Чи можна вільно використовувати чужі фото з соцмереж — про правові межі згоди, приватності та публічного інтересу в епоху цифрової відкритості.
В Інтернеті доволі часто ми можемо спостерігати, як приватне перетворюється на публічне без запиту, без поваги, без сенсу. Мені як адвокату з чималим досвідом у тому числі й у сфері захисту особистих немайнових прав щодня доводиться заново будувати межі дозволеного. Кожен другий запит клієнтки чи клієнта — про те, як повернути собі контроль над тим, що належить тільки їм: над зображенням, обличчям, тілом, мовою тіла, мімікою, врешті-решт — гідністю.
У нашій країні фотографія вже давно перестала бути спогадом. Вона стала зброєю, етикеткою, засобом тиску, іноді навіть вироком. І тут ми стикаємось із парадоксом: коли твій образ стає публічним — це ще не означає, що він перестає бути твоїм.
Права не закінчуються там, де починається об'єктив
Право на зображення — не поблажка держави, не особиста примха і точно не привілей «публічних людей». Це невід’ємна частина нашої людської сутності. Згідно зі статтею 308 Цивільного кодексу України, жодна особа не має права використовувати зображення іншої фізичної особи без її згоди, крім вичерпних випадків, встановлених законом.
Формально все зрозуміло. Але правова реальність часто плаває в тумані невизначеності. Хто і як має довести наявність згоди? Що вважати "загальним інтересом"? Чи достатньо «поставити серце» під фото у Facebook, щоб вважати його використання дозволеним?
Мовчазна згода — поняття слизьке. Як і мовчазне насильство, воно часто прикриває байдужість або незнання. І саме тому кожен випадок потребує аналізу, не шаблонного, не автоматичного, не технічного.
Цифрова вразливість: коли фотографія — не тільки світло і тінь, а ще й судова перспектива
У справі №214/11028/21 Верховний Суд недвозначно підтвердив: розміщення фотографії у відкритому доступі в соціальній мережі може вважатися згодою на її використання. Але ця згода не є безмежною, не є абсолютною.
Ми повинні бути особливо уважними до контексту. Факт публікації — не є чековим бланком на безконтрольне відтворення. Якщо фотографія стає предметом маніпуляції, сатири чи образи — це вже не просто правопорушення. Це посягання на людську гідність.
Зловживання довірою, спотворення зображення, використання фото для принизливих мемів чи сумнівної реклами — усе це потенційно тягне за собою юридичну відповідальність. І не тільки моральну, а й цілком реальну — у вигляді штрафів, видалення матеріалів або навіть компенсації моральної шкоди.
Публічність — не ярлик на лобі: межі дозволеного в епоху селфі
Одна з найбільших ілюзій сьогодення — це уявлення, що публічна особа автоматично позбавляється права на приватність. Але навіть посадовець, актор чи журналіст — усе ще людина, не просто персонаж чи символ.
Юриспруденція вже багато років балансує між двома фундаментальними цінностями: правом на приватне життя та свободою вираження поглядів. І в цій боротьбі переможець має бути лише один — справедливість. Саме вона вимагає, щоб будь-яке втручання було пропорційним, обґрунтованим, законним.
У рішенні ЄСПЛ у справі Von Hannover v. Germany чітко зазначено: особа має право контролювати своє зображення. І навіть якщо вона колись давала згоду на публікацію — це не означає, що її згода стала вічною. Контекст змінюється, змінюється і правова оцінка.
Коли діти — теж особистості, а не об’єкти для "лайків"
Ще один аспект, який болить мені особливо — це використання зображень дітей. Ми живемо у світі, де батьки змагаються за візуальну популярність своїх малюків, не усвідомлюючи, що створюють для них цифрові досьє ще до того, як вони навчаться говорити.
Право на зображення — це частина персональних даних. Діти, як суб’єкти права, не можуть самостійно погодитися на його використання. Закон чітко вимагає згоди обох батьків. Не одного. Не бабусі. Не «сусідки, яка сфотографувала на свято».
У справі №520/1084/18 суд встановив, що публікація фотографій дитини у Facebook без згоди матері є незаконною, навіть якщо батько не заперечував. Цей висновок — дороговказ: неповнолітні мають право на захист. І ми, дорослі, зобов’язані це право гарантувати.
Межа, яку легко переступити, але важко повернутися назад
Фотографія — це не просто світлина. Це фрагмент життя, вилучений із контексту. І коли цей фрагмент потрапляє до чужих рук, він може набрати іншого змісту. Може почати жити своїм, паралельним життям. Але це життя — без вашого контролю.
Якщо вас сфотографували без згоди — це вже питання прав. Якщо ваше фото використали для реклами, політичної кампанії чи навіть для «веселого поста» — ви маєте право сказати «ні». І це «ні» має юридичну силу.
Українське законодавство не встановлює жорстких рамок щодо форми згоди — вона може бути усною, письмовою або мовчазною. Але навіть мовчання, як і в усіх важливих питаннях життя, повинне бути усвідомленим. Згода — це акт волі, а не випадковий жест.
Важливо: якщо особа знала, що її фотографують, і не заперечувала — це може бути визнано як згода. Але тільки за умови, що не було обману, примусу або спотворення. Якщо ж фото використовується у негативному контексті — навіть мовчання не врятує порушника від відповідальності.
Виправданий інтерес: коли право на фото поступається праву суспільства знати
Є винятки. У праві завжди є винятки. Використання зображення без згоди особи можливе, якщо це виправдано необхідністю захисту інтересів самої особи або інших людей. Наприклад, при розшуку зниклої особи або документуванні злочину.
Однак навіть у таких випадках слід оцінювати пропорційність. Якщо публікація фото принесе більше шкоди, ніж користі — вона недопустима. Публічний інтерес — це не плітки. Це не скандал. Це — суспільно значуща інформація, що має прямий вплив на життя громади.
Закон не доганяє технології, але ми зобов’язані не втрачати сенси
Технології розвиваються швидше, ніж правова доктрина. Але це не звільняє нас від відповідальності. Кожне зображення — це не просто файл на сервері. Це людська історія, обличчя, яке пережило емоцію, мить, іноді травму.
Потрібно формувати культуру дозволу. Таку ж сильну, як і культура лайків. Замість того, щоб фотографувати людей без дозволу — спитайте. Замість того, щоб публікувати чуже фото — подумайте, чи хотіли б ви, щоб так зробили з вами.
Я не маю ілюзій, що після цієї статті всі стануть поважати право на зображення. Але я маю надію. Надію, що хоча б одна людина перед тим, як натиснути «опублікувати», поставить собі просте питання: чи мала я/він/вони на це право?
І якщо відповідь — ні, то, можливо, найгуманніше, що ми можемо зробити — це залишити цю світлину там, де вона й мала залишитися: у пам’яті. А не в нескінченному скролі чужих екранів.
P.S. Образ — це більше, ніж зовнішність. Це — наша присутність у світі. Не привласнюйте її. Не маніпулюйте нею. І якщо вже світло впало на вас — дайте собі право обрати, що з цим світлом робити.
