По беззаконню - беззаконням?

Беззаперечною умовою подолання кризи у державі є, серед іншого, боротьба з корупцією у всіх ешелонах влади. Також очевидно, що для досягнення цієї цілі має бути проведена дієва реформа існуючих правоохоронних та судових органів країни.

Проте, спостерігаючи та аналізуючи події, які відбуваються довкола цих тем, змушений констатувати як недолугість спроб влади  реформувати правоохоронні органи, так і нерозуміння або небажання розуміти цілі, завдання і методи боротьби з корупцією з боку правоохоронних органів.

Так, днями, керівництвом відносно новоствореного Національного антикорупційного бюро України, зроблено низку заяв, у яких вкотре звинувачено суди у небажанні підтримати НАБУ у його “священній” боротьбі з "суддями-хабарниками". Приводом для цих заяв стало затримання 26 січня 2017 у Києві “на гарячому” одного з суддів столиці. Не беручись аналізувати обставини провадження та достовірність інформації, викладеної у офіційних повідомленнях, вважаю за необхідне надати правовий аналіз позиції НАБУ щодо порядку обрання запобіжного заходу затриманому судді.

Очевидно, що боротьба із корупцією, як і з будь якими іншими проявами кримінальних правопорушень, має здійснюватися правоохоронними органами з беззаперечним дотриманням принципу верховенства права. Цей принцип задекларовано як у статті 8 Конституції України, так і у статтях 8 та 9 КПК України та практиці Європейського суду з прав людини.

Проте, з незрозумілих причин, останні офіційні заяви НАБУ з приводу вказаної події мають явне протиріччя з дотриманням цього принципу.

02 червня 2016 Законом України “Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя” (набрав чинності 30.09.2016) в новій редакції викладено статтю 126 Конституції України, у частині третій якої зазначено - без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Вважаю за необхідне підкреслити, що у Конституції України мова йде саме про можливість ЗАТРИМАННЯ судді без згоди ВРП під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Тому детективи НАБУ, як і співробітники будь-якого іншого правоохоронного органу мають законне право затримати суддю без погодження у зазначених випадках. 

Для не-юристів перефразую: якщо співробітники НАБУ чи будь-якого іншого органу затримують суддю під час отримання хабара (чи скоєнні іншого тяжкого або особливо тяжкого злочину) - їм не потрібно ні в кого питати дозволу затримати суддю фізично на місці злочину. 

Проте ЗАТРИМАННЯ і ОБРАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ - це два абсолютно різні процеси, що абсолютно зрозуміло і не є якоюсь новиною як для правознавців, так і для широкого загалу. Ці процедури навіть законодавчо врегульовані в двох різних параграфах Глави 18 КПК України.

Крім того, Глава 37 КПК України передбачає дещо специфічні вимоги кримінального провадження щодо певних категорій громадян, в тому числі і суддів. В цьому теж не має нічого дивного чи надзвичайного, оскільки такі “підвищені” вимоги вмотивовані наявністю у цих категорій людей певних владних повноважень, і бажання розправи чи помсти за їх законне використання з боку “опонентів”. Слід відзначити, що ця “специфіка” на передбачає якихось надскладних чи “непідйомних” вимог до правоохоронних органів і цілком укладається в загальні вимоги закону, в тому числі і принцип верховенства права.

Звертаю увагу співробітників НАБУ (а особливо пана Артема Ситника), що 5 січня 2017 р. набрали чинності зміни до ч. 1 ст. 482 КПК України (внесені Законом України від 21.12.2016), згідно з якими детальніше конкретизовано порядок затримання суддів в разі вчинення ними кримінального правопорушення, обрання щодо цієї категорії запобіжних заходів.

Як і у ч. 3 ст. 126 Конституції України, закріплено право правоохоронців затримати суддю без погодження з ВРП під час вчинення або відразу після вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину.

Проте порядок подальшого кримінального провадження щодо такої категорії правопорушників, та обрання запобіжного заходу деталізовано. Законодавцем регламентовано, що подальше обрання запобіжного заходу має відбуватись після його погодження з Вищою радою правосуддя.

Це є однією з гарантій незалежності суддів, захисту їх від протиправного впливу у відправлення правосуддя, зведення з ними рахунків за належне виконання своєї професійної діяльності. На жаль, випадки фабрикації кримінальних проваджень, в тому числі з метою схиляння до прийняття певних рішень чи вчинення певних дій, чи помсти за прийняті рішення або ж відмову вчинити дії, ще мають місце.

Крім того, необхідно чітко розуміти, що запобіжний захід під час кримінального провадження, в тому числі і тримання під вартою, це не кара за вчинення кримінального правопорушення, а лише одна із запорук не перешкоджання правоохоронним органам у проведенні розслідування. Зазначене однозначно вказане у ч. 1 ст. 177 КПК України і має бути зрозуміле усім співробітникам правоохоронних органів і слідчим суддям.

Обрання будь-якого запобіжного заходу не може прирівнюватись до визнання особи винуватою. Адже принципи презумпції невинуватості, як і визначення, що винуватою особу можливо вважати лише за наявності рішення суду, є основою демократичних європейських цінностей, та знайшли своє відображення як у національному кримінальному процесуальному законодавстві, так і в міжнародних правових актах. Це наскільки очевидно, що немає необхідності навіть наводити відповідні норми Конституції України, КПК України та Європейської Конвенції!

Проте заяви на офіційному сайті НАБУ чомусь містять в собі геть іншу інформацію. Так у заяві від 25.01.2017 піддано критиці відкритого листа Вищої ради правосуддя від 17.01.2017, який мав в собі лише посилання на чинне законодавство України. Як обґрунтування своєї позиції спікери НАБУ привели приклади кримінального провадження щодо одного з суддів міста Дніпра, якого було ними затримано 07.10.2016 та щодо якого запобіжний захід було обрано без погодження з ВРП.

Але ж зміни до ст. 482 КПК України прийняті лише 21.12.2016, а набрали чинності 05.01.2017! То яке ж відношення до прийняття процесуальних рішень наприкінці січня 2017 року може мати практика НАБУ у жовтні 2016 р.? Процес законотворчості та правозастосування – це динамічний процес, в силу різних причин законодавство змінюється. То ж правоохоронні органи мають керуватися у своїй діяльності саме чинним законодавством, а не нормами, які колись існували. Так можемо договоритись і до того, що для зручності НАБУ потрібно повернути стару норму часів СРСР, коли захисника допускали лише на стадії ознайомлення с матеріалами справи. Тоді захисники точно не будуть “докучати” детективам НАБУ вимогами зважати існування “якогось там КПК України” чи інших нормативних актів.

Вочевидь, що такий стан справ – це ознака тоталітарного режиму, і вона не припустима у нашому суспільстві.

Часи гасел і закликів минули. Настали часи кропіткої і послідовної роботи і виключно згідно з вимогами закону. Саме це треба розуміти співробітникам всіх без виключення правоохоронних органів. Арешти та обшуки за “політичною необхідністю та громадською правосвідомістю” - це шлях до країни третього а той можливо четвертого світу.

Є врегульований законом порядок визначення, чи відповідають Конституції України окремі нормативні акти. Офіційне тлумачення Конституції, як і офіційний висновок про відповідність їй окремих норм закону може надати лише Конституційний Суд України (Розділ 12 Конституції України).

Правом конституційного звернення до Конституційного Суду України наділена будь яка особа, в тому числі і співробітники НАБУ (стаття 42 Закону України “Про Конституційний Суд України).

То чому б співробітникам НАБ України замість неконструктивного галасу в інформаційному просторі, не звернутися до Конституційного Суду України з проханням офіційного тлумачення частини 3 ст. 126 Конституції України та встановлення відповідності вимог ч. 1 ст. 482 КПК України (в редакції від 05.01.2017) вимогам Конституції України? Як на думку правника – це найбільш дієвий спосіб доведення своєї правоти представниками державного органу. В той час як безпідставні заяви та скарги на нібито нерозуміння їхніх потреб чи то прокурорами, чи то судами, лише компрометують фаховість правоохоронного органу.

Нам і так вистачає публічних "юридичних" заяв Генерального прокурора.