Свобода. Рівність. Диктатура

Французька революція, комуністичні режими минулого століття, сучасна гегемонія ліво-ліберальної ідеології. Серед спільних рис цих трьох явищ чільне місце займає нетерпимість до інакодумства. Причому — на тлі декларації чогось зовсім протилежного.

Французька революція, комуністичні режими минулого століття, сучасна гегемонія ліво-ліберальної ідеології. Серед спільних рис цих трьох явищ чільне місце займає нетерпимість до інакодумства. Причому — на тлі декларації чогось зовсім протилежного.

Будь-яка політична система передбачає цензуру й репресивні заходи відносно осіб, які загрожують її (цієї системи) стабільності. У цьому немає нічого дивного. Адже існування суспільства чи політичного режиму спирається на непорушність певних засад. Намагання ці засади знищити або ослабити є актом агресії проти суспільства чи режиму. Тому протидія тим, хто розхитує стабільність системи, є універсальною рисою суспільно-політичного життя. Вона притаманна для політичних систем різних періодів історії, різної цивілізаційної приналежності, різних ідеологічних орієнтацій. Одначе саме політичні системи лівого спрямування відзначаються надмірною репресивністю.

Коли збунтовані маси штурмували Бастилію, у цьому “бастіоні деспотизму” утримувалося близько десяти в'язнів (звичайних кримінальних злочинців). Революція відправила до тюрем, а потім на гільйотину десятки тисяч французів.  “Революційним судочинством” справа не обмежилася. Позасудові розправи врешті-решт вилилися в тотальне винищення “підозрілих” груп населення. Окрім терору Французька революція відзначилася встановленням диктатури. Старий режим мав чимало недоліків. Та все ж він спирався на систему складної самоорганізації суспільства, на систему органічної демократії. Революція затиснула французьке суспільство у лещата комісарського правління. І терор, і диктатура були справою рук тих, хто говорив про “свободу, рівність і братерство”.

З більшовизмом подібна історія. Шлях до ГУЛАГу був промощений розмовами про боротьбу з деспотизмом і гнітом.

В чому ж причина екстраординарної схильності лівих до терору і подавлення інакодумства? Окремі автори (наприклад К. Болтон у “Лівих психопатах”) пояснювали цю схильність особливостями психотипу представників лівих рухів. Напевно, ця теза заслуговує на існування. Одначе вона неспроможна пояснити явище повністю. Надмірна репресивність лівих пов'язана зокрема з тим, що їм доводиться боротися проти звичаїв, здорового глузду, самої людської природи. А така боротьба не може не бути масштабною.

Будь-яка влада суверенної держави має боротися проти агентів неправомірного впливу інших держав. Здоровий політичний режим має протистояти спробам розкласти універсальні моральні норми, які підтримуються у суспільстві, та інші принципи, за якими воно живе (те, що можна назвати “законом землі” або “номосом”). Політикам, які перебувають при владі, інколи доводиться вдаватися до різких методів протистояння зі своїми конкурентами. Наведені приклади стосуються цілком ординарної (хоч і не завжди справедливої) репресивності. Отримуючи владу, ліві опиняються в іншій ситуації. Вони намагаються досягти настільки докорінних змін, що ці зміни можна назвати спробою перемолоти суспільство в цілому та людей, які його складають, на фарш і виліпити з нього котлету, котра відповідає їхнім ідеальним уявленням. Їхнім ворогом за таких умов стають не просто політичні конкуренти чи агенти іноземного впливу, а фундаментальні засади людського життя.

Чому Французька революція супроводжувалася таким масштабним терором? Тому що вона ставила за мету зруйнувати структуру французького суспільства, способи його самоорганізації, його релігію і звичаї. Більшовики пішли ще далі. Вони, зокрема, намагалися змінити ті виміри людської природи, які проявляються у соціально-економічній сфері.

Сучасні ліво-ліберали йдуть шляхом, гідним своїх попередників. За культом політкоректності криється намагання цензурувати все, що суперечить піднесеному до рівня догми абсурду. Ліво-ліберали воюють із очевидністю. Те, що люди поділяються на чоловіків і жінок, очевидно. Тим не менше, ліво-ліберали прагнуть нав'язати людству думку, що стать — це щось неважливе. Самоочевидному значенню статі вони протиставляють концепцію “гендеру”, у яку необхідно сліпо вірити. Розум говорить нам, що гомосексуалізм — це відхилення, щось таке, що суперечить самій природі. Для ліво-лібералів відхиленням є слухати голос розуму. Мігрант-африканець суттєво відрізняється своєю зовнішністю від європейця і часто є носієм зовсім інших психологічних ознак, але, згідно з нормами ліво-ліберальної ідеології, у ньому необхідно бачити звичайного француза, німця чи українця (навіть якщо він себе таким не вважає). Практика довела, що не можна, змішуючи представників радикально відмінних етносів, побудувати гармонійне суспільство. Але Європу й далі наводнюють вихідці з Африки та Азії. Західні народи випрацювали власні норми ввічливого ставлення до жінки. Одначе, виявляється, елементарні вияви ввічливості — це “сексизм” і прояв “культури зґвалтування”.

Вибудовуючи свої ідеї як механічне заперечення будь-чого звичного, традиційного, нормального, ліво-ліберали не журяться тим, що їхні позиції суперечать одна одній. Гендерна ідеологія суперечить деяким течіям фемінізму, оскільки нівелює саме поняття жінки, але на це потрібно не зважати. Мусульмани не вирізняються ні егалітаризмом у підході до статей, ні толерантністю до гомосексуалістів. Одначе феміністки і представники руху ЛГБТ залюбки влаштовують мітинги з плакатами “Refugees welcome” і “We love islam” (одна з учасниць антитрампівського “жіночого маршу” у Берліні навіть проспівала такбір).

Поки що ліво-ліберальні ідеї знаходяться на проміжному етапі оволодіння суспільно-політичним життям. Там, де ліво-ліберальна ідеологія здобула значний вплив, можна зустріти такі форми боротьби з дисидентами як публічне цькування, звільнення з роботи або позбавлення права на освіту, штрафи, у поодиноких випадках — арешти. Щодо того, яких форм набере терор ліво-лібералів, якщо вони посилять свою владу, можемо робити лише приблизні прогнози. Але безперечним є те, що ліво-ліберали будують небачену досі форму диктатури, оскільки ця диктатура заперечуватиме найбільш базові виміри людської природи.