Військові контракти – це не просто папери з печатками, а складний механізм, який поєднує економічні, правові та технічні аспекти. Вони відображають специфіку замовлення – чи то закупівля боєприпасів, чи розробка новітніх систем озброєння – і визначають, як саме держава співпрацює з підрядником. У центрі цього процесу – відповідальність: за витрати, які несе виконавець, за якість кінцевого продукту (чи то танк, чи програмне забезпечення для РЕБ), за терміни поставки, які в умовах війни можуть означати різницю між життям і смертю.
У США, де система оборонних закупівель відточувалася десятиліттями, контракти класифікують за трьома ключовими ознаками: змістом замовлення, способом ціноутворення та взаєморозрахунків, а також процедурою укладення й нагляду. Ці принципи стають дедалі складнішими, адже сучасні технології – безпілотники, ракетні комплекси, кіберсистеми – несуть величезні ризики, які треба враховувати ще на етапі підписання угоди.
У американській практиці всі контракти поділяються на дві великі категорії: з фіксованою ціною та з відшкодуванням витрат. Кожна з них має безліч підвидів, які адаптуються до конкретних завдань. Наприклад, контракти з фіксованою ціною бувають від найпростіших – із чітко зафіксованою сумою, яку не можна перевищити, – до складніших, де ціна може коригуватися за “ковзною шкалою” залежно від інфляції чи витрат, або ж доповнюватися бонусами за досягнення цілей. Серед них:
Тверда фіксована ціна: усе просто – підрядник бере на себе всі ризики, а держава платить лише обумовлену суму.
Фіксована ціна з переглядом: після завершення контракту ціну можуть скоригувати, якщо реальні витрати виявилися вищими чи нижчими.
Фіксована ціна з бонусами: виконавець отримує винагороду за швидкість чи перевищення технічних стандартів.
Контракти з відшкодуванням витрат, навпаки, передбачають, що держава покриває витрати підрядника, додаючи стимули для ефективності. Тут є свої варіанти:
Просте відшкодування: держава платить за все, що витрачено, без додаткових бонусів.
Відшкодування з фіксованою винагородою: підрядник отримує свій прибуток незалежно від результату.
Відшкодування зі стимулами: бонуси нараховуються за економію часу, грошей чи перевищення технічних показників.
Є й третя група – спеціальні контракти. Наприклад, угоди з невизначеним терміном чи обсягом поставок, коли держава замовляє товари чи послуги “за потребою”, або “генеральні угоди” для довгострокової співпраці з партнерами. Ця гнучкість дозволяє США швидко реагувати на виклики – від закупівлі палива до розробки космічних технологій.
Як це може працювати в Україні?
Україна сьогодні – це країна, що бореться з російською агресією, маючи обмежені ресурси й хитку підтримку НАТО. Союзники часто обіцяють більше, ніж дають, а час грає проти нас. У таких умовах американський досвід оборонних контрактів може стати не просто прикладом, а дорожньою картою для виживання.
Фіксована ціна для базових потреб
Контракти з фіксованою ціною ідеально підходять для закупівлі стандартної продукції: набоїв, запчастин до техніки, бронежилетів чи комерційно доступних дронів. У США такі угоди – це коли підрядник бере на себе всі ризики й отримує лише ту суму, про яку домовилися. Для України це означатиме чіткість: ми знаємо, скільки платимо, і не переплачуємо через непередбачені витрати. Уявіть: уряд оголошує тендер на 10 тисяч снарядів за 5 мільйонів доларів. Постачальник – чи то місцевий завод, чи то іноземна компанія – мусить укластися в цю суму й доставити вчасно. Якщо ні – його проблема. Це змушує підрядників бути ефективними, а державі дає прогнозованість у бюджеті – критичний фактор, коли кожна гривня на рахунку.
Щоб це запрацювало, потрібні прозорі та чесні тендери. Міноборони могло б створити онлайн-платформу, де постачальники змагатимуться за контракти, доводячи свою здатність виконувати замовлення швидко й якісно. У час війни затримки з боєприпасами чи запчастинами – це не просто незручність, а пряма загроза життю солдатів на передовій.
Відшкодування витрат для інновацій
Але війна – це не лише про набої. Україні потрібні передові розробки: ударні безпілотники, системи ППО-ПРО, комплекси РЕБ, які можуть протистояти російським технологіям. Тут контракти з відшкодуванням витрат – як у США – стають у пригоді. Держава покриває витрати підрядника (наприклад, на дослідження чи випробування), але додає бонуси за результат. Скажімо, розробник дронів отримує 10% премії, якщо його система перевищить дальність польоту чи точність ураження. Це стимулює компанії братися за ризиковані проєкти, які в умовах миру могли б здаватися “занадто дорогими”.
Проблема в тому, що такі контракти легко призводять до перевитрат – американці це добре знають. Щоб уникнути цього, Україні потрібен жорсткий нагляд: чіткі технічні вимоги, регулярні звіти, незалежні аудитори. Наприклад, якщо ми замовляємо систему РЕБ, Міноборони має знати, на що йде кожна копійка – від зарплат інженерам до вартості мікрочіпів.
Гібридні моделі та стимули
А що, якщо поєднати ці підходи? У США часто додають стимули до обох типів контрактів. Підрядник ремонтує танки за фіксованою ціною, але отримує бонус, якщо поверне їх на фронт раніше строку. Або розробляє ракети з відшкодуванням витрат, але з премією за кращу точність. Для України це могло б стати вирішальним. Уявіть: завод у Харкові лагодить БТРи й отримує 5% зверху, якщо закінчить на тиждень раніше. Або київська фірма створює контрзаходи проти російських “Орланів” і заробляє бонус за кожну збиту ціль. Такі стимули рятують життя на полі бою.
Гнучкість для непередбачуваних потреб
Війна – це хаос. Сьогодні потрібне паливо, завтра – медичне обладнання, післязавтра – системи зв’язку. Тут стають у пригоді контракти з невизначеним терміном чи обсягом, як в американській моделі “indefinite delivery”. Уряд укладає угоду з постачальником: “Ми купуватимемо за потребою, але в межах 10 мільйонів гривень”. Це дозволяє швидко накопичувати запаси без зобов’язань брати фіксовану кількість. Для України, яка залежить від іноземної допомоги й непередбачуваних умов віцни, це ідеальний спосіб забезпечити гнучкість.
Що потрібно Україні для втілення?
Щоб це не залишилося на папері, потрібні зміни. По-перше, правова база. У США є Федеральний регламент закупівель – сотні сторінок правил, які чітко визначають усе: від умов оплати до штрафів за зрив термінів. Україні треба створити щось схоже: закон, який регулюватиме оборонні контракти, з прозорими процедурами й механізмами вирішення спорів. По-друге, нагляд. Міноборони могло б заснувати спеціальний відділ – скажімо, “Управління оборонних закупівель” – із повноваженнями перевіряти підрядників, аналізувати витрати й боротися з корупцією, яка в умовах війни роз’їдає бюджет, як іржа.
По-третє, міжнародна співпраця. НАТО вагається, але окремі країни – США, Британія, Франція, скандинавські держави – готові допомагати. Довгострокові угоди, як американські “генеральні домовленості”, могли б гарантувати стабільний доступ до технологій, спільного виробництва чи навіть навчань. Наприклад, контракт із Британією на виробництво дронів чи з Францією на ППО – із зобов’язанням передати нам креслення чи організувати складання в Україні. Це наблизить нас до стандартів НАТО, навіть якщо повноправне членство залишається мрією.
Виклики та рішення
Та є проблема: США мають трильйонний оборонний бюджет і розвинену промисловість, а Україна – ні. Наші ресурси обмежені, а допомога від партнерів коливається, як погода восени. Як вийти з цього? По-перше, шукати спільне фінансування. Наприклад, проєкт із розробки ракет можна профінансувати разом із Польщею чи США, розділивши витрати й ризики. По-друге, залучати приватний сектор – українські компанії готові працювати, якщо держава дасть гарантії й стимули. По-третє, економити там, де можливо: контракти з відшкодуванням витрат треба обмежувати “стелею” витрат і регулярно перевіряти аудитами.
Підтримка місцевих виробників – ще один ключ. Якщо замовляти у вітчизняних заводів, гроші лишатимуться в економіці, а не йтимуть за кордон. Наприклад, замість імпорту запчастин для “Байрактарів” можна налагодити їхнє виробництво в Дніпрі чи Львові – за умови, що контракти будуть вигідними для обох сторін.
План для України
Система контрактів США – це не просто бюрократія, а інструмент перемоги. Україні варто взяти найкраще й адаптувати під наші реалії. Фіксована ціна – для базових закупівель, щоб економити й прискорювати постачання. Відшкодування витрат зі стимулами – для інновацій, які дадуть перевагу над ворогом. Гнучкі угоди – для адаптації до війни, що змінюється щодня. Усе це має спиратися на міцний нагляд, міжнародні партнерства й розумне фінансування.
Міноборони могло б запустити пілотний проєкт: скажімо, контракт із фіксованою ціною на снаряди, із відшкодуванням – на дрони й гнучкий – на медобладнання. За пів року оцінити результат: що працює, що ні. А потім масштабувати на всю країну. У час, коли Росія тисне, а НАТО зволікає, такі кроки – це не розкіш, а необхідність. Бо від ефективності наших контрактів залежить, чи матимуть завтра наші бійці зброю в руках.
