Кваліфікація – основа людського капіталу

І це загальноєвропейська тенденція.

Бізнес потребує кваліфікованих працівників, які мають достатній рівень знань, навичок, компетентностей для роботи вже тут і зараз. Це і до війни була проблема, а зараз ще більша. 

Три тижні тому, я був на заводі Volkswagen у Ганновері. HR департаменти націлені на конкретну кваліфікацію, а саме вміння, навички, компетентності визначені дескрипторами рамки кваліфікацій. Де він їх здобув і за якою формою, то вже нікого не цікавить.    

Війна змінила структуру ринку праці. Мільйони людей виїхали, сотні тисяч захищають країну в ЗСУ. Релокація підприємств показала, що за верстатами стало дуже складно знайти працівників із відповідною кваліфікацією.  

А якщо врахувати, що у 2023 році відбуватиметься поступове відновлення виробництва, що посилить навантаження на HR департаменти, то ще більше стане питання наповнення ринку праці кваліфікованими працівниками. 

І тут класична освіта, або зміниться і трансформується під вимоги ринку праці, які диктує бізнес, або вона стане неконкурентною.                       

Варто також зазначити, що бізнес також має брати участь в організації людського капіталу в Україні, якщо він хоче кваліфікованих працівників. Такі приклади в Україні є, але їх недостатньо. 

Основним і найдієвішим інструментом є професійний стандарт, який розкриває у собі професійну кваліфікацію.  

Сьогодні його розробка дозволена всім бажаючим. Професійний стандарт – це такий собі дороговказ для освіти, що вона має навчити для того, аби потенційний працівник приходив на робоче місце вже готовий та з відповідною кваліфікацією. Також це дороговказ для людини, яка хоче аби її знання відповідали вимогам ринку праці. 

Держава створила чіткі, зрозумілі та прозорі правила гри. Приріст розробки професійних стандартів говорить сам за себе. У 2019 році було 23 профстандарти, на кінець 2022 року було 245 професійних стандартів. Сьогодні вже 269. Той хто розробляє професійні стандарти робить колосальну інвестицію в Україну.

По-перше, після затвердження професійного стандарту з відповідною кваліфікацією цей документ стає суспільним надбанням. Будь-хто може його використовувати за призначенням. Чи то формувати освітню програму в заклади освіти, чи то акредитувати кваліфікаційний центр. 

По-друге, відповідну професію заносять до класифікатора професій, який є джерелом статистичних даних. Тому, якщо професії в класифікаторі є актуальні, то статистика по них є реальна, а не викривлені дані, м’яко кажучи. 

По-третє, кожен може виконати критерії і акредитувати кваліфікаційний центр та присвоювати професійні кваліфікації. Такі успішні приклади в Україні вже існують. Цифри говорять самі за себе – акредитовано кваліфікаційних центрів 14, кількість кваліфцентрів, які здійснюють свою діяльність відповідно до 314 постанови КМУ – 9. Уже присвоєно 803 професійні кваліфікації і тенденції до росту є колосальні. 

Усе в наших руках, ніхто за нас не зробить цю роботу. Хочемо бути багатими та успішними, мусимо ефективно та багато працювати головою. 

Усі сьогодні прокачують свої скіли. Це боротьба за робоче місце і це нормально. 

Сьогодні на ринку праці стало гостро питання коротких навчальних програм, у Європейському Союзі це називається мікрокваліфікації. І під це прийняті відповідні директиви.

Гнучкі методи навчання, короткострокові курси. Цим шляхом зараз рухаються країни ЄС і це швидко дійде до України, і ті системи освіти, які це проігнорують втратять конкурентність на ринку освітніх послуг. 

Якщо говорити про європейський ринок праці, то питання якого статусу заклад освіти в якому вчився працівник взагалі не стоїть. Важливо якому рівню Національної рамки кваліфікацій відповідає професійна кваліфікація працівника. Саме цей показник є зрозумілим роботодавцю, бо він визначає складність трудових функцій. До прикладу в Естонії, кожна професійна кваліфікація у своїй назві вже вміщує рівень НРК. «Електрик 3 рівень НРК», або заклад профтехосвіти готує швею 4 рівня НРК. Така філософія естонської системи кваліфікацій, уже в самій назві вказувати рівень НРК.

В освіті настав час швидких рішень. Освіта звичайно виховний процес, але це і бізнес та успішна чи не успішна економіка. Де чітко провести лінію – питання дискусійне. Очевидно одне, держава має платити за те, що їй вигідне за необхідне.   

Приватна освіта в Україні швидше відчуває потреби ринку праці й намагається їх задовольнити. Для прикладу Київська школа економіки з середньостроковими програмами вже готує фахівців з питань взаємодії з владою (GR), фахівців з публічних закупівель, управлінців публічними фінансами. Має Програми з підприємницької діяльності для ветеранів АТО й ООС, спеціалізовані англомовні програми на основі МВА. 

Чим менший часовий розрив з потребами бізнесу у кваліфікованих працівниках, тим швидше розвивається економіка, тим більше заробляє заклад освіти.

Війна показала наскільки наші класичні університети неповороткі. Коли треба було швидко організувати короткі курси по роботі засобів зв’язку, кодуванню і налаштуванню радіостанцій, розгортанню тих же старлінків, робота з картами і навігацією та іншими важливими системами, традиційна освіта нічого реактивного та масового запропонувати нажали не змогла. 

Сьогодні недостатньо інвестувати лише в економіку, виробництво чи технології. 

Надзвичайно гостро постає проблема ефективного формування та розвитку людського капіталу. Треба братися до роботи й на кожному етапі ланцюжка організації людського капіталу зробити прорив.