Чому патронного заводу досі не побудували

Про злочинне зволікання, що ставить під масштабну загрозу обороноздатність країни.

Міністерство оборони України підтвердило інформацію про дефіцит боєприпасів, які починають закінчуватися. Серед причин такої ситуації чиновники згадали про втрату виробництв на Донбасі. Про ситуацію на початку червня 2018 року заявив заступник директора Департаменту військово-технічної політики, розвитку озброєння та військової техніки Міноборони Владислав Шостак.

Ряд провладних експертів регулярно заспокоювали українців, мовляв у нас лишились радянські запаси, наготовлені на випадок Третьої світової війни. Зокрема за різними оцінками перед початком бойових дій на українських складах і арсеналах налічувалося понад 2 млн тон снарядів і ракет.

Однак вже кілька років регулярно стикаємося з вибухами - в Балаклії, у Калинівці. Незалежно від того, наслідок це халатності чи ворожих диверсій, кількість запасів, що втрачена, досі невідома (прихована, а можливо навіть і не порахована). Оприлюднення хоча б приблизних даних, очевидно, може посилити критику влади, що не змогла досі відновити виробництво боєприпасів.

Дійсно, відновлення запасів патронів відбувалось на Донецькому хімічному та Луганському патронному заводах. Їх треба було евакуювати ще влітку 2014 року, однак тоді командування проявило бездіяльність, попри попередження громадськості і народних депутатів, наприклад Юрія Сиротюка, що кілька разів звертався до прем’єр-міністра Яценюка з вимогою пришвидшити евакуацію заводів стратегічного значення з зони Антитерористичної операції. Подібна ситуація, склалась, до речі, і з іншим незамінним обладнанням на машинобудівному заводі “Мотор-Січ” у Маріуполі, що було вивезене до Росії разом з інженерними кресленнями.

Після цього питання відновлення патронного виробництва стало постійною обіцянкою чиновників. Будівництво планували ще на 2016 рік. Улітку 2017 року року Рада національної безпеки і оборони України ініціювала виділення 1,4 млрд гривень на закупівлю обладнання та будівництво заводу з виробництва боєприпасів. Згодом його початок анонсував міністр оборони Степан Полторак. Той факт, що за рік після цих рішень нічого так і не почато, свідчить про злочинну бездіяльність (принаймні можна було б підготувати план і місце розміщення заводу).

Інша вагома проблема – якість цих патронів, їх калібр. Чи повинен він ґрунтуватись на стандартах НАТО, оскільки ми збираємось інтегруватись до північноатлантичної системи безпеки? Чи більш доцільно відтворювати совєцькі калібри, аби вони відповідали переважним запасам військової техніки? Це питання потребує дискусії і ретельного моніторингу, скільки насправді боєздатної техніки зі старих запасів СССР ми маємо на складах, і скільки років вона служитиме при ймовірно високій інтенсивності бойових дій, а також можливості переходу на зброю стандартів НАТО. Слід додати, що Україна зберігає потужний військово-промисловий комплекс, що генерує експорт до багатьох держав світу, і підтримує боєздатність української армії. Тому загальний перехід на імпортну зброю шкідливий (крім винятків на зразок “Jevelin”).

Загалом виробництво патронів – найпростіший елемент військово-промислового комплексу, що не потребує ні надскладних технологій, ні рідкісних ресурсів (на Близькому Сході, зокрема, мінімально придатні патрони виготовляються взагалі кустарним способом). Виробничі потужності сучасного патронного заводу зазвичай складаються з кількох патронних лініями, відповідно до різних калібрів боєприпасів. Кожна лінія включає не більше ніж 20 одиниць обладнання.

Чергову партію необхідно перевіряти в дії, тому потрібний деякий надлишок виробництва. Але ці втрати забирають мінімальні кошти, забезпечуючи передбачуваність та регулярний моніторинг якості. З іншого боку, в умовах російсько-української війни необхідна перевірка в польових умовах бойових дій, інформація після чого має бути врахована інженерами.

З іншого боку, поширюються побоювання про можливість паліативних дій, аби пришвидшити виробництво, перейшовши до «складальної моделі» . Це означає завезення окремих елементів з-закордону і просте складання їх в Україні. Це не лише підвищує собівартість виробництва, а й переводить українські війська у залежність від стабільності співпраці з іншими державами, на території яких виготовляються ці компоненти.

Серед світових лідерів виробництва у цій галузі – німецька Fritz Werner, канадська Waterbury Farrel, бельгійська New Lachausee, французька Manurhin, американська Bliss. Вони не лише планують будівництво цехів та встановлюють власне виробництво, а й вирішують хто буде там працювати, можуть завозити робітників з інших держав. Наприклад, в 2000-х роках французька компанія Manurhin «під ключ» збудувала на пострадянському просторі два патронних заводи – в Литві та Узбекистані.

Можливе часткове виробництво компонентів закордоном в рамках одної закордонної корпорації. Загалом це небажаний варіант, оскільки залежність навіть від Франції чи Німеччини генерує ризики (з огляду на бажання цих країн відновити нормальні торгівельні відносини з Москвою). Краще, звісно, співпрацювати з британськими чи американськими фірмами. Звісно, залучення інвесторів можливе, однак при збереженні ключової частки акцій в руках державної влади. В ідеалі, звісно, підприємства подібного стратегічного рівня повинні залишатися виключно під контролем державної влади. Незалежність військового виробництва, здатність самостійно забезпечити повний цикл виготовлення стали у сучасному світі фактором суверенітету держав, у яких ширше поле можливих дій.

Тобто побудувати завод не потребує значних витрат. Але затримування цього процесу слід оцінювати як злочинну бездіяльність. Особливо слід відзначити роль керівництва РНБО на чолі з Турчиновим, уряду і прем’єр-міністрів Арсенія Яценюка та Володимира Гройсмана. Не можна забувати про роль Верховної Ради, насамперед Комітету з питань національної безпеки та оборони. Тут йде мова про особисту відповідальність Сергія Пашинського, представника “Народного фронту” та діючого голови Комітету. До речі, більшість членів Комітету складають також представники “Народного фронту”, і лідери цієї політичної сили повинні нести політичну відповідальність за зволікання необхідного для державної безпеки процесу.

З огляду на важливість інформація не можемо вимагати від влади конкретної інформації про кількість патронів, що залишилася. Однак негайне будівництво і запуск виробництва патронів – життєвонеобхідний фактор військової безпеки держави. Паралельно слід поставити питання про достатність артилерійських запасів (які особливо постраждали від вибухів на зразок Новобогданівки чи Калинівки). Амуніція нового зразка, зброя від західних союзників потрібна і корисна. однак буде недієздатною без належного забезпечення боєприпасами. Вважаємо, що Президент України Петро Порошенко повинен взяти цю справу під безпосередній контроль і звітувати українським громадянам про рівень виконання. А всі особи, що фактично шкодили національній безпеці, саботуючи виробництво, повинні бути покарані для уникнення подібної ситуації у майбутньому. Це вже прерогатива СБУ, особливо в контексті пошуку російських агентів впливу.

Поряд з цим, без елементарного виробництва боєприпасів малореалістично звучать розмови про складніші технології вдосконалення військово-промислового комплексу. І допомога від союзників може бути вагомішою, коли вони побачать нашу здатність відповідати на мінімальні виклики оборонної інфраструктури, забезпечуючи замкнутий механізм елементарних і необхідних складових ресурсного забезпечення армії.