Наші сивочолі дисиденти залюбки загадують старі-добрі деньки, як вони разомз іншими народами Совітської імперії боролись за “нашу і вашу свободу”.Незамінною мантрою більшості з цих мемуарів стає визнання досвіду прибалтів, щостали вчителями для вітчизняних рухівців. Здавалось, ми йшли спільним курсом –але прийшли в різні локації. Одні в єесівський рай, інші – у вічно обіцянийбезвіз. Чого ж ми не довчились у північних братів?
Дуже схожа на українську ситуація в Латвії. У цій країні після звільнення зкремлівських пазурів залишилась потужна російськомовна меншина – до третининаселення (більше ніж в Україні, де титульної нації більше 70 % - але з нихчимало користуються мовою історичного ворога). І суспільний розподіл ролей був дуже схожим до українського.Русскоязичниє займали столицю – Ригу, східні міста. А в селі, по колгоспахтягнули лямку латиші. Ну і ще національна інтелігенція – вузенький прошарок,для демонстрації на всенький світ “дружби народів”по-радянськи.
Звідси і роль російської мови як елітарної – способу спілкування панів,містян. А колгоспник, затруджений виснажливими трудоднями, хоче вивчити дитину,відправити в місто. А там говорять по-панському, і вже перше покоління у містіпереходить на чужинську мову, засвоює стереотипи і культурні кліше окупаційноїкультури. Звідси і левова частка проблеми сучасної країни, якій “какая разніца” міжмовою та язиком. У бізнесі, поп-культурі російська панує – бо приваблива. Ніхтоне хоче виглядати як селюк, навіть після Революції гідності (бо ж на Майданістояв мільйон, а десяткуи дивились телевізор..). А політичні інсинуації – лишенаслідок. Від виборів 1994 р., коли Кучма обіцяв другу державну, і через 2004р. до закону Ківалова-Колєсніченка, активності колабораціоністів на Донбасі тав Криму.
У Латвії від самого початку пішли іншим шляхом. Перед референдумом занезалежність обіцяли громадянство усім жителям, аби запобігти всілякимпровокаціям (уроки Абхазії та Карабаху були вже на слуху). Та після перемоги національнихсил латвійці відновили спадкоємність з Латвійською республікою міжвоєнної доби.Відповідно для всіх осіб, безпосередні предки яких не були громадянами Латвіїдо 1940 року, скасовувалось надання громадянства. Вони повинні були йогозаслужити – скласти спеціальний екзамен на знання мови, культури, історіїкраїни.
Це не надто важкий екзамен. Але більша части на русскоязичних не змоглацього зробити. І не тому, що латвійська надто складна – не складніша занімецьку, яку роками вчили радянські учні. Проблема, вочевидь, у закоренілійзневазі до інородців, очікування реставрації Радянської імперії.
Але час проходить, і все більше росіян інтегрується в латвійську культуру. Так,їх досить багато, так, вони складають загрозу донецького сценарію у східнихрайонах Латвії. Але процес пішов, і утвердилось нове правило – вищості латвійськоїмови. Хочеш бути успішним, живучи на цій землі – знай латвійську. Навітьпроросійські політики змушені знати і використовувати рідну мову корінногонаселення.
Чи не варто було повторити балтійський досвід в Україні? Звісно, зараз не1990-ї. Але виросло нове покоління, і чергова фаза російсько-української війни створюєдодаткові можливості. Хто не знає, а головне – не хоче знати української мови,історії, культури – той не може бути громадянином. Він лише підданий.
