Проблеми при спадкуванні земельних ділянок. Частина друга

У попередньому записі я розглядав загальні питання спадкування земельної ділянки, у випадку, коли спадкодавець не оформив право власності на таку ділянку належним чином.

Зрозуміло, що найбільш складно довести позицію у випадку якщо спадкується частка у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку. Як Ви напевно, здогадалися, саме це завдання стояло перед нами у нашій реальній судовій справі.

Отже конструкція позову ідентична  - він заявляється на підставі факту належного спадкування, відмови нотаріуса (будь-ласка не подавайте позову без такої відмови:) до співвласника земельної ділянки.

Загальне правило ст. 1226 ЦК говорить про те, що частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.

Зазначене право повною мірою узгоджується з правом заповідача на свій розсуд визначати обсяг спадщини, що має спадкуватися за заповітом (ст. 1236 ЦК України). Якщо за життя такого заповідача буде здійснено виділ частки із майна, що перебуває у спільній сумісній власності, ч. 2 ст. 370 ЦК України встановлює презумпцію рівності часток співвласників. Інший розмір часток може бути встановлений домовленістю між ними, законом або судовим рішенням. Оскільки склад спадщини згідно ст. 1218 ЦК України визначається на момент відкриття спадщини, до спадкоємця перейде частка у спільній власності спадкодавця в тому обсязі, в якому вона існує на цей момент.

Тобто зрозуміло – заповідати можна. А як проводити процедуру успадкування?  

Звертаємо увагу суду на певну некоректність формулювань ч. 2 ст. 1226 ЦК та норми пункту 224 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій, яка діяла до 07.03.2012 року, а також норм діючого Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

За змістом цих норм учасник спільної сумісної власності має право заповідати свою частку до її визначення та виділу, а після смерті учасника спільної сумісної власності свідоцтво про право на спадщину видається лише після виділу або визначення частки померлого у спільному майні. Проте визначення частки та виділ її в натурі є різними за юридичними наслідками юридичними діями. Визначення частки передбачає встановлення ідеальної (арифметичної) частки у праві на спільне майно, а той час як виділ передбачає отримання учасником, який виділяється, певного майна із складу спільного у натурі та (або) грошової компенсації і тягне за собою припинення права спільної власності для того учасника, який виділився. Відтак, цілком зрозуміло, що заповідач має право розпорядитися своє часткою до її виділу, оскільки після здійснення виділу він перестає бути співвласником і розпоряджається майном вже не як часткою у спільному майні, а за правилами про розпорядження індивідуальною власністю. Так само недоцільно вести мову про необхідність виділу частки до видачі свідоцтва, оскільки виділ відбувається або на підставі договору, укладеного між усіма співвласниками, незалежно від того, чи є вони водночас спадкоємцями, або на підставі судового рішення (ст. ст. 370, 364 ЦК). Чинне законодавство не надає нотаріусу права здійснювати виділ частки.

Таким чином, у разі смерті одного з учасників права спільної сумісної власності передусім необхідно визначити частку померлого у спільному майні, яка і буде об'єктом спадкування. Проте не усі співвласники мають право у безспірному нотаріальному порядку оформити свідоцтво про право на частку. Таким правом з усіх можливих учасників спільної сумісної власності фактично наділений лише другий з подружжя, що спадкує частку у спільній сумісній власності.

Разом з тим видачі нотаріусом свідоцтва про частку в спільному майні за заявою інших учасників спільної сумісної власності законодавство не передбачає, відтак слід припустити, що для успадкування частки у спільній сумісній власності після смерті іншого учасника спільної сумісної власності, крім подружжя, справа про визначення належної йому частки потрібно вирішувати питання виключно у судовому порядку.

Потрібно відзначити, що важливою є новітня судова практика, акумульована у постанові Пленуму ВСУ від 30 травня 2008 р. N 7. Згідно абзацу другого пункту 12 постанови для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визначення частки спадкодавця.

Очевидно, що позиція ВСУ, за якою отримання судового рішення про визначення частки не є обов'язковою підставою для оформлення права на спадщину, свідчить про можливість та доцільність посвідчення нотаріусами договорів про визначення часток у праві спільної сумісної власності, укладених після смерті одного із співвласників.

Згідно зі ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.

Отже законодавство України встановлює загальний принцип співвідношення часток у спільній сумісній власності – «частки, вважаються рівними, якщо не встановлено інше». У даному випадку сторони за життя Спадкодавця виходили з принципу рівності своїх часток у праві спільної сумісної власності, інших обставин, що змінювали співвідношення часток між власниками Земельної ділянки немає.

Щодо даного питання є позитивна практика судів.

Зокрема Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва у справі № 2/1543 від 26.01.2012 року, Рішенням Дарницького районного суду м. Києва № 2-3084/12 від 01.02.2012 року та Рішенням Солом’янського районного суду м. Києва у справі № 2-4372 від 30.08.2012 року. визнавалося право власності на ділянки.

Отже, як бачимо, питання доволі непросте, проте належним чином підготувавшись цілком можна ставити питання про визнання права власності у таких випадках.