Зеленський вирішив створити враження важливості колективної праці суддів Верховного Суду. Але статистика говорить про інше.
(Ця стаття є продовженням статей "Президент на службі Верховному Суду" і "Ваша касаційна скарга необгрунтована" про прийнятий Верховною Радою України 15 січня цього року Закон № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо удосконалення перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядку", автором якого був Президент Володимир Зеленський).
За Законом № 460-IX питання про відкриття касаційного провадження вирішує колегія суддів у складі трьох суддів (стаття 394 ЦПК). Раніше це покладалось на одного суддю-доповідача.
Для чого троє суддів замість одного? Що, одна голова добре, а три - краще?
Давайте поміркуємо над доцільністю залучення більшої кількості суддей до вирішення такого процесуального питання, як відкриття касаційного провадження.
До прийняття Закону № 460-IX був такий порядок. Суддя-доповідач міг відкрити касаційне провадження. Якщо він визначав касаційну скаргу необґрунтованою, то вирішення питання вже покладалось на колегію із трьох суддів. Провадження мало бути відкрито, якщо хоча б один суддя із складу колегії дійшов висновку про необхідність його відкриття. Тобто тут була закладена ідея, що один суддя-доповідач може помилитися щодо необґрунтованості касаційної скарги, він може бути упереджений до змісту касаційної скарги. Адже якщо суддя-доповідач відкриє касаційне провадження, то саме він і буде суддею-доповідачем за цією касаційною скаргою, а якщо відмовить у відкритті касаційного провадження, то вже й не треба витрачати час на цю справу. Але вже три судді Верховного Суду, які є членами постійної колегії суддів, не можуть помилитися, коли будуть вивчати касаційну скаргу і визначати, чи є вона обґрунтованою і гідною касаційного розгляду, чи необґрунтованою і такою, що лише забере час у суддів Верховного Суду.
Але насправді це була фікція.
У серпні минулого року я зробив запит до Верховного Суду, у якому, зокрема, просив повідомити, скільки ухвал про відкриття касаційного провадження постановлено постійною колегією суддів (постійними колегіями суддів) за касаційними скаргами у цивільних справах, які надійшли до Верховного Суду у період із 15 грудня 2017 року до 27 серпня 2019 року.
Із відповіді заступника керівника апарату Верховного Суду Капустинського В. від 30 серпня 2019 року вбачається, що за час роботи Верховного Суду із 15 грудня 2017 року до 27 серпня 2019 року на розгляд до Касаційного цивільного суду надійшли 45845 касаційних скарг. У 2672 касаційних скаргах відмовлено у відкритті провадження через необґрунтованість касаційної скарги, а у 25416 суддя-доповідач одноособово відкрив касаційне провадження. Ухвал про відкриття касаційного провадження, постановлених постійними колегіями суддів, за вказаний період не було.
Ці статистичні дані доводять фіктивність роботи колегії суддів щодо вирішення питання про відкриття касаційного провадження. По-перше, відзначу, що стаття 394 ЦПК не містила форми обговорення колегією суддів питання про відкриття касаційного провадження, щоб скаржнику було зрозуміло аргументи кожного судді колегії. По-друге, зрозуміло, що коли суддя-доповідач вже сформував свою думку, то змінювати її йому недоречно, бо тоді постає питання, для чого він створював необхідність роботи колегії суддів, якщо так легко змінює свою позицію. Залишалась думка його двох колег. Стаття 394 ЦПК не містила положень про заміну судді-доповідача. Тобто навіть якщо один із суддів цієї колегії визначав, що касаційна скарга є обґрунтованою, то все рівно суддя-доповідач залишався той самий. Але це визначало відношення судді-доповідача до касаційної скарги: він хотів відмовити у відкритті касаційного провадження і не займатись скаргою, а через когось із колегії суддів він не зміг цього зробити. Виходило, що суддя-доповідач змушений відкрити касаційне провадження під тиском позиції іншого судді колегії. При цьому суддя-доповідач не має змоги якось довести помилковість думки іншого судді колегії щодо обґрунтованості касаційної скарги. Легко припустити, що судді Верховного Суду не зацікавлені змушувати один одного робити те, чого не хочеться. Із цього випливає, що рішення колегії суддів про відкриття чи відмову у відкритті касаційного провадження було формальним. Якщо суддя-доповідач визначав, що касаційна скарга є необґрунтованою, то такою ж була і позиція колегії суддів.
Це означало формальність частини 5 статті 394 ЦПК до прийняття Закону № 460-IX щодо вирішення постійною колегією суддів, до складу якої входив суддя-доповідач, питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою, у разі, якщо суддя-доповідач дійшов висновку, що подана касаційна скарга була необґрунтованою. Якщо суддя-доповідач після отримання касаційної скарги дійшов висновку, що подана касаційна скарга була необґрунтованою, то так воно було й надалі, і такий стан не змінювала постійна колегія суддів, до складу якої входив цей суддя-доповідач.
Робота постійних колегій суддів була лише ширмою. Кількість суддів не визначала якості вивчення змісту касаційної скарги. Двоє суддів постійної колегії суддів лише підписували ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, підготовлену суддею-доповідачем.
Питання про відкриття касаційного провадження має бути простим. Один суддя здатен перевірити відповідність касаційної скарги пунктам 1-4 частини другої статті 394 ЦПК. Це не вирішення скарги по суті. Нема про що дискутувати тут трьом суддям Верховного Суду. Хіба що про те, як би так викрутити, щоб назвати скаргу необґрунтованою і відмовити у відкритті касаційного провадження. Про штучність такого критерію касаційної скарги, як "обґрунтованість/необґрунтованість" (пункт 5 частини другої статті 394 ЦПК), я вже писав у попередніх статтях.
