сватова. Весною 2014-го зі зброєю в руках організовував оборону від сепаратистів і колаборантів рідного міста і району. Вивозив з-під обстрілів путлерівців школярів і стариків. Особисто доставляв продукти в багатодітні сім’ї. Він ще був порівняно молодим, а його вже всі називали «батьком», позаяк дбав за всіх. Мав виняткові душу і серце, і ділив їх на всіх…
Володимир Просін
Наш однокурсник, великий український патріот із Луганщини, багатолітній керівник Сватового і району, журналіст, відомий блогер Володимир Просін
Як зазначила у Facebook відома українська письменниця Ірен Роздобудько, «відчувалося, що Володя - світла і справжня людина. Він мешкав у Сватово Луганської області. Був на Майдані. Садив дерева... Він помер від інфаркту. Ось через таких людей – справжніх патріотів, порядних, світлих, розумних – мені шкода цей край, в якому народилася і я. І який навряд чи зможу колись пробачити за такі смерті», – додала письменниця. 11 травня 2014 року Володю Просіна підкосив інфаркт. Його доставили в лікарню. Але врятувати 61-літнього відомого активіста лікарі не змогли. За годину до цього він зустрічався з виконуючою обов’язки глави Луганської обласної державної адміністрації Іриною Верігіною. Вони сперечалися про те, як потрібно діяти в умовах оборони рідного краю. Він встиг написати про цю проблему пост блогу і виставити його на Інтернет ресурсі. На цьому й закінчилася його земна дорога. Як людини, і як журналіста…
Скільки живу, працюю в пресі, не бачив такого ніколи, щоб усі без винятку медіа-ресурси регіону відгукнулися майже одностайним висновком про смерть Володимира Просіна. Повідомляли, про це, називаючи Володимира відомим громадським, політичним діячем, видатним у регіоні активістом, українським Патріотом, беззаперечним лідером району. Використовували ті самі слова, які свого часу писали про спочившого в бозі Андропова. Значить, Володю, був ти надзвичайно дорогим усім…
З тих повідомлень, аби більше розповісти про нашого колишнього колегу, я скористався публікацією сайту Харківсько-Полтавської єпархїі Української Автокефальної Православної Церкви. Думаю, що їм повинно бути найбільше довіри з боку наших читачів. Ірей Дмитро Романків, зі Сватового написав: «У місті Сватове, на півночі Луганської області, сталося велике горе. 11 травня 2014 р. помер великий серцем і душею чоловік – Володимир Просін. Він помер у боротьбі за збереження Луганської області в складі України. Серце не витримало напруженого протистояння спробам залучити Сватівський район до проведення сепаратиського референдуму.
Він народився 17 жовтня 1953 року в м. Сватове. Навчався у Сватівській середній школі №7, у 1978 році закінчив Харківський державний університет за спеціальністю «Історія». У 1981 році – відділення журналістики Київської вищої партійної школи.
З 1972 року працював літературним працівником, заступником редактора місцевої районної газети. З 1983 по 1994 роки він очолював редакційний колектив міськрайонної газети «Новини Сватівщини». Знаючи зсередини життя партійної номенклатури, Володимир Просін з радістю сприйняв початок демократичних перетворень в Україні, вийшов із КПРС і став лідером національно-демократичного руху на Сватівщині. У червні 1994 року він був обраний головою Сватівської районної ради народних депутатів.З 1995 по 2003 роки очолював Сватівську райдержадміністрацію. 1998 р. під його керівництвом збудовано Школу мистецтв ім. Василя Зінкевича. У 2001 році Луганський обласний добродійний фонд підтримки регіональних ініціатив «Благовіст» визнав Сватівський район кращим за благоустроєм серед міст і районів області. Голові райдержадміністрації було вручено спеціальний приз.
19 січня 2002 р. в ЦКіД «Сватова Лучка» відбувся перший поетично-пісенний фестиваль імені В. Зінкевича «Моя Україна: день новий зустрічає» з нагоди Дня соборності України.
Потім працював заступником голови Луганської облдержадміністрації. З 2006 по 2008 роки був виконавчим директором МКП «Слобожанщина». З 2008 по 2010 роки – начальник філії Сватівського райавтодору. Володимир Просін усе своє життя вів дуже активну громадську діяльність. Він був головою Луганської обласної журналістської організації, секретарем Спілки журналістів України, помічником народного депутата України Олександра Стешенка. Неодноразово обирався депутатом Луганської обласної ради та Сватівської районної ради. Був головою місцевої організації Товариства української мови «Просвіта» і головою районної організації «Селянська спілка».
Просін із Сватово
Володимир Просін з рідними на відпочинку.
За багаторічну плідну працю, вагомий внесок у розвиток вітчизняної журналістики Володимиру Володимировичу було присвоєно звання «Заслужений журналіст України». Саме завдяки Володимиру Просіну в Сватові з`явилася парафія Покрови Пресвятої Богородиці УАПЦ і, на відміну від інших районів Луганщини, українська громада не відчувала тут ніякої дискримінації. І ховали Володимира Просіна в нашій парафії… Я часто відвідував пана Володимира і коли б я до нього не приходив, він завжди мене зустрічав з радістю, завжди в своєму житті він розмовляв щирою українською мовою. Він любив Україну і українське. За часу очолювання спочилим районної адміністрації у Сватівському районі не було жодної російської школи.
Мені дуже шкода, що така людина передчасно відійшла від нас. Вічная, вічная, вічная йому пам`ять». Ви зрозуміли, пані й панове, - «розмовляв Володимир Володимирович виключно українською мовою», добився того, що «в районі не стало жодної російськомовної школи»? А прийшов же на навчання ВПШ 1979 року зовсім не вміючи рідномовно обмовитись жодним живим словом...
Весело колись казав мені:
-Навчусь і я вимовляти слова м’яко, округло, без російського гаркання…
Не знаю, як хто, а я завжди, друзі, буду картати себе за те, що не зайшов до Гуглу, не забив для пошуку два слова: «Володимир Просін». Ми ж загалом так близько знаходимось один від одно, лише на один клик Інтернету. Але забуваємо його зробити цей крок, друзі. Сьогодні ж це вже просто занадто пізно…
Одне слово, прислухаймось до слів нашого «неокласика» Миколи Якименка, котрий мудро написав у книзі: «Телефонуймо друзям, поки не пізно»…
Думаю, що Товариство українсько мови України, громада "Просвіта" обов'язково мають заснувати премію імені Володимира Просіна за активне впровадження нашого рідномовства.
Олександр Горобець, журналіст, письменник.
PS: Повідомляю всім, що ідею запровадження медалі, премії імені Володимира Просіна, активного пропагандиста української мови на Сході держави, я доніс сьогодні до вух голови Всеукраїнського обєднання "Просвіта" Павла Мовчана. Павло Михайлович із захопленням сприйняв її. Сказав: "Присилайте нам вашу пропозицію. Будемо все оформляти офіційно. Це справді буде чудово, коли будемо відзначати старання в українізації відзнакою
