Як нова постанова Кабміну №519 перетворює право на догляд за рідними на бюрократичний квест — аналітика з практики відстрочок від мобілізації.
Кожен адвокат знає, що найбільш вразливі рішення завжди ховаються не в гучних судових процесах, а в тихих, майже непомітних постановах. Постанова Кабінету Міністрів України №519 від 06.05.2025 — саме з таких. Ні фанфар, ні попередження, лише факт — змінились умови, і тепер замість турботи про близьких держава знову змушує бігати за довідками.
Я відкрила документ і відчула холод — той самий, що відчуваєш, коли стоїш у коридорі УСЗН з дитиною на руках або під кабінетом старенької мами, якій щойно відмовили в акті догляду. Юридично — все чітко. По-людськи — абсурд.
Зміни стосуються прав на відстрочку від мобілізації для тих, хто доглядає за рідними. Зокрема, згідно з п. 9 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», знову стали обов’язковими або акт про здійснення догляду, або довідка про компенсацію по догляду. Навіть якщо мова про власних батьків чи власну дитину, яка потребує постійного догляду.
Раніше цих документів вимагали лише у випадку догляду за батьками подружжя, тепер — для всіх. Зворотна сила? Ні. Але правова невизначеність — безумовно. І в ній тонуть не тільки громадяни, а й юристи.
Форма важливіша за суть?
Одна з найбільших помилок нашого законодавчого підходу — обожествлення форми. Акт, довідка, запис у ЛКК — все це перетворюється на перепустку до реалізації конституційного права. Тепер, навіть якщо є батько, визнаний МСЕК як такий, що потребує стороннього догляду, без акту догляду або довідки про компенсацію ти вже не маєш права на відстрочку.
Уявімо: син, який з 2022 року щодня доглядає за мамою після інсульту, раптом дізнається, що його зусиль більше не достатньо. Немає папірця — немає пільги. Людська драма нівелюється бюрократичним технократизмом.
Що показує світова практика
Погляньмо на інші країни. У Німеччині догляд за родичами (Pflegezeit) не тільки визнається трудовим правом, а й має чітку державну підтримку — збереження робочого місця, компенсація. У Франції для догляду за родичем з інвалідністю не потрібно довідок про компенсацію — достатньо підтвердження факту проживання та діагнозу.
У практиці ЄСПЛ чітко простежується тенденція: будь-які обмеження прав, особливо в умовах воєнного стану, мають бути не лише законними, а й пропорційними та необхідними. У справі Pine Valley Developments Ltd. v. Ireland (1991) Суд наголосив, що втручання держави має бути виправдане конкретною метою і здійснюватись без порушення балансу інтересів.
Невже вимога акту про догляд у кожному випадку — це справді пропорційне рішення?
Сестра – не вирок
Ще одна деталь, яка викликає хвилю непорозумінь — наявність інших родичів. Чи отримаєш відстрочку, якщо у батька є ще донька? Так, отримаєш. І це — пряма норма п. 9 ч. 1 ст. 23. Закон не містить обмеження про "єдиного" доглядача. А отже, якщо ЛКК визнала потребу у догляді — інші родичі не мають значення.
Однак на місцях часто бачимо інше: органи місцевої влади додають у акт згадку про сестру, а ТЦК — користується цим, аби відмовити. Такі відмови — не просто зловживання, це порушення принципу правової визначеності.
Акт чи довідка: як не втратити можливість
Нові вимоги дають вибір: або акт, або довідка про компенсацію. Але це — лише ілюзія вибору. Бо отримати довідку про компенсацію можуть лише ті, хто проходить за доходами. А таких — меншість. Решта — змушені йти в органи місцевого самоврядування за актом.
Тут знову виникає проблема: акт — не документ автоматичний. Його можуть не дати. А ще частіше — відмовляються навіть приймати заяву. І тут починається справжня юридична війна: з фіксацією, поштовими відправленнями, відмовами й позовами.
Чи рятуватиме суд?
Так. Суд — поки що єдина справжня фортеця для тих, хто не хоче здаватися. Якщо органи соцзахисту або ТЦК відмовляють на підставі відсутності акта, який Ви не змогли отримати попри всі спроби — це підстава для судового позову.
І з огляду на практику, зокрема рішень Верховного Суду у справах про призначення соціальних пільг, ключовим критерієм буде не формальна наявність паперу, а наявність реального догляду та добросовісність заявника.
Між реєстрацією і реальністю
Видача акту чи довідки жорстко прив’язана до місця реєстрації особи, яка потребує догляду. У теорії — логічно. У практиці — катастрофічно. Люди роками живуть в інших регіонах, доглядають дистанційно, або перебувають за кордоном. Що робити їм?
Офіційно: надсилати цінного листа з описом вкладення до органу місцевої влади за місцем реєстрації. Додати пояснення, документи й чекати. Якщо не буде відповіді — повторити. Потім — до суду.
Ми, адвокати, маємо звикати жити між строками й мовчанням органів. Але наші клієнти — ні. Вони не повинні роками боротися лише за те, щоб засвідчити, що доглядали за власною матір’ю.
Шляхи виходу
Юридично — шлях один: внести зміни до постанови, які б чітко окреслювали винятки, порядок отримання документів і відповідальність органів за бездіяльність. Потрібна також інтеграція електронного обміну — Єдиний реєстр осіб, які отримують соціальні послуги, має автоматично підтверджувати факт догляду.
Політично — потрібен суспільний запит. Лише голос тисяч громадян, які через абсурдну норму втратили право бути поруч із хворими рідними, може змусити уряд переглянути підходи.
У юрпрактиці є негласне правило: якщо громадянин змушений доводити очевидне — щось не так із державою. Потрібно менше регламентів і більше довіри. Бо між актом про догляд і самою турботою завжди буде величезна прірва — прірва між папером і реальністю.
Держава, яка хоче мобілізувати ресурси, має пам’ятати, що найдорожчий із них — це люди. І ті, хто доглядає за близькими, вже воюють. Воюють за гідність. Без зброї, але щодня.
