Без права на свободу: забезпечити додержання прав особи при "доставці" до ТЦК

Слідчі судді в Україні наділені широкими повноваженнями для забезпечення дотримання прав осіб, які перебувають під вартою.

Згідно зі статтею 206 Кримінального процесуального кодексу України  слідчі судді наділені широкими та вражаючими повноваженнями. Кожен слідчий суддя може постановити ухвалу, якою зобов'язати будь-який орган державної влади чи службову особу забезпечити додержання прав особи, яка тримається під вартою. Якщо слідчий суддя отримує будь-які відомості, що викликають обґрунтовану підозру щодо незаконного позбавлення свободи особи на території його юрисдикції, він має негайно діяти. Суддя зобов’язаний постановити ухвалу про доставку затриманої особи до суду для з’ясування підстав позбавлення свободи. У разі ненадання органом державної влади чи службовою особою відповідного судового рішення або інших правових підстав для утримання особи під вартою, слідчий суддя повинен негайно звільнити затриману особу.

Цей механізм покликаний забезпечити негайний і ефективний захист прав кожного, хто опинився під вартою без належних підстав.

Чи може звернення до слідчого суду в порядку цієї статті стати важливим механізмом захисту прав? На жаль, поки ні, практика свідчить про обмежену ефективність цього інструменту. 

Проаналізуємо кілька судових рішень, щоб зрозуміти основні проблеми.

Ухвала слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси у справі № 522/5139/24 від 03.04.2024 року показує, що недостатність доказів суд визнає як причину повернення скарги заявнику. Заявник скаржився на незаконне утримання його сина в ТЦК, просив надати правову оцінку діям ТЦК та встановити законність.

“... змісту поданої заяви вбачається попередження незаконного позбавлення волі, аналізуючи зазначене, слідчий суддя дійшов висновку, що ймовірно вимога кореспондується з приписами ст. 206 КПК України (Загальні обов’язки судді щодо захисту прав людини), а саме, кожен слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться особа, яка тримається під вартою, має право постановити ухвалу, якою зобов’язати будь-який орган державної влади чи службову особу забезпечити додержання прав такої особи. Разом з тим, будь-яких доказів на підтвердження незаконного тримання під вартою заявником не надано, та зазначена адреса: АДРЕСА_1, не знаходиться в межах територіальної юрисдикції Приморського районного суду м. Одеси…”

Ухвала слідчого судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області у справі №344/9985/24 від 27.05.2024 року, тут суддя відмовила у відкритті провадження за скаргою в порядку ст. 206 КПК України, обґрунтувавши це тим, що службові особи ТЦК та СП не є уповноваженими на здійснення затримання в рамках кримінальної юрисдикції, а якщо заявник вважає, що його права порушені, то має звертатися або до адміністративного суду або зі заявою про вчинення кримінального правопорушення:

“Слідчий суддя звертає увагу, що згідно норм кримінального процесуального законодавства службові (посадові) особи ІНФОРМАЦІЯ_1 не є уповноваженими службовими особами, яким надано право на здійснення затримання в рамках кримінальної юрисдикції. Відтак, громадянин ОСОБА_3 не є затриманою особою в розумінні кримінально-процесуального законодавства, а тому повноваження слідчого судді на вказані правовідносини не поширюються… Слідчий суддя звертає увагу сторони заявника на те, що у разі порушення прав чи інтересів службовими (посадовими) особами територіального центру комплектування та соціальної підтримки при здійсненні ними свої повноважень, пов’язаними із мобілізацією, для судового захисту особа, яка вважає, що її права порушені, вправі звернутись із адміністративним позовом до компетентного адміністративного суду, а у разі вчинення щодо особи протиправних дій, що містять ознаки кримінальних правопорушень - до правоохоронного органу із заявою про вчинення кримінального правопорушення…”

Ухвалою слідчого судді Сколівського районного суду Львівської області у справі №453/758/24 від 09.05.2024 року у відкритті провадження за скаргою матері в інтересах сина, поданою у порядку ст. 206 КПК України (про зобов'язання звільнити позбавлену свободи особу), на дії службових осіб відмовлено:

“..Із змісту поданої скарги вбачається, що ОСОБА_3 не є особою, яка тримається під вартою у зв’язку із застосованим відносно нього запобіжним заходом, не є затриманим у порядку ст. 208 КПК України та не є особою, затриманою неуповноваженою службовою особою у порядку ст. 207 КПК України, не утримається правоохоронними органами у зв’язку із розслідуваним ними кримінальним правопорушенням у межах жодного порушеного кримінального провадження. Таким чином, у даному конкретному випадку, в слідчого судді відсутні повноваження, визначені КПК України, для з’ясування підстав позбавлення волі особи в інших випадках, не пов’язаних із досудовим розслідуванням конкретного кримінального провадження та розгляду клопотання у порядку ст. 206 КПК України..”

Найцікавіше це справа №556/439/24, яка розглядається слідчим суддею Володимирецького районного суду Рівненської області. Тут суддя застосував дещо інший підхід, на відміну від прикладів, де судді або відмовляють у відкритті провадження, або повертають скаргу скаржникові. У цій справі суд ухвалою призначив судове засідання. Адвокати звернулися зі скаргою в порядку ст. 206 КПК України, обґрунтувавши її тим, що 08 лютого 2023 року поблизу міста Чоп Закарпатської області невідомі особи в камуфляжній формі і масках затримали ОСОБА_3 і утримували декілька днів, застосовуючи до нього фізичне та психологічне насильство. Пізніше його передали представникам ТЦК міста Хуст, які продовжували насильство у приміщенні Хустського ТЦК Закарпатської області, куди не допускали працівників поліції та лікарів швидкої допомоги за викликом. 12.02.2024 представники ТЦК доставили ОСОБА_3 до АДРЕСА_1, де його продовжували незаконно утримувати, застосовуючи фізичне та психологічне насильство, позбавляючи права спілкуватися по телефону з рідними та близькими.

Ухвалою від 13.02.2024 року слідчий суддя вирішив:

“..Зобов’язати прикордонний загін ІНФОРМАЦІЯ_1, НОМЕР_2 прикордонний загін (військова частина НОМЕР_1) - приміщення Володимирецького навчально-виховного комплексу №3, негайно доставити ОСОБА_4, який за повідомленням адвоката ОСОБА_2 та адвоката ОСОБА_3 утримується службовими особами прикордонного загону ІНФОРМАЦІЯ_1, НОМЕР_2 прикордонний загін (військова частина НОМЕР_1) (приміщення Володимирецького навчально-виховного комплексу №3), до слідчого судді Володимирецького районного суду Рівненської області ОСОБА_1 для з’ясування підстав позбавлення його свободи. 

... Зобов’язати уповноважених осіб прикордонного загону ІНФОРМАЦІЯ_1, НОМЕР_2 прикордонний загін (військова частина НОМЕР_1) (приміщення Володимирецького навчально-виховного комплексу №3) негайно надати слідчому судді Володимирецького районного суду ОСОБА_1 належним чином завірену копію судового рішення, яке набрало законної сили, яким передбачено обмеження особистої свободи ОСОБА_4, або належним чином завірені копії інших документів, що надають правові підстави для позбавлення його свободи, для з’ясування підстав позбавлення ОСОБА_4 свободи (за наявності)...”

На наступний день, ухвалою від 14.02.2024 року слідчий суддя відмовив у задоволенні заяв адвокатів, поданих в порядку ст. 206 КПК України щодо виконання загальних обов’язків судді щодо захисту прав людини, з посиланням на те що:

“... Згідно з нормами кримінального процесуального законодавства службові (посадові) особи територіального центру комплектування та соціальної підтримки не є уповноваженими службовими особами, яким надано право на здійснення затримання в рамках кримінальної юрисдикції. Відтак, заявник не є затриманою особою в розумінні кримінально-процесуального законодавства, а тому повноваження слідчого судді на вказані правовідносини не поширюються... Суд констатує, що призов громадянина на військову службу під час мобілізації не є позбавленням особи права на свободу, а є обов’язком громадянина України, передбаченим ст. 65 Конституції України, відтак, не є незаконним утриманням особи...”

А ухвалою від 14.02.2024 року в цій же справі, за клопотанням адвокатів, доручено відповідному органу досудового розслідування провести дослідження фактів, викладених в заяві особи:

“... Клопотання представників особи, щодо якої вирішується питання захисту прав адвокатів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про забезпечення невідкладного проведення судово-медичного обстеження ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 та доручити відповідному органу досудового розслідування провести дослідження фактів, викладених в заяві особи, задовольнити. В порядку ст. 206 КПК України зобов’язати уповноважених осіб прикордонного загону ІНФОРМАЦІЯ_1, НОМЕР_1 прикордонний загін (військова частина НОМЕР_2), Територіальне управління державного бюро розслідувань, розташоване у місті Хмельницькому та прокурора Рівненської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону забезпечити невідкладне проведення судово-медичного обстеження ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 та, при необхідності, забезпечити надання необхідної та достатньої медичної допомоги. Доручити Територіальному управлінню державного бюро розслідувань, розташованому у місті Хмельницькому, провести дослідження обставин щодо неправомірних дій відносно ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2…”

Як бачимо, при поданні скарг в порядку ст. 206 КПК України слідчі судді демонструють різні процесуальні рішення: одні повертають таку скаргу, інші відмовляють у відкритті провадження, ще інші відмовляють у задоволенні. Це свідчить про те, що цей процесуальний інструмент не працює так, як мав би. Наразі створюється ситуація, коли навіть судді відмежовуються від такого захисту. І в принципі слід визнати,  що судді досить обґрунтовано відмовляють у застосуванні цього інструменту.

Це означає, що на практиці ст. 206 КПК України виявляється неефективною для захисту прав осіб, які можуть бути примусово доставлені до ТЦК та СП та там утримуватися до проходження ВЛК 

Ці судові випадки ілюструє складність і неоднозначність судової практики.

Навіть при наявності ознак суттєвих порушень прав людини, застосування сили, обмеження пересування, затримання тощо, яке вчинено не в межах кримінальної юрисдикції призводить до відсутності дієвих та швидких механізмів припинення цього порушення, навіть через суд.   

Звісно, справа №556/439/24 показує, що все ж існують випадки, коли судді вдаються до більш активних заходів захисту прав людини, зобов’язуючи відповідні органи надати належну документацію та проводити розслідування щодо неправомірних дій. Але подібні справи в ЄДРСР поодинокі. 

Це фахова стаття покликана проаналізувати судову практику щодо застосування норм КПК. Громадяни, чиї права порушуються, мають знати інструменти захисту своїх прав. Стаття спрямована на підвищення обізнаності та відображає лише суб'єктивну думку автора. Висновки, наведені в статті, відображають судження слідчих суддів у розглянутих справах.