Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.

19.10.2017 18:00

Divide et Impera: аландська невизначеність

Денис Ковальов Історик, публіцист

Сучасний світ стає доволі непрогнозованим. Він все більше примхливий, ніж той, у якому народились і жили наші батьки. Непорушні традиції та усталені норми залишаються порожніми словами й не більше…

Пристрасті щодо гучного каталонського "референдуму" хоч і вляглися, але їх наслідки потроху переростають у справжню "мильну оперу" з далекосяжним продовженням. "Пригноблена падчерка" Барселона все голосніше натякає "тиранічному вітчиму" Мадриду про своє "право на самостійне життя", лякаючи "деклараціями про незалежність" та іншими подібними речами. Та як би не вирішилась доля єдності Іспанського королівства, але "каталонський прецедент" наробив багато галасу у всій Європі.

Так у далекій північній країні Суомі сепаратисти місцевого автономного регіону Аландські острови також виявили бажання провести аналогічний "референдум про самовизначення". Просувають ідею незалежності Аландських островів члени політичної партії "Майбутнє Аландів" (швед. Alands Framtid), які прагнуть залишити багатовіковий союз із Фінляндією і піти у вільне плавання Балтійським морем. Голова партії Аксель Йонссон вважає, що шведськомовні мешканці Аландського архіпелагу цілком можуть проголосувати як за власну незалежність (прецедент Косова та Каталонії), так і за приєднання до своєї колишньої метрополії-неньки Швеції (прецедент Криму).

Аби зрозуміти, чого питання "самовизначення" Аландських островів постало саме зараз, враховуючи вищезгадані геополітичні прецеденти, необхідно заглибитись в історію острівної автономної провінції. У середині XII ст. на берег Аландського архіпелагу вперше ступає чобіт шведського жовніра, після чого на довгих 600 років ці острови – невіддільна частина Королівства Швеція. З мешканцями східної частини Скандинавського півострова приходить християнство, шведська мова, культура й традиції. Проте складна історія взаємовідносин з іншими державами Балтійського регіону (Данія, Річ Посполита та Московія) перетворюють колишнього морського гегемона Півночі на далеку провінцію Європи.

Велика Північна війна 1700-1721 рр. підірвала міць Швеції, а Фінляндська війна 1808-1809 рр. остаточно її принизила відібравши колишню славу. Новим господарем Балтики, а з нею Фінляндії та Аландських островів, стала царська Російська імперія. Звісно, що самодержавна влада Романових бачила у новоприєднаних територіях черговий форпост від зазіхань західних цивілізованих країн у свої східні варварські пущі. Тому не дивно, що за царювання Ніколая І на одному з Аландських островів у 1830 р. постала найбільший у Балтійському морі бастіон – Бомарсунд. Проте історія відвела цій фортеці доволі короткий строк життя...

Так під час Кримської війни 1853-1856 рр. Аландські острови, було окуповано англо-французькими військами. Влітку 1854 р. російсько-фінський гарнізон Бомарсунда тримав двотижневу оборону, проте стіни не витримали, і фортецю здали на милість ворогу. Переможці одразу запропонували ласий архіпелаг його колишній володарці Швеції, але тодішній король Оскар І відмовився від такого дарунка, заявивши про сталий нейтралітет своєї країни та не посягання на території інших держав. Російська імперія не втратила у Балтійському регіону жодних земель, проте Велика Британія і Франція, за згодою Швеції, змусили переможену країну зруйнувати усі фортифікації включно із Бомарсундом.

Паризька мирна угода 1856 р. вперше в історії присвоїла Аландським островам статус демілітаризованої зони окремим документом, відомим як "Аландський сервітут". Саме цей правовий акт ліг в основу майбутньої "Аландської конвенції" 1921 р., закріпивши за архіпелагом особливий статус у складі вже незалежної Фінляндської Республіки. З тих часів і до сьогодні територія Аландських островів немає жодних військових частин, військово-морських та/або авіаційних баз збройних сил; діє статус нейтральної території; місцеві мешканці, які мають окрім фінляндського ще й своє громадянство, не призиваються на військову службу; заборонено зберігання та носіння будь-якої вогнепальної зброї.

Зауважимо, що буремні часи Першої світової війни та розгортання революції на теренах колишньої Російської імперії лиш опосередковано зачепили Аландські острови та їх мешканців. Впродовж літа 1914 р. – лютого 1918 р. на архіпелазі стояв тимчасовий гарнізон царських військ, що після Жовтневого перевороту перейшов на бік більшовиків. Аби змусити окупантів залишити Аланди, до островів було направлено урядові фінляндські сили, яких офіційний Стокгольм підсилив шведським експедиційним корпусом. Його головна мета полягала у наведенні порядку та недопущенні анархії на островах, населених виключно шведськомовними мешканцями. Вже навесні Аландський архіпелаг прийняв нових визволителів – вояків Імперської армії Німеччини, які мали допомогти законному уряду Фінляндії ліквідувати на півдні країни прокремлівську "народну республіку" та вигнати всі окупаційні війська.

В середині травня 1918 р. Фінляндія була звільнена від більшовицької загрози, після чого розпочався процес розбудови держави. Водночас перед новоявленої країною Суомі з'явилась нова проблема – мешканці Аландських островів прагнули возз'єднання зі Швецією. З цією метою у червні 1919 р. було проведено так званий плебісцит, де 95% дорослого населення з правом голосу висловилися "за" перехід у підданство шведського короля. Розуміючи, що нового збройного протистояння жодної зі сторін нестримного конфлікту не витримає, було вирішено звернутись до Ліги Націй.

За 2 роки, У червні 1921 р. було прийнято остаточне рішення про статус Аландських островів: 1) Фінляндія зберігає суверенітет над архіпелагом, але зобов'язувалась гарантувати місцевому населенню збереження шведської мови, культури та звичаїв; 2) Швеція та Фінляндія одночасно визнають нейтралітет і демілітаризацію Аландських островів та надалі мають стати його основними гарантами; 3) автономний регіон Аландські острови матиме єдину офіційну мову (шведську), власний законодавчий орган (Лаґтінґ), спеціального представника в парламенті Фінляндії.

Так і жили у мирі та взаєморозумінні аландці з фінляндцями впродовж майже 100 років, попри Зимову війну (1939-1940 рр.) та Війну-продовження (1941-1944 рр.). Але ХХІ ст. принесло чимало новацій у соціально-політичну сферу. Тож сепаратистський рух, який був занепав, почав знов здіймати крила до неба. Нові промовці "аландського права на самовизначення" говорять, що мають від 10% до 30% підтримки серед місцевого населення. Водночас центральні органи влади Фінляндії жодним чином не реагують на можливу сецесію островів слідом за Косово, Кримом чи Каталонією. Це дає зайвий привід аландським сепаратистам розігрувати карту окремішності та самостійності островів. Єдині, хто одностайно говорить про нерозлучність архіпелагу з континентальною країною, це фінські націоналісти, які розуміють всі наслідки такого поспішного й непотрібного кроку.

На відміну від бунтівної іспанської автономії, де сепаратистський рух зумовлений бажанням бути самостійними від волі Мадриду, порівняння Аландів чи того ж Криму є зовсім інакшим. Політичні промовці окремої частини населення названих автономій насправді є поборниками ірредентизму. Через мовно-культурну спорідненість зі Швецією, Аландські острови будуть прагнути повернутись лоно своєю колишньої неньки-метрополії. Аналогічно вважали (і досі вважають) ватажки так званої "кримської весни", що ніби російськомовний Крим "повертається" на Батьківщину. Проте відбулось цинічне, а головне, сплановане загарбання української території окупаційними військами РФ. У цих зазначених проблемах немає жодного натяку на якесь право окремо взятої нації розбудовувати власну незалежну державу! Виключно відірвання автономного регіону від однієї країни з його подальшим приєднанням до іншої.

У дискусіях про незалежність Каталонії піднімається питання про те, що незалежність стала б дорогою альтернативою. Вже зараз відомо, що сукупний ВВП цього бунтівного іспанського регіону може недорахуватись кількох нулів. Аландські острови також багато в чому залежать від Фінляндії, у першу чергу, економічно. Не можна порівнювати промислово розвинену Каталонію з острівним аналогом Швейцарії, яким є Аландський архіпелаг. Статистика свідчить, що це місце для своїх штаб-квартир уподобали найбільші судноплавні компанії та фінансові установи Балтійсько-Скандинавського регіону. Але жодних великих промислових чи аграрних об'єктів автономія не має, адже ландшафт не сприяє цьому.

Тож, чи спроможуться прихильники аландського сепаратизму на справжнє здійснення універсальної тези "Divide et Impera!", покаже час. Наразі можна констатувати одне – ще жодна з бунтівних територій, яка провела "референдум" про відділення, не стала жити краще ніж жила до того. Хтось, як Крим, став військовим плацдармом для хижих неоімперіалістичних загарбань; хтось як Косово, таки унезалежнившись, продовжує перебувати у колі недобрих відносин з сусідами; ну, а хтось, як Каталонія, марно сподівається на манну небесну з настанням державної самостійності. Що ж, така доля чекає всіх тих, хто озброєний народною приказкою: "За що боролися – на те й напоролись!".

Усі матеріали автора