Культура бідкання: як історична травма формує українську економіку

Історичне "бідкання" стало стратегією виживання, але сьогодні воно гальмує економічний розвиток.

Історична травма створила саморуйнівну економічну ментальність, яка утримує ринки капіталу на низькому рівні, одночасно сприяючи поширенню глибоко вкоріненої корупції.

Коли український підприємець отримує вигідний контракт, його першим інстинктом часто є не святкувати, а применшувати свій успіх. Запитайте про бізнес, і ви почуєте скарги на витрати та труднощі, рідко — визнання процвітання.

Це рефлекторне применшення багатства, що його ми знаємо як «бідкання».

Вважати «бідкання» чимось негативним ніхто нам не заважає. Проте маємо справу з раціональною стратегією виживання, успадкованою від століть хижацького управління російських окупантів. І сучасним наслідком їх дій — корупції з чарівним фльором шоу в масках.

Економіка приховування на очах у всіх

Механізм простий: у суспільствах, де демонстрація багатства історично спричинила його вилучення, люди навчилися сигналізувати про бідність як форму захисту. Це «зворотне сигналізування» зменшує ризики заздрості, вимагання та небажаної уваги як з боку кримінальних елементів, так і з боку чиновників, що мріють про легке збагачення.

Ні, не всі чиновники та політики погані. Погані ті, хто керує та бореться за владу виключно заради великих грошей, і більше ні за що.

Макроекономічні наслідки «бідкання» серйозними. Тіньова економіка України становить приблизно 38% ВВП країни, причому провідну роль відіграють приховані доходи та зарплати «в конверті». Це комплексна система “економічного камуфляжу”, яка робить офіційні контракти підозрілими, змушує проводити транзакції готівкою та ускладнює ділові відносини. Як для іноземних інвесторів, так і для вітчизняних банків ця непрозорість безпосередньо перетворюється на вищі премії за ризик та обмежений доступ до капіталу.

Згідно з Всесвітнім опитуванням цінностей, лише 30% українців вважають, що більшості людей можна довіряти, порівняно з 74% у Данії та понад 60% у Скандинавії. Це дослідження соціального капіталу показує, що рівень довіри безпосередньо корелює з глибиною фінансового ринку, доступністю кредитів та поширеністю безготівкових транзакцій. Суспільства з низьким рівнем довіри платять більше за капітал і мають труднощі з розробкою складних фінансових інструментів.

Перманентний вайб “всі один одного хочуть кинути” не сприяє довготривалому економічному розвитку.

Від кріпацтва

Дефіцит довіри в Україні має глибокі історичні корені. Століття кріпацтва навчили, що видимість означає вразливість. Примусова колективізація та кампанії розкуркулення радянської епохи 1929-1932 років показали, що володіння навіть трьома колосками і може призвести до депортації. Голодомор 1932-1933 років, який призвів до смерті мільйонів людей, асоціювався з тим, що будь-яке демонстрування ресурсів є смертельно небезпечним.

Академічні дослідження передачі міжпоколіннєвої травми показують, як ці події призвели до тривалих поведінкових адаптацій. Дослідження трьох поколінь українських сімей виявили конкретні «послання виживання», що передавалися в родинах: «Не привертай до себе уваги», «Не обговорюй репресії в родині», «Обирай безпечні професії» та «Добре вчись, але не виділяйся». Ці послання, що були адаптивними за тоталітарного режиму, виявляються контрпродуктивними в ринковій економіці.

Психологічна спадщина проявляється в тому, що дослідники називають «обмеженою свідомістю» — зосередженістю виключно на безпосередніх потребах виживання, що перешкоджає довгостроковому плануванню та інвестиціям.

Така ментальність виживання є цілком зрозумілою, коли права власності є невизначеними, а влада — хижацькою. Але вона стає пасткою, коли така поведінка зберігається попри зміну обставин.

В популізм

Ця культура скарг створює сприятливе підґрунтя для популістської експлуатації. Коли громадяни регулярно занижують своє багатство, вважаючи, що інші таємно процвітають завдяки корупції, політична риторика пишеться сама собою.

"Бандитам тюрми, весна прийде — садити будемо, люди зубожіють, знизимо комуналку — збільшимо пенсії".

Зв'язок між низьким рівнем довіри та підтримкою популістів добре задокументований у всій Європі, але Україна є крайнім випадком. Поєднання посткомуністичної інституційної слабкості, олігархічної економіки та культурної недовіри створює те, що політологи називають «тонкою» демократією — формальні демократичні структури, яким бракує соціального капіталу, необхідного для ефективного функціонування.

Це проявляється у тому, що можна назвати «перформативним соціалізмом» — публічна демонстрація егалітарних цінностей у поєднанні з приватним накопиченням багатства. Громадяни вимагають універсальних субсидій і державного захисту, одночасно уникаючи податків і працюючи в тіньовій економіці. Результатом є замкнуте коло: слабка державна спроможність виправдовує ухилення від податків, що ще більше послаблює державну спроможність.

У скандинавських суспільствах з високим рівнем довіри між людьми (економічними агентами) підприємці залучають капітал у свою діяльність на основі бізнес-планів та репутації. В Україні для фінансування зазвичай потрібні або особисті зв'язки, або застава, вартість якої в рази перевищує суму позики. Ця «особлива довіра» — віра в вузькі мережі, а не в загальні інституції — підвищує трансакційні витрати та унеможливлює доступ інноваційних компаній до капіталу.

Порушення рівноваги

Шлях уперед вимагає розуміння того, що «бідкання» є стабільною рівновагою — індивідуально раціональною поведінкою, яка приводить до колективно неоптимальних результатів. Порушення цієї рівноваги вимагає скоординованих інституційних змін, які змінюють базову структуру стимулів.

По-перше, права власності повинні бути дійсно захищеними та передбачувано забезпеченими. Спеціалізовані господарські суди з суворими процедурними строками та ефективним виконанням судових рішень дадуть сигнал, що успіх не призведе до експропріації. Пострадянська трансформація Естонії демонструє, що швидкі та надійні інституційні змінюють норми поведінки протягом одного покоління.

По-друге, прозорість повинна бути асиметричною: максимальною для уряду, мінімальною для громадян. Повна відкритість у сфері державних закупівель та бенефіціарної власності в поєднанні з надійним захистом приватних фінансових даних допоможе суб'єктів господарювання вийти з тіні.

Скасування актів виконаних робіт, скасування будь-якого тиску на свободу і свободу людини, переміщення людини по Україні та за її межами.

Бо будь-які обмеження в довгостроковій перспективі призводять до зниження довіри до держави на рівень плінтуса. Загалом раджу ознайомитись з роботою нобелівського лауреата Роберта Лукаса “Теорія раціональних очікувань”.

Там знаходиться пояснення.

Чи дійсно в Україні є бідність? Так, подивіться на пенсіонерів з простягнутими руками, що доживають віку в злиднях. Винні в цьому всі ми.

По-третє — повноцінний ринок капіталів з фондовими біржами, суверенний інвестиційний фонд, інвестиційні пенсійні фонди, відкриті кордони для людей та їх капіталу, невідворотність покарання для корупціонерів. Це база, без якої нам навіть думати не варто про якесь там збагачення та комфортне життя в довгостроковій перспективі.