Якщо вибори – це перманентний стан нашої держави, то давайте зробимо так, щоб гроші, які витрачаються на політичну рекламу, спеціальним чином оподатковувались, перераховувалися в окремий спецфонд і йшли на потреби армії та/або на лікування поранених бійці
Востанню неділю перед виборами склалосявраження, що затиждень парламентська кампаніязавершиться, й держава (та її керівництво)нарешті почне спрямовувати всі ресурсине на політичний піар, а на відновленняармії й захист соціальних інтересівгромадян.
Алеце враження оманливе. Уже можнаконстатувати початок нової виборчаоїкампанії. Можливо, політична активністьне зменшується тому, що наступна ВерховнаРада не пропрацює весь строк своєїкаденції. Над майбутніми парламентаряминависає страх передчасного падіння зполітичного Олімпу.
Інебезпідставно.
По-перше,рейтинг президентської партії неминучевпаде, тому команді Петра Порошенкабуде конче необхідно провести місцевівибори якомога раніше.
Найкраще– у березні 2015 року. Приводів знайдетьсячимало, та основним мотиваційним гасломбуде «тотальна виборча люстрація».Буцімто вибори потрібно провести на 6місяців раніше не тому, що за рік БППвже не буде однозначним лідеромелекторальних симпатій, а через«персональний склад» місцевих рад, дояких увійшло багато «національнихзрадників» і т.п.
Навітьякщопроект переносу виборів на березеньпровалиться (як провалилася президентськаініціатива щодо переносу парламентськоїкампанії на середину жовтня), країнавсе одно залишиться в стані вічноїпідготовки до наступних перегонів.Згадаймо: за останні 10 років Українадвічі пережила позачергові перевиборипрезидента (організовані радше вполітичний, а не в конституційний спосіб)та ще двічі – авральні парламентськікампанії.
Насправдінічого страшного в частих виборах немає:щочастіше вони проходять, тим якіснішевідбувається ротація влади. Та зважаючина складні умови, в яких опиниласядержава, було б доцільно обмежити потіккоштів, які витрачаються на політичнурекламу. Урешті-решт цим грошам можназнайти корисніше застосування.
Зарізними експертними оцінками стандартнарекламна кампанія для партії коштуєблизько 50-80 мільйонів доларів. У тойчас, коли держава не може забезпечитисвою армію зброєю, технікою та нормальнимраціоном харчів, українські політикивикидають на смітник близько 1-1,5 мільярдадоларів. На телерекламу, листівки,концерти, підкуп виборців та іншийнепотріб.
Якщовибори – це перманентний стан нашоїдержави, то давайте зробимо так, щобгроші, які витрачаються на політичнурекламу, спеціальним чином оподатковувались, перераховувалися в окремий спецфонді йшли на потреби армії та/або на лікуванняпоранених бійців і підтримку родин, уяких війна забрала найдорожче –чоловіків, дітей та батьків.
Такатехнологія добре вписується у стратегіюсоціальної справедливості: якщо певнідії олігархів у боротьбі за державнувладу приносять користь країні тасуспільству (у формі продукуваннясистеми безпеки), то їх требадозволити.
Наприклад,на кожну гривню, що витрачається напередвиборчу рекламу, з політика чипартії треба брати ще одну гривню дляспецфонду. Якщо трансляція відеороликана популярному телеканалі коштує близько100 тисяч гривень, то кандидатам доведетьсязаплатити ще 100 тисяч податку за йогодемонстрацію.
Завдякитакому закону ми могли б і впорядкуватирекламний ринок України, і допомогтивійську, і нарешті зробити так, щобполітична реклама не викликала обуренняй роздратування. Хочете піаритись? Будьласка! Але робіть це з користю длясуспільства.
Інакшеми лише поглибиморозрив між політикумом і народом. Першийу гонитві за владою та доступом домеханізмів розподілу ресурсів готовийвитрачати все більше коштів на пудрудля мізків, другий – усе менше розуміє,навіщо Україні політичне керівництво,яке весь робочий час приділяє розробціта поширенню самореклами.
Таще й у такі складні часи.
Звісновиникає запитання: а хто буде розподілятиці кошти? Чи не підуть вони до кишеніякогось мажора, що купив державну посаду?
Звичайно,умовний фонд імені «Політичної реклами»може стати ласим шматком для чинуш-крадіїв,тому контроль за його наповненням тавитратами має здійснювати спеціальнавиборна громадська рада, до якої повинніувійти військові волонтери (які вжепівроку тримають українську армію насвоїх плечах), військові спеціалістизі служби постачання, журналісти тауповноважені представники від всіхпарламентських фракцій.
Тачи погодиться сучасний українськийполітичний клас на такі зміни? Ні… боодна річ – театрально рвати на собівишиванку, бити себе в груди та кричати«слава Україні», а інша – перераховуватикровні гроші не на офшори, а на потребивласної держави.
Не хочеться узагальнювати, алебільшість нинішніх лідерів електоральнихсимпатій щедрими спонсорами українськоговійська, чесно кажучи, не назвеш.
І ця проблема вдаваною люстрацієюта виборами не вирішиться. А повернутисядо неї все ж доведеться. Держава не маєкоштів для створення сучасної військовоїінфраструктури, а громадянське суспільство(попри ініціативи з постачання військовихзброєю, речами та харчами) власнимисилами з цим завданням впоратися неможе.
Залишається лише проштовхуватиідею використання політичної рекламияк форми державного спонсорства, боінакше встановленням «справедливості»в Україні займатимемося вже не ми, авуличні радикали з зовсім іншимипоглядами на механізми перерозподілуолігархічних грошей.
