Відповідальна якісна журналістика
Підписатися
Підписатися
home-icon
Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
23.07.2025 12:49

Майно з вироком на плечах: філософія "віндикаційного імунітету"

Стаття досліджує правову та моральну природу «віндикаційного імунітету», аналізуючи наслідки його застосування для власників майна, втраченого через скасовані судові рішення.

За десятки років активної юридичної практики я давно навчилася бачити в правових нормах більше, ніж просто слова. У кожному положенні — людська драма. Іноді — кілька драм, переплетених болем, безсиллям і… бюрократією. Справедливість, здавалося б, досяжна, але чи завжди вона залишається живою, коли рішення суду вже скасовано, а майно — давно передано? Тут на сцену виходить складний концепт: віндикаційний імунітет. І не просто як юридична конструкція, а як моральне випробування для всієї системи.

Віндикація, яка більше не працює

Уявімо ситуацію. Людина втрачає квартиру — не продає її, не дарує, а втрачає примусово, за судовим рішенням. Вона не погоджується, оскаржує — і, зрештою, добивається скасування того самого рішення. Перемога? Не зовсім. Майно вже передано добросовісному набувачеві — людині, яка не знала, що бере участь у наслідках юридичного абсурду. І ось тут починається те, що я називаю драмою юридичної незворотності.

Віндикаційний імунітет, закріплений в абз. 1 ч. 2 ст. 388 Цивільного кодексу України, стає щитом для такого набувача. Щитом, що закриває двері назад навіть для того, хто повернув правду в суді. Майно вже не можна витребувати.

Виконавець як державний агент: хто насправді «відчужує»?

Це поняття — віндикаційного імунітету — втілює цілковито нову філософію власності в умовах примусового виконання. Коли йдеться про реалізацію рішення суду, відчужувачем стає не власник, а виконавець, уповноважена особа держави. Майно вибуває не з волі людини — а з примусу. І це принципово.

Держава у цьому контексті поводиться як гарант цивільного обігу: мовляв, якщо майно передано згідно з законом, хай навіть на підставі вже неіснуючого рішення, — то новий власник повинен бути захищений. Навіть якщо правове підґрунтя зникло. Так формуються підвалини стабільності майнового обігу, що превалює над індивідуальною справедливістю.

Моральний парадокс: коли право — не про справедливість

З юридичної точки зору — усе логічно. Закон захищає того, хто діяв добросовісно. Але з людської точки зору — тут прірва. Людина, яка довела свою правоту в суді, не отримує назад своє майно. І це — не виняток. Це — принцип. Судова система визнає: ми помилились, але повернути вам нічого не можемо.

Цей момент — не лише юридичний, а й філософський. Чи може бути справедливим те, що вже не можна виправити? І чи не стає закон тоді просто формою відмови від відповідальності?

Юридична пам’ять як механізм амнезії

Мене завжди тривожило, як легко система забуває про тіло злочину, коли майно опиняється у руках третьої особи. Власник більше не є суб’єктом, лише спостерігач. У юридичній мові це має витончену назву — «втрата права на витребування».

Чи передбачив закон такі наслідки? Так. Чи може це вважатися морально обґрунтованим? Не завжди. Адже дуже часто люди втрачають майно саме через помилки судів або зловживання сторін виконавчого процесу. Але відповідальність несе не система, а та сама людина, яка постраждала першою.

Юридичний термін «добросовісний набувач» виконує роль щита — не тільки для конкретного власника, а й для системи загалом. Але з погляду власника, що повернув свою справу, цей «добросовісний» — просто новий володар її втраченого дому. Він нічого не зробив поганого. Але й не має жодного морального права на майно.

І тут відкривається глибока прірва між моральною добросовісністю і юридичною. У законі добросовісність — це лише відсутність інформації про порушення. У житті — це питання совісті. І ці два виміри, як не сумно, не перетинаються.

Звісно, законодавство не залишає людину зовсім без засобів захисту. Власник може звернутися за відшкодуванням шкоди, заподіяної незаконними діями або рішенням. Але давайте не будемо лукавити: компенсація — не рівнозначна поверненню. Особливо коли йдеться про домівку, єдиний дах над головою або майно з емоційною цінністю.

Ба більше, стягнення шкоди — новий виток у довгому та виснажливому процесі, який не гарантує нічого, окрім витрат.

Право чи порядок: що важливіше для судової системи?

Касаційний цивільний суд, ухвалюючи рішення у справі №638/17112/21, не вийшов за межі закону. Навпаки — він його підтвердив. Віндикаційний імунітет захистив нового власника. Але виникає запитання: чи не надає система забагато прав тому, хто нічого не втратив, і замало — тому, хто від початку не мав захисту?

У цій справі суд поставив порядок вище за індивідуальне право. Це — логічно, якщо дивитись на право як на механізм. Але якщо дивитись на нього як на інструмент справедливості — то ми втратили сенс.

Шляхи з лабіринту: що можна змінити?

Проблема не в самому віндикаційному імунітеті. Він справді виконує важливу функцію — захищає правову визначеність. Проблема — у відсутності компенсаторного механізму, який би автоматично запускався для тих, хто втратив майно через скасовані рішення. Що, якби:

  • держава брала пряму відповідальність за майно, яке вибуло з володіння особи на підставі помилкового рішення суду;

  • виконавча служба мала резервний фонд, з якого здійснювалося б відшкодування вартості такого майна без необхідності довготривалого процесу;

  • закріплювався пріоритет відновлення майнового стану, якщо набувач виявився юридично обізнаним про спірність майна (тобто псевдодобросовісним).

Майно — це більше, ніж річ. Це — символ безпеки, стабільності, місця у світі. Коли його забирають без згоди, а потім не повертають, навіть визнавши, що помилилися — це більше, ніж юридична колізія. Це втрата довіри до системи.

Адвокат для таких справ — не просто професіонал. Вона — хроніст людської драми, яка мусить відшукати вихід не лише в букві закону, а в його дусі. І, можливо, в черговій справі домогтися не лише компенсації, а й повернення того, що ніколи не мало зникати з життя людини.

Юридичні імунітети — це не броня, а компроміс. Вони створені для того, щоб система працювала, навіть коли вона помиляється. Але наш обов’язок — пам’ятати, що за кожним «майном» стоїть чиясь історія. Іноді — втрата, яку не компенсує жодна норма.

Справедливість — не завжди швидка. Але вона повинна бути можливою. І саме заради цього варто щоразу ставити нові питання — навіть там, де закон каже: «Поверненню не підлягає».

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи
Контакти
E-mail: [email protected]