Студенти проти гаджетів: хто кого?

Нещодавно одним з реформаторів-початківців, студентом КНУ імені Шевченка, було розміщено досить резонансний допис у Фейсбуці щодо заборони користування гаджетами на заняттях з вивчення іноземної мови. Допис виявився справді резонансним, адже зібрав сотні коментарів, включаючи позиції керівництва Університету. Резонанс також виражається різким розходженням поглядів: частина читачів висловилися “за” таку заборону, частина – “проти”. Власне, така полярність і наштовхнула мене на думку спробувати компілювати й проаналізувати основні аргументи сторін. Чесно скажу, що спиратимуся і на зазначену Фейсбук-дискусію, і на власний уже п’ятирічний досвід викладання.

У західних університетах, насправді, ситуація теж не однозначна: хтось з викладачів дозволяє, а хтось – забороняє.  У Єлі, наскільки мені відомо, їх співвідношення – 50 на 50. До речі, чомусь ніхто зі студентів не здогадується цитувати Конституцію США у цьому зв’язку. Може, вони просто погоджуються з логікою “не згоден – вчися в іншому місці”? А сама по собі ця логіка не викликає істерик, не в приклад деяким нашим активістам?

Головна думка прихильників – гаджети допомагають вчитися. Цю тезу як таку заперечити важко, та й непотрібно. Варто лише уточнити: не в ігри грати і не чатитися про те, як хто провів останню ніч. Словник з іноземної мови – можливо, хоча краще спитати в викладача чи здогадатися самому. Лекцію на ноутбук записувати – гаразд, хоча письмо від руки сприяє кращому запам’ятовуванню матеріалу. Сфотографувати слайд чи дошку – як на мене, дивно, але допустимо.

Водночас, очима викладача складно зрозуміти,  то студент кодекс читає в телефоні чи свіжий випуск “Максіма” переглядає. Друге, звісно, неприйнятно.

Гаджети необхідні для зв’язку в екстрених ситуаціях. Заперечити неможливо, але як часто таке трапляється? Організатори одних популярних бізнес-курсів забороняють користуватися слухачам (до речі, йдеться про дорослих людей) телефонами. Натомість, спеціально залишають свого працівника слідкувати за повідомленнями/дзвінками, і якщо дзвонить/пише хтось з близьких (наперед занесених до такого списку), то передає телефон власнику. Одним словом, рішення можливе, було б бажання.

Студентів не треба контролювати, хай взагалі на пари не ходять, аби потім іспит склали. Хтось скаже – баба з возу, кобилі легше. Але цей рецепт надто простий і надто безвідповідальний, про що я скажу нижче. В усякому разі, якісної освіти так точно не вийде.

Не гаджети заборонити, а викладачам стати цікавими. Насправді, частково правильна теза: викладачі дійсно повинні прагнути бути інформативними/цікавими/презентабельними. Настільки, щоб у студентів не виникало бажання відволіктися.

Але є нюанси.

-       Не весь матеріал – цікавий. Є відверто нудні моменти, які однаково треба пройти;

-       Студенти чомусь думають, що  матеріал їм в голову має вкласти хтось, а не вони самі. Домашня підготовка до лекцій (!), як це прийнято в кращих університетах Заходу? Ні, не чули! А ти розважай;

-       Частина студентів все рівно відволікатиметься. Ти хоч гопки танцюй, а в підкорювача науки за партою своя атмосфера. Це дратує, відволікає викладача та інших студентів;

-       Мало в кого з викладачів є реальні можливості ретельно готуватися до кожного заняття. Про зарплати поговоримо? Необхідність працювати де-інде, щоб прогодувати сім’ю? Навантаженість у нас – по десять пар щотижня. На Заході – одна-дві.  Але ж деяким студентам байдуже, ти їх розважай;

-       Існують дослідження, що гаджети самі по собі відволікають, навіть якщо їх не використовувати.

Отже, головний аргумент проти – гаджети відволікають. Ти пояснюєш матеріал – а студенти “чатяться”. Ти намагаєшся вести діалог на іспанській – а студенти “терміново перекладають слово”. Замість напружити мізки й сказати думку іншими словами.

Мушу зробити застереження, що я ні в якому разі не проти використання гаджетів там, де це дійсно потрібно. Ніхто не каже заборонити комп’ютери на семінарах з комп’ютерної науки. Але чи треба там телефони – хороше питання.

Повертаючись до Фейсбук-дискусії, не можу не звернути увагу на нестриманість низки дописувачів, найчастіше – студентів, та їх невміння дебатувати. Дискусія – це вміння прислухатися один до одного, а також елементарне володіння “матчастиною”. Я вже не кажу про повагу й вихованість, якої також деяким активним “сперечальникам” чомусь бракує.

І ще одне, суб’єктивне. Зі школи я найкраще пам’ятаю тих вчителів, які ставили на перше місце навчання, а не високі почуття учнів. Найкращі знання в університеті дали ті викладачі, які не соромилися відправляти особливо активних за двері й обривати непотрібні дискусії. Не виключаю, що є студенти, які досі на мене ображаються за те, що я забороняв користуватися гаджетами під час опитування на своїх семінарах. Можливо, колись і повістку в суд отримаю, за порушення права приватної власності, хтозна.

Зате я точно знаю, що відсутність можливості підглянути в текст змушує студента мислити, вчить висловлюватися своїми словами. Що, зрештою, приносить їм-таки більше користі, аніж читання вголос з планшетів. Про що вони самі, уже випускники, мені тепер говорять, дякуючи за мою суворість.

Насамкінець, правильно написав пан Бугров, проректор КНУ, - якщо керуватися виключно бажаннями студентів, то вони взагалі пари відмінять. Тому, говорячи про автономність вищих навчальних закладів, її не слід плутати з диктатурою студентства. Зрештою, саме вузи несуть відповідальність за організацію навчального процесу так, щоб в головах буремної молоді залишилося бодай щось. Тому моральне і не тільки право дозволяти/забороняти гаджети - за ними.