блоги

Найбільш цінний ресурс будь-якої країни – це люди. Їхні знання, досвід, навички та ідеї – складові успішного розвитку, а отже й прибутку. Проте наша держава цей ресурс безупинно втрачає, роздаючи кваліфіковані кадри направо і наліво, а точніше – на Захід, і на Схід. Особливо це стосується фахівців робітничих професій. Через низькі зарплати, безперспективність навчання і пошуку роботи в Україні вони змушені лишати свої домівки, щоб вижити. Як наслідок – зупинені заводи, занепад важкої промисловості та розбиті відстанню сім’ї.

Українські робітники залишають батьківщину

Значна частина українських громадян, які подалися до інших країн – представники робітничих спеціальностей. Підштовхнуло їх до такого кроку передусім падіння українського машинобудування. Робочі руки стали непотрібними власній державі, яка за 10 років майже повністю втратила колись потужне автобудування.

За офіційними урядовими даними, наразі за кордоном працює 5 млн наших громадян. Неофіційні цифри сягають 7 млн. Велика кількість з них отримала в Україні профтехосвіту, але стикнулася із проблемою непотрібності у власному домі зі здобутими знаннями. Поступово наша держава перетворилася на кузню кадрів для західних країн: вона зберегла потужний науковий потенціал ще старої радянської школи, за власний кошт надає якісне та безкоштовне навчання за технічним фахом, але не в змозі утримати робітників вдома, бо не створює умов, за яких молоді фахівці могли б проявити себе на практиці та бути корисними власні державі. Тож гроші платників податків витрачаються, по суті, на вітер: кадровий ресурс тікає за кордон.

Такої безвідповідальної ситуації насправді можна було б уникнути, якби уряд не визначав Україну передусім аграрною житницею, не лише концентрував державну підтримку на сільському господарстві, а й визначив пріоритетом індустріалізацію економіки. Адже ми маємо потужну базу важкої промисловості, яка наразі простоює і втрачає потенціал. Через відсутність налагодженого потоку замовлень від держави заводи зупинені в очікуванні невідомих перспектив. І навіть коли підприємствам вдається знайти замовників за кордоном, виконувати роботу практично нікому через трудову міграцію. До прикладу, на Черкаському автозаводі на час його відкриття 10 років тому працювало 3 тисячі робітників, а зараз – всього 500 людей. До того ж експортні контракти – це швидше поодинокі випадки, аніж системна робота. Більшу частину часу машинобудівні заводи працюють за скороченими графіками, інколи – один день на тиждень. Мало хто погодиться на такі умови, адже родини українських машинобудівників хочуть їсти щодня, а не раз на 7 днів.

До речі, українські машинобудівні підприємства за власною ініціативою стимулюють залучення молодих фахівців: створюють навчальні центри, дають студентам можливість проходити практику. Однак в результаті, навчившись і набравшись досвіду, колишні студенти таких програм все одно тікають на Захід, де заводи мають повну завантаженість, а робітники отримують стабільну зарплатню. Їхній вибір на користь інших країн не дивує: у Польщі робітникам заплатять 19 тисяч гривень, а в Україні в найкращому випадку – вдвічі менше.

Нацбанк поставив ризик від трудової міграції в один перелік із наслідками від розриву співпраці з МВФ. Проте по суті до реальних кроків, закріплених державною підтримкою машинобудування, не дійшло.

Як зупинити відтік українських робітників?

За даними Нацбанку, за кордон виїжджають найбільш продуктивні громадяни. 70% з них - це чоловіки. 35% - емігранти до 30 років. Тобто молодь, якої так не вистачає для оновлення машинобудівної галузі. Фінансисти стверджують, що в Україні через трудову міграцію може прискоритися зростання цін і сповільнитися економічний розвиток. Також фахівці звертають увагу і на інший вкрай загрозливий наслідок – руйнування сімей. Чимало робітників, які знаходять роботу на польських або чеських заводах, лишають дітей на бабусь та дідусів та втрачають зв’язок із найближчими людьми.

Зрозуміло, що лише за рахунок підвищення зарплат проблему з трудовою міграцією не вирішити. Держава має приділити належну увагу розвитку важкої промисловості, щоб зробити робочі спеціальності затребуваними. Передусім, варто розробити комплексну програму підтримки машинобудування і взятися за неї ще на освітньому рівні. Оскільки промисловість вимагає негайного оновлення людьми через старіння кадрового фонду.

Так, необхідно підвищити престиж машинобудування, щоб стимулювати молодь не вестися за стереотипом «білий комірець = висока зарплата» та обирати навчання на робітничі професії, які гарантуватимуть успішне працевлаштування, гідну оплату та соціальний пакет. Як забезпечити ці гарантії?

Сама ж  держава під час закупівлі продуктів машинобудування має звертати увагу передусім на власне виробництво, а не шукати закордонні аналоги. Це в її інтересах - не позбавляти бюджет великих податків, а своїх громадян – робочих місць та гідних зарплат. На урядовому рівні необхідно визначити вітчизняне машинобудування пріоритетним та збільшити внутрішні замовлення, що автоматично впливатиме на зайнятість та зростання окладів. Такі кроки залишать людей вдома – зі своїми сім’ями. Для держави це означатиме збереження кадрового ресурсу, працездатного населення і платників податків.

Поки що прогнози щодо трудової міграції невтішні: найближчими роками її спад не очікується, навпаки влада прогнозує зростання відтоку кадрів до сусідньої Польщі. Тому урядові кроки щодо відновлення машинобудування мають бути негайними. Ми не повинні втрачати ні людей, ні промисловість – особливо в умовах війни і гострої потреби у власному важкому виробництві.