Чому Україна не Латвія?

Наші сивочолі дисиденти залюбки загадують старі-добрі деньки, як вони разом з іншими народами Совітської імперії боролись за “нашу і вашу свободу”. Незамінною мантрою більшості з цих мемуарів стає визнання досвіду прибалтів, що стали вчителями для вітчизняних рухівців. Здавалось, ми йшли спільним курсом – але прийшли в різні локації. Одні в єесівський рай, інші – у вічно обіцяний безвіз. Чого ж ми не довчились у північних братів?

Дуже схожа на українську ситуація в Латвії. У цій країні після звільнення з кремлівських пазурів залишилась потужна російськомовна меншина – до третини населення (більше ніж в Україні, де титульної нації більше 70 % - але з них чимало користуються мовою історичного ворога).  І суспільний розподіл ролей був дуже схожим до українського. Русскоязичниє займали столицю – Ригу, східні міста. А в селі, по колгоспах тягнули лямку латиші. Ну і ще національна інтелігенція – вузенький прошарок, для демонстрації на всенький світ “дружби народів” по-радянськи.

Звідси і роль російської мови як елітарної – способу спілкування панів, містян. А колгоспник, затруджений виснажливими трудоднями, хоче вивчити дитину, відправити в місто. А там говорять по-панському, і вже перше покоління у місті переходить на чужинську мову, засвоює стереотипи і культурні кліше окупаційної культури. Звідси і левова частка проблеми сучасної країни, якій “какая разніца” між мовою та язиком. У бізнесі, поп-культурі російська панує – бо приваблива. Ніхто не хоче виглядати як селюк, навіть після Революції гідності (бо ж на Майдані стояв мільйон, а десяткуи дивились телевізор..). А політичні інсинуації – лише наслідок. Від виборів 1994 р., коли Кучма обіцяв другу державну, і через 2004 р. до закону Ківалова-Колєсніченка, активності колабораціоністів на Донбасі та в Криму.

У Латвії від самого початку пішли іншим шляхом. Перед референдумом за незалежність обіцяли громадянство усім жителям, аби запобігти всіляким провокаціям (уроки Абхазії та Карабаху були вже на слуху). Та після перемоги національних сил латвійці відновили спадкоємність з Латвійською республікою міжвоєнної доби. Відповідно для всіх осіб, безпосередні предки яких не були громадянами Латвії до 1940 року, скасовувалось надання громадянства. Вони повинні були його заслужити – скласти спеціальний екзамен на знання мови, культури, історії країни.

Це не надто важкий екзамен. Але більша части на русскоязичних не змогла цього зробити. І не тому, що латвійська надто складна – не складніша за німецьку, яку роками вчили радянські учні. Проблема, вочевидь, у закоренілій зневазі до інородців, очікування реставрації Радянської імперії.

Але час проходить, і все більше росіян інтегрується в латвійську культуру. Так, їх досить багато, так, вони складають загрозу донецького сценарію у східних районах Латвії. Але процес пішов, і утвердилось нове правило – вищості латвійської мови. Хочеш бути успішним, живучи на цій землі – знай латвійську. Навіть проросійські політики змушені знати і використовувати рідну мову корінного населення.

Чи не варто було повторити балтійський досвід в Україні? Звісно, зараз не 1990-ї. Але виросло нове покоління, і чергова фаза російсько-української війни створює додаткові можливості. Хто не знає, а головне – не хоче знати української мови, історії, культури – той не може бути громадянином. Він лише підданий.