Підстави для примусового виселення іншого із подружжя з квартири (будинку)

Верховний суд: визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням або підстави для виселення іншого із подружжя з квартири (будинку).

14 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 702/101/18, провадження № 61-42856св18 (ЄДРСРУ № 83749229) досліджував питання стосовно усунення перешкод в користуванні квартирою (будинком) шляхом визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, примусове виселення.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У постанові від 16 листопада 2016 року Верховний Суд України вирішував справу № 6-709цс16 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, і зняття з реєстрації та вказав на те, що положення статей 383, 391, 405 ЦК України, статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК УРСР передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, зокрема у випадку втрати власником права власності, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Тобто, власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, як постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

У подібних правовідносинах слід застосовувати частину другу ст. 406 ЦК України «припинення сервітуту». Право на проживання колишнього члена сім`ї розглядається як сервітут, який припиняється судом за позовом власника житлового приміщення при наявності обставин, які мають істотне значення.

Такі по суті висновки містяться у постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 6-13113цс16 (753/481/15-ц) (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 жовтня 2019 року по справі № 695/2427/16-ц, провадження № 61-29520св18 (ЄДРСРУ № 85032630), від 09 жовтня 2019 року по справі № 523/12186/13-ц, провадження № 61-17372св18 (ЄДРСРУ № 85075275).  

Стосовно відсутності відповідача понад встановлені строки

02 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 520/6001/15-ц, провадження № 61-47675св18 (ЄДРСРУ № 84899920) досліджував питання, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Порядок користування жилими приміщеннями у будинках державного та громадського житлового фонду регулюють положення статей 71, 72 ЖК Української РСР.

Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку про те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавства не встановлює, в зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.

Стосовно припинення сервітуту

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша стаття 321 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

Відповідач вселилась у спірну квартиру  в якості члена сім`ї власника житлового будинку і набула право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом.

Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язана, тому її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Згідно із частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом у складі колегії суддів Другої цивільної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 16 січня 2019 року в справі № 243/7004/17-ц (провадження № 61-25371св18).

Стосовно вимоги зняття з реєстрації місця проживання

Реєстрація та зняття з реєстрації місця проживання здійснюється органом реєстрації, яким відповідно до ст.3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є виконавчий орган сільської, селищної або міської ради, сільський голова (у разі якщо відповідно до закону виконавчийоргансільської ради не утворено), що здійснює реєстрацію,зняттяз реєстрації місця проживання особи на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюються повноваження відповідної сільської, селищної або міської ради.

Відповідно до ст.7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі: заяви особи або її законного представника; судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов`язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення ст.7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов`язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Цією статтею передбачено й порядок зняття з реєстрації, що є компетенцією органів реєстрації місця проживання та місця перебування осіб, а не суду.

Таким чином, якщо судом буде вирішено питання про визнання відповідача таким (ою), що втратив (ла) право користування житловими приміщенням, це є підставою для зняття органами реєстрації місця проживання та місця перебування осіб, відповідача з реєстрації відповідно до Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні".