Перемога на полі бою: основа для реального миру
Погляд з фронту: чому справжній мир можливий лише через силу, системність та реалістичне бачення війни.
Мир з поля бою виглядає інакше. Ті, хто тримають оборону в полях і посадках, містах і селах, як ніхто знають ціну тиші — і найбільше її чекають. Під постійними штурмами стає особливо зрозуміло: розмови про мир і його реальне втілення — далеко не одне й те саме. Ворог нікуди не подінеться. І нам варто позбутися ілюзій, що хтось ззовні зможе подарувати або організувати для нас спокій. Його нам доведеться збудувати самим.
Погляд із фронту
Коли слухаєш оптимістичні заяви політиків з-за океану, які говорять «ну все, війна уже майже закінчилась», мимоволі задаєшся питанням – вони взагалі уявляють, що насправді тут відбувається?
Наш підрозділ тримає ділянку, на якій ворог щодня намагається просуватися. Штурми йдуть малими групами, взводами, а подекуди — цілими ротами. Це відбувається щодня. Величезна кількість живої сили суне постійно. Ми їх знищуємо, але вони й далі лізуть, не припиняючи власну утилізацію.
Мені б дуже хотілося вірити, що якимось магічним чином це припиниться, але в реальності це більше схоже на казку. Дивлячись звідси у зовнішній світ, ти бачиш конкретні речі, які треба зробити, щоб мир дійсно став можливим.
Перемир’я на практиці
Сказати «припиніть стріляти» — недостатньо, щоб війна зупинилась в одну мить. Реальне припинення вогню — це коли ракети й «шахеди» не летять над жодним українським містом чи селом. Жодним — не тільки над окремими об’єктами. Це коли по всій лінії фронту не пролітає жодна куля, снаряд чи «мавік».
Звичайно, розвести сторони конфлікту теоретично можливо — якби на лінії зіткнення з’явився миротворчий контингент, здатний контролювати дотримання режиму тиші. Але, судячи з заяв навіть тих країн, які декларують готовність надіслати своїх військових в Україну, реальна участь поблизу фронту для них — це червона лінія. Вони до неї навіть не наближаються.
Контроль через технології — наразі єдиний варіант. Та якщо одні можливості він відкриває, інші — ускладнює.
За допомогою супутникових знімків справді можна фіксувати порушення режиму тиші на великій ділянці фронту. Кожен артилерійський удар залишає кратери, які видно на супутникових фото з високою роздільною здатністю. Але супутникові знімки не дають повної картини в режимі реального часу. Тож для оперативного контролю обидві сторони активно використовують безпілотники. Уявити, що одна зі сторін повністю відмовиться від дронів-розвідників, — складно. А ще складніше — що оператор, побачивши просування ворога, не скористається можливістю скинути боєприпас, якщо вона в нього буде.
Для повного припинення вогню потрібне взаємне прагнення до миру. Але росія історично не розглядає нас як суб'єкт — для неї мир означає лише нашу капітуляцію або знищення.
Нова безпекова архітектура
росія не відмовилася від прагнення розділити світ на сфери впливу. Але ці амбіції не повинні визначати наші дії. Україна має бути не лише фактичним буфером, а повноцінним учасником формування системи безпеки в Європі.
Суть загрози з боку росії найкраще історично розуміють країни Балто-Чорноморської вісі. А з початком повномасштабного вторгнення дедалі активніше до спільної підтримки долучаються й держави Північного моря. Це формує основу нової безпекової спільноти — регіональної, гнучкої, зі спільним розумінням необхідності протистояння агресії.
Україна повинна стати її ключовим елементом — не об’єктом, як в діючих моделях безпеки, а суб’єктом, здатним стримувати загрози й зміцнювати союз власним прикладним досвідом.
Найкраща гарантія безпеки – сильна армія
Справжній, довготривалий мир можливий лише тоді, коли росія зрозуміє: перемога на фронті — недосяжна, навіть на найменшій ділянці. Лише тоді вона буде змушена сідати за стіл переговорів.
Три роки повномасштабного вторгнення доводять: ворог не прагне миру. Він послідовно досягає своїх цілей — забирає те, що ми не втримали. І не тому, що ми слабкі, а тому, що значною мірою це стається через застарілу організацію оборонних процесів, яка не відповідає сучасним вимогам війни.
Перевага в чисельності не на нашому боці. Тому перемога можлива лише там, де є якість, технології й злагоджена взаємодія.
Потрібно остаточно відійти від радянської логіки «у вас достатньо людей, щоб узяти Донецьк» і перейти до логіки спроможності — там, де рахують не кількість, а ефективність.
Щоб один піхотинець тримав позицію, за ним має стояти команда з десятків фахівців бойового та тилового забезпечення — операторів БПЛА, розвідки, зв’язківців, артилеристів, інженерів, саперів, логістів, ремонтників, медиків, водіїв, та інших. Усі мають працювати вмотивовано, точно й злагоджено. Якщо цього немає — ми втрачаємо піхотинців і цілі райони оборони.
Щоб стабілізувати фронт, нам треба відійти від радянських лекал однакових штаток і перейти до гнучкості та швидкості в організаційно-штатних змінах за бойовою необхідністю, яка підтверджується ефективністю на полі бою підрозділом, що дає запит на зміну у штаті.
Служба має стати роботою: плановою, стабільною, з ротацією.
Інженерне забезпечення ліній оборони, зокрема на тактичному рівні, повинно бути постійним безперервним процесом. Для цього необхідно суттєво збільшити сили й засоби інженерних підрозділів безпосередньо в смугах відповідальності бойових батальйонів. Саме ці підрозділи розуміють, де реально тримаються позиції, а де — умовне «чисте поле», в якому ніхто не буде воювати. Рішення щодо інженерного обладнання має прийматись не згори, а на підставі потреб конкретного підрозділу на конкретній ділянці оборони. Це дозволить облаштовувати безпечні, раціонально розміщені укриття, берегти особовий склад і утримувати райони оборони ефективно. Безперервна робота інженерів у бойових підрозділах — ключ до виживання на передовій.
Ефективність має бути результатом системи, а не окремих ініціатив. Сьогодні в армії багато що працює всупереч системі, а не завдяки їй. Якщо це не змінити — перемоги не буде.
Коли ця архітектура запрацює, ворог буде втрачати більше, ніж зможе підготувати і фронт стабілізується. Тоді з’явиться простір для ефективної дипломатії. Тоді можна буде говорити про вибори, стабільність, розвиток.
А поки що — ми тут. І війна триває...
- Безбар’єрність у лікарнях: чому доступ до медичних послуг виходить за межі пандусів Ігор Ткаченко 15:10
- Де отримати криптоліцензію у 2025 році? Юлія Барабаш 12:25
- Як сплачує податки та подає звітність контрольована іноземна компанія (КІК) Сергій Пагер 09:19
- Тренди світових витрат засобами візуалізації: військо, освіта, охорона здоров’я Христина Кухарук вчора о 19:13
- Як роботодавцю повернути кошти, сплачені працівнику за скасованим рішенням суду Альона Прасол вчора о 14:30
- Чому підприємці бояться виходити на новий рівень і як подолати цей бар’єр? Олександр Висоцький вчора о 14:12
- "Ситник проти України" – чи може справедливість бути упередженою? Дмитро Зенкін вчора о 12:57
- Нові правила подачі заявок на торговельні марки Сергій Барбашин вчора о 11:45
- Суд відмовив у позові до ФОП щодо псування техніки після ремонту Артур Кір’яков 05.05.2025 19:08
- Літо, тераси та куріння: чи є заборона для літніх майданчиків? Олег Сніцар 05.05.2025 17:12
- Регіональні тренди запитів "Відео ШІ" в Україні: піки, спад і соціальні фактори Христина Кухарук 05.05.2025 17:03
- Мінеральна угода США та України: шанс на нову енергополітику чи дорогий експеримент? Ростислав Никітенко 05.05.2025 15:55
- Інвестування в Україну – аналіз досвіду іноземних компаній Сильвія Красонь-Копаніаж 05.05.2025 13:30
- Як спадкоємцю за кордоном не загубитися у правовому лабіринті Світлана Приймак 05.05.2025 13:28
- Психологічна готовність до пластичної операції – більше, ніж "налаштування" Дмитро Березовський 05.05.2025 12:42
-
Зміна пріоритетів: молоде покоління радше зменшить заощадження, ніж відмовиться від хобі
Життя 15365
-
Суд наказав знести відпочинковий комплекс на Дніпрі у Києві
Бізнес 13173
-
Заборонений в Україні. Хто такий Сіміон і чим його перемога у Румунії загрожує Києву
11344
-
Розробка GTA VI дорожча за будівництво найвищого хмарочоса у світі
Життя 6877
-
Reuters дізналося зміст нового пакета санкцій ЄС проти Росії
Бізнес 6267