Форум у Дубровніку, саміт G20 і питання українського суверенітету

Оприлюднення планів А. Меркель, Ф. Олланда і В. Путіна “обговорити питання України” під час під час саміту G20 збіглося в часі з проведенням у хорватському Дубровніку форуму в рамках ініціативи “Адріатика — Балтика — Чорне море”. Це співпадіння дуже промов

Оприлюднення планів А. Меркель, Ф. Олланда і В. Путіна “обговорити питання України” під час саміту G20 у Китаї збіглося в часі з проведенням у хорватському Дубровніку форуму в рамках ініціативи “Адріатика — Балтика — Чорне море”. Це співпадіння дуже промовисте і дозволяє краще зрозуміти геополітичне становище України.

Форум у Дубровніку, що проходив 25-26 серпня, став майданчиком для обговорення низки важливих для країн Міжмор'я практичних питань, зокрема економічних і безпекових. Особливо важливим він виявився для Польщі та Литви. Протягом тривалого часу відносини між цими двома державами були прохолодними. Форум створив можливість провести першу зустріч між президентом Литви Далею Грибаускайте та польським лідером Анджеєм Дудою. Судячи з офіційних заяв, зустріч була доволі плідною. Грибаускайте наголосила, що Польща і Литва однаково сприймають геополітичні виклики і спільно будуть дбати про безпеку.

Важливим питанням, що обговорювалося на форумі, була енергетика. Мова йшла про енергетичне унезалежнення регіону шляхом диверсифікації джерел постачання і тісної й солідарної співпраці між країнами. В цьому контексті Грибаускайте розповіла про литовський досвід подолання монополії “Газпрому”.

На форумі обговорювалися й інші питання економічного характеру. Фактично, головною темою економічного блоку стала “вертикальна” економічна інтеграція з півночі на південь — від Скандинавії та Балтики до Балкан і Адріатичного моря.

Не обійшлося без обговорення політичних перспектив Євросоюзу.

Як бачимо, розбудова Міжмор'я триває. Геополітичний союз країн Центрально-Східної Європи набуває чіткіших рис і знаходить закріплення у деталізації різних аспектів співпраці. Не бажаючи миритися з диктатом Німеччини та Франції і їхнім намаганням зробити ЄС ще більш централізованою структурою, країни Центрально-Східної Європи консолідуються і таким чином прагнуть наростити власну геополітичну вагу.

На тлі такої турботи про власний суверенітет політика нинішнього Києва виглядає самовбивчою. На саміті G20, що пройде у вересні, очільники Німеччини, Франції та Росії планують обговорити “питання України” без участі самої України. У відповідь на такий цинізм (до того ж публічний) Порошенко лише заявив, що очікує відновлення переговорного процесу у “нормандському форматі”. Ця заява ніщо інакше, як намагання самостійно наступати на одні й ті ж самі граблі замість того, щоб просто отримати удар палицею у чоло. З точки зору здорового глузду, ні перший, ні другий варіанти не є прийнятними. Але на Банковій чомусь звикли робити вибір поміж неприйнятних варіантів. Те, що долю війни на Донбасі вирішують без участі України, якраз і є наслідком стратегії нинішнього Києва покладатися як не на переговори у Мінську, так на “норманські формати”.

Ставка на Німеччину та Францію цілком себе дискредитувала. Те ж саме ми можемо говорити про надії на США (при нинішньому курсі цієї держави, який навряд чи суттєво зміниться після виборів). За таких умов для України було б логічно зробити головну зовнішньополітичну ставку на зближення з країнами Міжмор'я, насамперед — на розбудову його балто-чорноморської складової. Причому Києву варто було б не просто належним чином відгукнутися на пропозиції, що надходять з боку тієї ж Варшави, але й самому ініціювати посилення інтеграційного процесу. Обираючи комбінування військових та дипломатичних засобів у вирішенні проблеми московської агресії, потрібно вибудовувати такий формат міжнародних переговорів, який включав би принаймні Варшаву та Вільнюс, а в ідеалі — ще й Ригу, Таллінн та Загреб (попри відсутність прямої загрози, Грабар-Китаровіч дає чіткі сигнали про готовність Хорватії бути заангажованою до протидії московському експансіонізму).

Усього цього, на жаль, немає. Є лише бажання й надалі тупцювати на граблях, і це бажання Банкова намагається видати за великі досягнення української дипломатії.