Про політику й партії нового типу

На відміну від української мови, в англійській є два слова на позначення різних видів політики: politics (боротьба за владу шляхом виборів, революцій, ресурсної конкуренції) та policy (стратегія діяльності політичних гравців, які в цій боротьбі перемогли).

Українці добре знають, що таке politics : нескінченні політичні кампанії, протистояння між так званими політсилами, революції й таке інше. Але не мають жодного практичного уявлення про policy .

І не дивно. Українські партії чудово вміють боротися за владу легальними, а частіше нелегальними засобами. Але завершуються вибори – і щоразу виникає відчуття, що замість того, щоб розробляти перспективний план діяльності в різних суспільних сферах, політики продовжують змагатися за вплив і доступ до адміністративної ренти.

Ні партії, ні їхні лідери не оприлюднюють жодних реальних стратегічних завдань, що повністю нівелює весь реформаторський потенціал влади ще до початку її роботи.

Який дім можна побудувати без хоча б концептуального плану? Правильно, халабуду.

Проблема реформ (а точніше їх відсутності), про яку почали говорити вже не тільки конкуренти сьогоднішньої влади, а і європейські партнери, полягає в тому, що у влади немає й від початку не було стратегії реалізації державних перетворень, бо для українських політиків та олігархів, які їх утримують, існує лише площина politics , а не policy .

Під час електоральних змагань партії думали лише про перемогу, а не те, що буде після неї. Після виборів владі теж не до плану реформ: перебування на верхівці кожен чиновник використовує, щоб накрасти достатньо, аби забезпечити собі фізичне й політичне виживання в майбутньому. То навіщо можновладцям ламати корумповану систему, якщо вона дає їм колосальні прибутки?

Так і живемо: бюджети політсил та їхніх лідерів (прямо чи опосередковано) поповнюються за рахунок обкрадених платників податків, які змушені обирати лише між тими партіями, котрим по кишені масштабні політичні кампанії, ефірний час провідних телекомпаній і місце на перших шпальтах центральних видань.

Зрозуміло, що це замкнуте коло рано чи пізно розірветься, бо держава просто не витримає нескінченного викачування ресурсів без підживлення систематичними реформами й новою кров’ю в політикумі й чиновницькому корпусі.

Постреволюційні парламентські вибори довели, що в суспільстві назріла гостра необхідність змінити обличчя української влади. Саме звідси неочікуваний успіх «Самопомочі» й «Народного фронту» (нового бренда зі старим складом), а також загальна мода на введення до партійних списків журналістів, військових, вуличних активістів та інших діячів «непарламентської» статури.

Цей олігархічний ребрендинг політсил спрацював, але відсутність у партій реальної, а не показової стратегічної начинки ( policy ) радше рано, ніж пізно змусить і політичних гравців, і виборців принципово змінити тактику поведінки.

Кінець популізму: як відділити зерна від полови

У будь-якій сучасній розвиненій демократії метою створення партії (політичної групи, організації і т.п.) є боротьба за владу, необхідну для реалізації конкретних, зрозумілих, раціональних і підтримуваних електоральною більшістю дій.

В Україні ж ледь не кожен партійний проект – це або взагалі «підставна компанія», або зграя звичайних популістів, які пишуть неадекватні передвиборчі програми і завалюють народ тоннами обіцянок. Виникає питання: як серед такого політичного смітника віднайти організації, що в майбутньому можуть стати провідниками реальних змін?

Для цього потрібен чіткий критерій. І найкращим показником є наявність чи відсутність ефективних довготривалих партійних проектів, спрямованих на розв’язання конкретних проблем певної соціальної групи чи українського народу.

Круглі столи – це не проекти, а балаканина. Законодавчі ініціативи партій – це не проекти, а мрії активістів. Мітинги й демонстрації – це не проекти, а здебільшого чистий піар.

Проект – це коли політсила за власні кошти (членські й благодійні внески) надає студентські гранти на закордонне навчання, пропонує безкоштовні юридичні консультації, займається реалізацією програм, до яких не доходять руки в держави (від дослідження рівня екологічної забрудненості промислових центрів до утриманням притулків для тварин).

Партії повинні вчити населення заробляти гроші й залучати спонсорів до втілення суспільних ініціатив, виконуючи функцію фінансових менеджерів свого електорату.

Саме перманентні проекти найкраще демонструють, що робитиме політсила, прийшовши до влади. Якщо до виборів партія займається фарбуванням мостів, встановленням дитячих майданчиків, розповсюдженням рекламних флаєрів, відверто розрахованих на ідіотів, то чого, крім популізму, можна від неї чекати після перемоги?

Нічого…

Здавалося б, у країні існує десяток великих партій зі значними бюджетами й регіональними структурами, що мають фінансові й організаційні можливості для виконання суспільно важливих проектів. Однак вони нічого не роблять, і якісний рівень партійної політики залишається десь на рівні середини 90-х років.

З одного боку, відсутність постійних проектів, якими б партії займалися, незважаючи на свої рейтинги, свідчить про надвисокий рівень внутрішньої корупції в структурах політсил («відкатоорієнтованість», брак ефективних партійних менеджерів, низький інтелектуальний рівень партійних функціонерів). З іншого боку, така ситуація пояснюється нульовою конкуренцією на досить закритому ринку, спричиненою відносною монополією на рекламні ресурси.

Та все дуже швидко змінюється. У стані війни держава відчуває брак мотивації та здорового глузду в політиків набагато гостріше, ніж у мирний час, а тому починає блискавично переосмислювати свої потреби. Крім того, у країні постійно зростає інтернет-аудиторія, що дає можливість починати ефективні виборчі кампанії з набагато меншими ресурсами.

Отже, вже скоро на вітчизняний політикум чекають серйозні зміни. Морально застарілі популісти відійдуть у небуття, давши дорогу молоді, для якої Україна – це кровна Вітчизна, а не величезний банкомат, напханий зеленню.