Дітям війни потрібне зовсім не шкодування, а можливості для інтеграції

Тарас Олексин – керівник Інформаційного відділу Програми освітньої, психологічної та інтеграційної допомоги дітям, що постраждали від збройного конфлікту на Сході України та анексії Криму «Інтеграція через діалог». Протягом двох років він спільно зі своїми

Тарас Олексин: Новочасним «дітям війни» потрібне зовсім не шкодування, а можливості для інтеграції

Тарас Олексин – керівник Інформаційного відділу Програми освітньої, психологічної та інтеграційної допомоги дітям, що постраждали від збройного конфлікту на Сході України та анексії Криму «Інтеграція через діалог». Протягом двох років він спільно зі своїми колегами зі Всеукраїнської Асоціації викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба», за підтримки ЄС, створює конкурси,  результатом яких стають цікаві Молодіжні Академії. Серед них – Кіноакадемія «Діалоги з друзями», Фотоакадемія «Портретна фотографія очима художника» та літературний (анти)конкурс, в рамках якого буде виданий збірник «(Не)дитячий погляд на війну».

Про «Інтеграція через діалог»

Наприкінці 2015 р. ситуація на Сході України виглядала вже не настільки критично, як на початку гібридної війни, але продовжувала залишатися далекою від адекватної. За даними від міжнародних організацій та вітчизняного Мінсоцполітики, кількість загиблих перевищувала 10 тисяч осіб, а з постраждалими рахунок йшов на мільйони. Самих тільки переселенців – більше, ніж 1,7 млн. Найгірше, що значна частина з них – діти. Наскільки це велика травма для юного покоління, ми всі бачимо на прикладі «дітей війни» з числа наших дідусів і бабусь. 

На цьому фоні мої колеги зі Всеукраїнської Асоціації викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба» зуміли заручитись підтримкою офіційних представників ЄС, і в середині грудня 2015 р. оголосили початок проекту. Одним з перших питань, які постали ще при обмірковуванні нашої діяльності, був сам підхід у здійсненні задуманого. Європейці пропонували обмежитись дітьми-переселенцями, а також підлітками з тимчасово окупованих територій та прифронтової зони. Координатору проекту – Петру Івановичу Кендзьору вдалося розширити список дітьми воїнів АТО. Адже не секрет, що війна травмує їх не менше. 

Також постала інша проблема: як організація, нехай навіть зі всеукраїнським статусом, але з офісом у Львові, буде спроможна організувати таку роботу? На початковому етапі, ми вирішили це питання, створивши декілька десятків Локальних Центрів громадянської освіти – наших місцевих осередків – по всій території держави. Особливо важливими партнерами для нас стали колеги з Бахмута, Краматорська, Сєвєродонецька, а згодом – ще й Маріуполя, Лисичанська, Попасної, Торецька і Костянтинівки, адже вони опинилися в самому епіцентрі війни. І саме на них покладалася найважча ноша по співпраці з усіма категоріями дітей. Локальні Центри в інших містах, натомість, спеціалізувалися на допомозі дітям з числа вимушено переміщених осіб та тих, чиї батьки перебували в зоні бойових дій.

Ще одним аспектом, без якого неможливо було б реалізувати бодай частково успішний проект подібного профілю, стали періодичні інтеграційні зустрічі підлітків з цільових категорій. Мова йде про так звані Молодіжні Академії, де діти та Локальні координатори можуть познайомитися, обмінятися досвідом і думками з приводу подальшої роботи.

Певною «родзинкою» таких заходів стала їхня тематична спрямованість. Ми твердо вирішили проводити зустрічі не «для галочки», а саме тому, що це справді потрібно.

Про Кіноакадемію «Діалоги з друзями»

14-15 грудня 2016 р. у Києві проходила Третя (Зимова) Молодіжна Академія. Напередодні ми з колегами познайомилися з Ларисою Артюгіною – режисером та координатором громадської організації «Новий Донбас». Ідея про проект у нас виникла спонтанно. В перший день Молодіжної Академії ми вирішили провести майстер-клас для учасників щодо відеозйомки. Коли діти складали сценарій майбутньої короткометражки «Друзі», яка мала стати практичним заняттям для них, результати виявилися значно кращими, аніж ми сподівалися. Підлітки настільки щиро розповідали про своїх близьких та друзів, особливо, з тимчасово окупованих територій, що вже через декілька тижнів зерна роздумів проросли, і ми вирішили організувати флешмоб «Діалоги з друзями». Згідно з ним, молодь отримала б змогу розповісти на камеру про тих, з ким їх розлучила або ж навіть звела війна. 

Такі відеопослання повинні були стати черговою ниточкою, яка б зв’язувала населення захоплених терористами територій з Україною. За підсумками роботи журі, ми обрали найкращі відео, авторів яких запросили 31 травня – 1 червня 2017 р. у Київ на повноцінні майстер-класи. Після онлайн-складової та виконання ряду додаткових завдань, було обрано 6 фіналістів (Катерину Беєляєву, Андрія Щербаня, Мілану Лосенко, Анну Погорєлову, Дарину Островерху та Дмитра Васильєва), які й потрапили на Кіноакадемію, що відбувалася у столиці 28-29 червня 2017 р. За її підсумками, було створено повноцінні соціальні ролики. 

Окрім терапевтичної допомоги в межах такого конкурсу, можливості для дітей розповісти про свій біль чи мрії, подібна робота дозволила нам всім по-новому поглянути на саму проблему новочасних «дітей війни» та замислитись над її вирішенням. Стараннями наших партнерів з «Нового Донбасу», ці ролики були відібрані для демонстрації на ряді загальноукраїнських телеканалів, а також транслювалися на тимчасово окуповані території. І, знаєте, коли ти раптово усвідомлюєш увесь масштаб здійсненої роботи, то по-справжньому відчуваєш, що робиш щось правильне.

Про фотокурси «Портретна фотографія очима художника»

Професійні онлайн-курси були нами заплановані ще від самого запуску проекту. Втім, на той момент нам значно важливіше було назбирати певну базу школярів, з якими можна було б співпрацювати. Коли це завдання було виконане, ми вкотре звернули увагу на згаданий аспект. У чому затребуваність таких курсів? Справа в тому, що з дітьми, по факту, психологічна робота не проводиться. Шкільні психологи, за вкрай рідкісними винятками, далі типових анкетувань не заходять. Батькам дуже часто самим потрібна реабілітація. Що отримуємо в результаті? Неврози, замкненість, пригніченість. Але є вихід. Це Інтернет-комунікація. Так вже сталося, що в Мережі переважній більшості з нас значно простіше висловлюватись чи позиціонувати себе певним чином. І робота в межах онлайн-курсів, та ще й у креативній сфері, могла дати свої плоди. Тож заручившись підтримкою фотохудожника Оксани Каліновської як викладача, та наших друзів з БО «БФ Карітас св. Августина», що в м. Перечині Закарпатської області, ми вирішили організувати онлайн-курси «Портретна фотографія очима художника». 

Учасники впродовж двох місяців ознайомилися з 14 темами по теорії портретної фотографії, надсилали свої роботи за чітко означеними критеріями, а 20 найкращих з них були запрошені на Фотоакадемію 19-24 жовтня 2017 р. на Закарпаття. І тут важливо виділити, навіщо ми провели цей захід, та ще й на такий термін. Справа в тому, що волонтери, міжнародні організації та саме українське суспільство надто часто самостійно калічать психіку дитини, навіть не усвідомлюючи цього. Посудіть самі: ми поступово, але впевнено привчаємо молодь до того, що вони особливі. Але особливі не через здібності, таланти, характер. Ні. Вони особливі тому і тільки тому, що травмовані війною. Як вам таке самоусвідомлення? Як би ви почувалися на їхньому місці? Тобто, якби не війна, то вони були б не цікавими нікому? І, щоб виділятись у майбутньому, вони повинні постійно акцентувати увагу навколишніх на своєму походженні й біографії? Так виходить? Я вже мовчу про агресивний самозахист з боку «простих» однолітків і сумлінне виховання суспільством у цих дітей споживацького характеру, властивого для типової «радянської» людини. Плоди такого різновиду мислення ми досі пожинаємо.

Єдині ліки у цій ситуації – змінити сам підхід до допомоги. Так, вона потрібна. Але не слід перетворювати молодь на хронічних об’єктів допомоги. Дайте їм змогу стати суб’єктами такої діяльності. З огляду на такі мотиви, фіналісти онлайн-курсів отримали на Фотоакадемії завдання: спільно з організаторами, відзняти матеріали та написати про особливості благодійної допомоги в Україні, на прикладі міжнародної організації «Карітас». Озираючись назад, маю визнати: ця Академія була чи не найскладнішою, з огляду на характер роботи і тривалість, але результат себе повністю виправдав. Діти, які спробували себе в ролі умовних фотокореспондентів “National Geographic”, отримали рідкісну нагоду застосувати новоздобуті знання на практиці, з чітким розумінням особливостей своєї місії. У підсумку, вони представили макети розділів майбутнього журналу, присвячені як членам благодійних організацій, так і всім людям, яким вони допомагають.

Дуже важкою емоційно була і робота з самими потребуючими. Втім, через декілька днів після фіналу, коли кожен пройшов певну саморефлексію, підлітки визнали, що досвід був по-справжньому корисним: вони побачили різні сторони людського життя, проблеми тих, хто перебуває на мирних територіях, а окрім цього, понад 8000 знімків та написані про благодійну роботу статті стануть основою для створення тематичного журналу. Величезна ж згуртованість учасників після прожитих спільно подій і їхня активність на всіх наступних заходах в ролі співорганізаторів, зайвий раз продемонструвала результативність нашого підходу.

Про (анти)конкурс «(Не)дитячий погляд на війну»

Кожен проект повинен мати своє завершення. Чекає воно і на «Інтеграцію через діалог» у першому півріччі 2018 р. Втім, саме по тому, яким є фінальний продукт, людям і властиво оцінювати успішність чи неуспішність задуму. З огляду на це, до свого «фіналу» ми підійшли максимально відповідально. Восени 2018 р. було оголошено літературний (анти)конкурс «(Не)дитячий погляд на війну», метою якого було створення в найближчому майбутньому збірника історій про конфлікт очима його наймолодших (і, відповідно, найщиріших) свідків – дітей. 

В результаті, чимало робіт було надіслано і від дорослих, але тут залишався незмінним все той же критерій: історія повинна була бути про представників юного покоління. Чому (анти)конкурс? Тому, що ми не збиралися визначати переможців чи переможених. Це – нечесно. За кожною історією – людське життя, і як можна його вважати «правильним» чи «неправильним»? Нас цікавила певна арт-терапія для молоді, можливість поділитися власними роздумами. І найпоказовіші з них ми і вирішили включити у книгу, що готується. До неї увійде понад сотня історій від дітей воїнів АТО, переселенців, мешканців «сірої зони», тимчасово окупованих або й мирних територій, волонтерів і молодих добровольців. Всі вони – нові «діти війни». І, якщо ми не бажаємо повторити подібну трагедію у майбутньому, то просто зобов’язані їх вислухати. 

Зараз збірник перебуває на стадії підготовки до друку. Попередня дата публікації – травень 2018 р. Вже 1 червня 2018 р., до Дня Захисту прав дітей, ми презентуємо книгу громадськості, спільно з авторами та колегами з молодіжної організації «ФРІ», які активно нам допомагають на всіх етапах роботи. Згідно з нашими планами, вона буде поширюватись на безоплатній основі по бібліотеках та навчальних закладах. Наша мета – зробити її максимально цікавою і повчальною для пересічного читача, а що найважливіше – для вихідців із мирних територій. Різні рубрики покликані будуть не лише продемонструвати все жахливе розмаїття людської трагедії, але й більш усвідомлено дізнатися про людей з іншою, аніж у читача, долею. Це – спосіб пошуку взаємопорозуміння. І, звісно, самоосмислення. А наскільки результативним він буде, вже зовсім скоро покаже час і покоління, що підростає.