Принцип комлементарності, або про шкідливість та користь опозиції

Свого часу, вивчаючи роль експертів у процесі прийняття політичних рішень, мав нагоду ознайомитися з книгою відомого британського вченого, державного діяча та письменника Чарльза Сноу "Наука та Уряд", де розповідається історія непростих взаємин двох радників Уінстона Черчилля, які, будучи бликавичними вченими та професіоналами своєї справи, дуже часто розходилися у поглядах на принципово важливі речі. Такий антагонізм давав можливість британському прем‘єру завжди мати уявлення про наявні альтернативи і дозволяв приймати зважені рішення.

На превеликий жаль, українські політики, на відміну від британського прем‘єра, воліють чути лише тих, хто плазує перед ними, вихваляючи і шукаючи підтвердження будь-яким рішенням. Причому така ситуація є абсолютно органічною як для влади, так і для експертного середовища. Впевнений, що ті самі люди, які рік тому за президентства Віктора Януковича невідомо за якою методикою обраховували потенційні втрати української економіки від підписання Угоди про Асоціацію з ЄС, зараз так само заповзято обраховують і доводять переваги України від писання цієї угоди, користуючись тією самою незрозумілою методикою. Очевидно, що за таких умов можновладці дуже часто опиняються у полоні власних ілюзій.

Крім того, необхідно зважати, що проблема неефективності та неадекватності рішень політиків криється не лише у стосунках між тими, хто приймає політичні рішення, і тими, хто насправді розуміється у ситуації – експертами, фахівцями тощо. Велика проблема криється також у нездатності осіб, які приймають політичні рішення, чути одне одного.

Дуже красномовним у цьому відношенні є сприйняття і ставлення влади до опозиції, яка мусить представляти та артикулювати альтернативні погляди і пропонувати альтернативні рішення. Опозиція сприймається у кращому випадку як п‘ята колона, у гіршому – як ворог. Причому у даному випадку маю на увазі не лише взаємини між нинішньою владою і нинішньою опозицією, йдеться про загальний, системний принцип цих стосунків в Україні.

Між тим, мабуть варто зважати на принцип комплементарності Бора, відповідно до якого, дійсність повною мірою відображається подекуди взаємовиключними ідеями.  Якщо відкинути відвертий популізм, яким однаковою мірою хворіють як будь-яка українська влада, так і будь-яка українська опозиція, мусимо визнати, що адекватне сприйняття соціальної реальності можливе лише за умов врахування позицій як влади, так і опозиції. Важливу роль могло б відіграти ще й громадянське суспільство, передусім - експертне середовище, але його роль в Україні абсолютно нівельовано. 

Наприклад, влада заявляє про необхідність підняття комунальних тарифів. Опозиція у відповіть говорить, що це може призвести до остаточного зубожіння населення та соціального вибуху. Влада у свою чергу починає обвинувачувати опозицію у деструктивній поведінці, яка розхитує ситуацію в Україні та грає на руку ворога.

Між тим, якщо відкинути відвертий популізм, намагання маніпулювати громадською думкою та мотиви таких дій, у залишку матимемо тезу, яка у повній мірі характеризує ситуацію: об‘єктивна необхідність підняти комунальні тарифи, про яку говорить влада, призведе до зубожіння і може спричинити соціальний вибух, про що говорить опозиція. Ігнорування першої чи другої частини цієї тези непродуктивне. Більше того, таке ігнорування дуже небезпечне, оскільки ігнорування проблеми лише ускладнює ситуацію, а не сприяє її вирішенню.  

Банально, але навіть через сексуальну орієнтацію комусь може подобатися Ганна Гопко та Світлана Заліщук і дуже не подобатися Нестор Шуфрич чи Юрій Бойко. Проте, ані сексуальна орієнтація, ані світоглядні уподобання, ані ідеологічні переконання не повинні бути критерієм для визначення тих чи інших думок як істинних чи хибних. Не можна вважати все, що говорить Ганна Гопко істиною, а все що заявляє Нестор Шуфрич нонсенсом, виходячи винятково з власних симпатій чи антипатій.  

Слушні думки можуть висловлювати не лише друзі. Можна достатньо довго жити ілюзією власної бездоганності в умовах миру, але в умовах війни, більше користі можуть принести ті, хто вказує на помилки та слабкість, оскільки у такий спосіб опередковано сприяють роботі над помилками та вдосконаленню. Зрештою, як колись казава Конфуцій: "Покажіть мені двох людей і я знайду чого я можу у них навчитися".

Особисто мені дуже неприємно коли нинішні опозиціонери – той самий Нестор Шуфрич чи Юрій Бойко вказують у Верховній Раді нинішнім реформаторам на чисельні порушення регламенту. Вичитують немов школярів. Але ще неприємніше усвідомлювати те, що "реформатори" насправді дають підстави для такої критики. Понадто, замість того, щоб виправляти свої помилки та уникати їх у подальшому, вперто намагаються представити будь-яку критику на свою адресу як "реалізацію підступного плану ворогів".

Безумовно, нікому не подобається критика. Приємно жити у світі власних ілюзій. Але, на жаль, розплачуватися за ілюзії політиків доводиться простим українцям. З огляду на це, у жодному разі не можна дозволяти людям, які приймають рішення, жити у прекрасному світі їхніх ілюзій. Ілюзорний світ влади треба руйнувати і в цьому плані  один Шуфрич може бути кориснішим за десять Найємів, двох Соболєвих та двох Луценків.