Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
07.11.2014 12:35

Втрачені голоси

Голова Руху національного розвитку "Єдина Сила"

В останньому волевиявленні 26 жовтня взяли участь більше 15 мільйонів українців. Але можливість реального вибору була лише в 12 мільйонів наших співвітчизників. І все через умисне введення формальних виборчих процедур, що не відповідають українським політи


В останньому волевиявленні 26 жовтня взяли участь більше 15 мільйонів українців. Але можливість реального вибору була лише в 12 мільйонів наших співвітчизників. І все через умисне введення формальних виборчих процедур, що не відповідають українським політичним реаліям.
 
Спочатку на такий крок пішли політичні технологи кривавого режиму, а потім збереження правил гри забезпечили їх наступники – політтехнологи режиму Петра Порошенко.
 
Як і їхні попередники, теперішні можновладці  зацікавлені в виборчій моделі, що не дозволяє малим політичним партіям потрапити у велику політику. Українська еліта не хоче створювати умови для реальної політичної конкуренції, тому пропонує народові псевдовибір між кількома силами, що представляють інтереси вузького кола олігархів.
 
Цьому сприяє й авангард громадського активу, включений до структур влади. Навіщо займатися зміною правил гри, якщо магістральна дорога до влади вже відкрита для всіх, хто вміє поширювати інформаційні приводи? Навіщо займатися розвитком незалежних громадсько-політичних проектів та суспільних рухів, якщо на виборах діє 5-відсотковий прохідний бар’єр і принцип спортивного чемпіонства на мажоритарних округах (першому – все, іншим – нічого)?

Якщо конкретно, то сучасна виборча система України в її мажоритарно-пропорційному вимірі взагалі розроблена таким чином, щоб до Верховної Ради проходили лише партії з космічними рекламними бюджетами. Саме тому персональний склад парламенту тільки частково відповідає (якщо відповідає взагалі) громадським очікуванням.

По-перше, один тур виборів на мажоритарці – відверта дурість для багатопартійної української системи. У країні чимало округів, де кандидати перемагають з незначним відривом від найближчих конкурентів.
 
Переможені (з результатом, наприклад, 37% проти 35%) не отримують нічого. Їхні голоси йдуть на смітник. Таким чином, існує висока вірогідність того, що у парламент проходять депутати лиш від однієї частини суспільства, повністю позбавляючи іншу політичного представництва.
 
По-друге, прохідний бар'єр у 5% – неадекватне рішення для держави, де є щонайменше 6 політичних сил, яким до потрібного показника на останніх виборах бракувало одного-двох відсотків. Саме тому в Україні постійно виникає голод на «нові обличчя» в політиці: перспективним молодим діячам весь час не вистачає місця під парламентським сонцем.
 
Цього разу до Верховної Ради не потрапили (а мали б): ВО «Свобода», «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка (разом з ДемАльянсом), «Правий сектор», об’єднання «Заступ», «Сильна Україна» та КПУ. Щодо останньої партії, то її виборчу долю мав би вирішувати суд. Але радіти високому прохідному бар’єру тільки тому, що до парламенту нарешті не пройшли комуністи, – просто ідіотизм.
 
Звідки взагалі взялися ці сакральні 5%? Чому не 4%, 3%, чи 10%?
 
У теорії є лише один реальний аргумент для введення прохідного бар’єру – це кількість фракцій. Менше фракцій – легше створювати коаліцію, швидше відбуваються парламентські процедури. Але до чого тут політичне представництво?
 
Якщо прохідний бар’єр встановлюють для уникнення організаційних проблем, то ліпше законодавчо встановити мінімум депутатів, що можуть створити фракцію (наприклад, 15 обранців). І проблему буде вирішено.

Бо на останніх виборах між партіями, що змогли здолати 5% прохідний бар'єр, було розпорошено близько 3,5 мільйони голосів. Наскільки це відповідає бажанню українців створити якісно нову державу – велике питання.
 
Оскільки вітчизняна конституція передбачає обов’язкове створення коаліції та введення пропорційної системи виборів (можливо, з відкритими регіональними списками чи іншим механізмом компенсування територіального представництва), прохідний бар’єр необхідно мінімізувати чи взагалі скасувати (за прикладом Нідерландів).
 
В українському парламенті 450 депутатів. Отже, у розподілі мандатів повинні брати участь усі партії, що подолали «структурний бар’єр» у 0,22%. Якби парламентські вибори проходили за такою схемою, до Верховної Ради потрапили б представники 17 партій з 29, які приймали участь у виборчих перегонах.
 
Коаліційні розклади це б ніяк не зірвало. Зате парламент став би дійсно основним представницьким органом держави, а ріст конкуренції спонукав би депутатів якісніше працювати з виборцями.
 
Та сьогодні жодна політична сила, що пройшла в парламент, не оскаржуватиме зависокий прохідний бар’єр, що продовжить консервування української еліти навіть за умови кардинальної зміни виборчої системи.
 
Бо хто відмовиться від 3,5 мільйонів голосів,отриманих задурно від громадян, яких позбавили можливості вільно обирати своїх політичних представників на державному рівні?
 
Але це питання ми найімовірніше зможемо порушити тільки на новому Майдані. Бо чесно працювати без піднятої над головою каменюки наші обранці, на жаль, ще не навчилися.
Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net